Культурна референтура ОУН. Конкурс патріотичної поезії імені Олени Теліги та Олега Ольжича.

 КР ОУН публікує твори, надіслані на Конкурс патріотичної поезії імені Олени Теліги та Олега Ольжича. Відгуки та «лайки» уважних читачів патріотичних віршів поетів-початківців будуть враховані при підбитті підсумків конкурсу учасниками журі.

Автор: © Автор  Ангеліна Зубач,
14 років, смт Шацьк Волинської області,
вихованка гуртка «Журналістика» Шацького Будинку дитячої та юнацької творчості. Керівник Ніна Корець.

***
У вирій відлетіли птахи.
І все, що лишилось, це пір’я.
Як спомин про те, що колись тут було.
Як спомин про пісню, розпочату для тебе.
Пісню про сум і любов.
Про край, де зорі неймовірно сяючі.

І те, що потрохи тобою забуте.
Й дедалі менше  тривожать сни,
що кличуть додому,
де примарний потяг
мчить з квитком в один кінець – на батьківщину.
Лиш мрія…

Реалії безпощадно накривають з головою,
коли твоя країна 
ледь знаходить себе в епіцентрі печалі.
Лиш споглядаєш,
як на вітчизну насуває зима?
А там, де герої зводили міцні барикади
і вранішня холоднеча
життя молоді пом’янула,
в дар сподівання
ще сонце безстрашності світить.
Чекає, коли простягнеться в поміч
надійна рука.

Ти  вдалечі, там, де статок і мир.
Де ні куль, ні бідності, ні горя.
Ні брехні вселюдної й обітниць фальшивих.
Де крила сягають щастя вершин.
Де море – чисте, тепле, без крові.
Де хлюпочуть хвилі збайдужіння.

А калина вперто зацвітає на покинутому обійсті
й рідне слово звучить як молитва.
А птахи завжди повертають додому.
Підбирають загублене пір’я…
Прислухайся  до свого серця.

***
Ти злякаєшся до смерті,
коли почуєш моє сопрано
на лінії «Опісля».

Так важко йти до раю,
не скинувши гріхи
на плечі милості Господній.

Твої шанси
можна порахувати
на пальцях однієї руки.

Їх уже нема, можна не боятись,
що колись ти повернешся
і знову змовчиш,

як тоді, коли я помирала за тебе
на дні чортової пустелі.

Коли в останньому подиху
замерзне крик,
чи як Бог дасть мені крила —

ти зрозумієш,
що насправді втратив…

***
Під куполом барвистих вітражів,
в унісон зі звучним ехом убитої душі,
з псалмами про милість і пощаду
чорний реквієм наносить рани.

Зібравши все, що зосталось від віри…
ради всіх святих викидаю неприйнятий дар.
Геть усе, що дісталось від долі,
позбавляюсь того, що так заважало вдихати життя.

Наша сніжна сюїта під сяйним зорепадом
нестримної юності, вікам непідвладної.
Ми вже не входимо в такт сніжного танцю,
доля безпорадно розводить в повітрі руками.

Пластикові спогади, перевтілені в скло,
спотворені всесвітнім ходом – годинними ключами.
По іншу сторону скла ловлю твою  усмішку,
але в тому місці тебе давно вже немає.

***
Звеселяє те, що ти не самотній.
Так забавляє думка, що тебе пригріло
отруйне смерті крило.
І жодних сліз.
Іронія!
Мокрі п’яти на вологім тротуарі.
Місячна соната в голові.
Чи то похоронний марш,
що здається піснею?
Чи ж, либонь, насмішка
в тональності «єхидність»?
Ці сльози не вперше.
Я їх пробачала.
Тільки не сьогодні,
коли заливалась кров’ю
просто на асфальті.
Я не була одна, не лишилась останньою.
Зріла брунатні плями,
не змиті дощами.
Ти їх замучив —
моїх ангелів.
Ось в руках моїх тріснуті кільця
згорають,
диво-пір’їни
сліпо заплутані у волоссі.
Де тут світло?
А де правда?
Можна кидатися до прірви,
чи простягнути руку назустріч хмарам.
Земля для падінь.
Вітер для польотів.
Ти сам знаєш, де тобі краще.
Головне, чи маєш змогу дихати?..

***
Барвами емпатії
 розмалюй єдине небо
у веселку радощів.
Це все гра.
Або ж мені видається, що я тебе чую.
Знайди відповіді
на всі загадки Всесвіту,
і  відкриєш ворота в розуміння.
Крик сердець звучить приглушено.
Перезапис…

Я досі не можу почути
тональності твого болю.
Все більш переконуюсь в тому,
що це нездійсненно.
І що ж?
Диво знайде тебе
і вислухає,
коли я ламатиму голову в спробах
відчути те ж саме
на власній шкірі.

Душа черства,
мов би й ніколи не була живою.
А ти вже й усміхаєшся?!
Чортова котяча пам’ять…
А вже минуло літо, і зима…

Я параноїк,
і досі ще вирує та тривога.
А ти тільки радієш
й надсилаєш
усміхнені емоджі в смс,
в той час, як я блукаю
у лабіринтах плівок
фальшивої емпатії…

***
Я не буду плакати ночами,
ховаючи обличчя від наївності і зради.
Не битиму більше філіжанок,
з яких ми пили дешеве капучіно
на бабусиних верандах.
І не зроню сліз, мимоволі оминувши
твою занедбану могилу…
Бо ніщо не варте повернути те,
чого колись так прагли.

Я навіть не озирнусь, щоб розпізнати
вродливе обличчя на кам’яній плиті.
Не запалю лампадки
і не посаджу троянди
 там, де ти спочив.
Не покладу вінок
із ніжним написом на стрічці:
«Від янгола твого земного».
У вогні пекельнім
зітліло доброти безмежжя,
і згар розвіяний на вітрі.

Не покладу у рамку фото з моря,
закину всі картки в темінь горища.
Не вслухаюсь у пісню мушлі,
знайденої минулоріч посеред бризу.
Стримаюсь!
Не скажу, наскільки ти нікчема.
Бо зрадив світ, в якому ми зростали.

 

4 Відповісти на “Культурна референтура ОУН. Конкурс патріотичної поезії імені Олени Теліги та Олега Ольжича.”

  1. Прекрасна поезія…..Читаєш….душу проникає кожне слово…..ще і ще хочеться читати…..Вражає!

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *