З вірою у весну

Оксана Радушинська
Оксана Радушинська

Весна…

Тихо-тихо відбирає ритм годинник. Чути, як домовик за стіною витрушує після зими кожушка. Відгорланили спозарання півні, перегукуючись із луною, та й пішли світом перші дні березня.

Дивна річ – час…

Ще наче вчора вранці пробігся по опалому – ще теплому – листю перший розчухраний сніжок… Ще наче учора звечора – на ніч перед Водохрестям – взявся мороз виліплювати на склі дивні символи-візерунки… В нині вже – вона. Весна! І все навколо живе, дихає, мислить нею…

Ще заспані вербові береги вже розпушилися жовтувато-сивуватими кутасиками, що мружать до сонця ліниві котячі оченята.

Певно, саме у цей час за прозоро-кришталевою даллю, наповненою голосами відлиг, прокидається таємнича Мавка. Чи то у березовому гіллі, а чи може між набубнявілих бруньок безу розплющує вона красиві, закохані очі?.. І тільки відчайдушні маленькі лицарі підсніжники у білих мантіях нагадують про недавній сніг.

Весна…

Так вже бувало мільйони разів і буде ще більше. Але кожного березня, з року в рік, все трапляється по-новому, вперше. З новою силою озивається в нас голос глибокого коріння, що проросло в сиву, припорошену часом давнину, аж до далеких пращурів, котрі славили весну.

А все навколо – як і тоді: небо та земля, ріки і береги… І навіть небо так само пахне понад вечір весною, а земля – небом.

А не сьогодні – завтра залопочуть на світанку важкими крильми лелека із лелечкою, повернувшись у холодне намерзле кубло із далеких земель, вірячи у весну… І від того ранку вже вони відбиватимуть дзьобами клекіткий ритм часу, лякаючи старенького домовика, що причаївся за стіною.

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *