Баба

Оксана Радушинська

Оксана Радушинська

(Шкіц)

Посеред метушливого міського передвечірнього натовпу, посеред різнобарвної і пошерхлої, заклопотаної буденностями й одвічностями, різнодумної, не схожої ні на що у гармонії Всесвіту юрби, йшла баба. Ні, не стара жінка із обличчями онучаток у серці, а справжня баба, за котрою простягалася тінь таємничості і нереальності. Баба, котра завдяки якимось непорозумінням у нашаруваннях слів і часів, відблисків сонця й місяця, вибралася у реальний світ із дитячих казок та оповідок про віщунок-відьом. Згорблена удвоє, у грубій самотканній хустці і прасторічних чоботях, із клунком чародійств і покрученою палицею, відполірованою долонями, йшла баба стара, як світ (або й старіша) із…  молодими дівочими очима кольору зеленого літа.

Люди недовірливо озиралися на бозна звідки прийшлу дивну сусідку по планеті і ніхто не чув як, наздоганяючи бабу, кричала перелякана вічність, вмовляючи її повернути назад.

А вона впевнено йшла незнайомими вулицями сучасного метушливого міста, намацуючи палюгою протоптані людьми і тваринами стежки, заживо поховані під асфальтом.

Вона йшла і знала, що десь за гребелькою і мутним, мілким безіменним рівчачком з водою, яка пахне осінню, заклечаним посмітюхами замість коралів, десь за десятками доріг і сотнями молодих, незнайомих їй доль, на самім краєчку одвічного села, перекособочившись стінами і стелею, стоїть хата з примруженими очицями вікон, чекаючи на неї. Жебонить у мутній шибці оса, павутина тоненькою ниткою долі, посрібленою сльозами, плететься волокнами вишитих рушників вчорашнього дня.

А одразу за хатою росте яблуневий сад – великий, розлогий, родючий. Навесні, вибиваючись, як пташеня в пір’я, у стиглий білий цвіт, засліплює він вікна хурделицею весільної ворожби, цілуючи їх, мов лякливе дівча, захмелілими вустами. Під червень, обрісши суттю яблунь, вагітніє оченятами зелепух, які ще не відають про свою осінню дозрілу долю. А ось зимою, розчухраними морозяним ранком, коли здичавілий за ніч мороз гризе з голоду кору старих яблунь, коли луна набухлого крижаного повітря котиться отим білим світом, сонний сад пахне яблуками минулого літа, як цицькова дитина – молоком.

І знає тоді хата, знає баба, знає закований кригою, промерзлий аж до самої душі потічок: ще один рік проминув.

А вічність, заповставшись у снігах і забрьохавшись у дорогах, сідлаючи попутні вітри, шмагаючи їх батогами, гонила  до яблуневого саду.

А добігши – втопилась у шибкуватих очах хати, відсахнулась, безсило опустившись на пригріте сонечком осоння.

Спізнилася.
Всього на мить,
на якусь пилинку часу,
на один крик новонародженої долі. 
Спізнилася на життя…

Хата, притишуючи удари серця, умиротворено засинала у безвість, у безгоміння. І посеред вимоленого у Бога білого Всесвіту, закутаного у бджолині рої, упокорена, врісши корінням до самих підземних джерел, стояла баба всохлим чорним деревом посеред квітучої білої вічності.

 

Один коментар до “Баба”

  1. Я б дуже хотів би бути зараз літературознавцем, щоб правильно описати те захоплення, що виникло в мене після прочитання цього ессе. Просто слів у мене для цього не вистачає. Подобається. Дуже. Дякую Оксані Ратушинській і зичу їй всього самого доброго. Признаюсь, буду часто заглядати на її сторінку з очікуванням прочитати щось подібне знову.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *