Оксана Радушинська
«Любов довго терпить, любов милосердствує, не заздрить, не величається, не надимається, не поводиться нечемно, не шукає тільки свого,
не рветься до гніву, не думає лихого, не радіє з неправди,
а тішиться правдою, усе зносить.
Ніколи любов не минає.»
Перше Послання до кориян Апостола Павла
ДУША. ВОЛХВ. вона
Як щасливо могли б ми кохати, якби…
… Ні, не знали, не говорили про те «якби» добрі Судениці, схиляючись над нашими колисками у першу ніч після народження, і кожна – віщуючи свою долю. Як врочисто, як натхненно намалювали вони в наших серцях лики однин одного, аби ми ніколи-ніколи не розминулися в часі й не загубилися поміж говіркими чужими людьми.
…Легко переплітаються стежки, встелені ромашковою тишею і намоленими словами давнього замовляння на добро, що його обсіяли зелен-ранком від недолі старими зачаклованими полинами. Капежі виграють на лютнях прийдешніх весен, а жовтолисті діди осені, не проказавши ані словечка, переповідають людям прадавні свої казки про героїв, про красунь і про… зиму.
Я навчаюся ткати полотна і випікати «жайворонків», бо неня сказали, що десь ходить по світу юнак, котрому я стану світом і сонцем, а він мені – життям. А я так дзвінко сміялася з того, плекаючи косу, скупану в диво-цвітові дівочих мрій. Мені не лячно дивитися у вічі людям чи розмовляти з духами лісу і поля. Я зростаю під шурхіт завій, мудрішаю з літами, прохаючи солом’яного Купала про свою долю: вірну, правдиву, вірячи у пророцтва грудневої вишні, котра візьме та й зацвіте без кореня, як щастя, – несподівано!
…А потім ми вже біжимо вздовж ріки, перелякано гукаючи до нього: «Видубай»! Нам хльостає обличчя гілками прадавніх дерев, гострозубі камінці боляче впиваються в босі п’яти. Ми спотикаємося об коряги і мечі, нас проштрикує наскрізь тугими краплями гінкого дощу й сполоханою зливою стріл! І ми падаємо під ноги тим, хто ще продовжує бігти. І вони стають вищими, впершись стопами об наші груди, аби на мить хоч трішки наблизитися до Сонця.
А я все біжу та біжу: простоволоса, як згуба, у довгій льолі незайманості, поміж величі днів, що супроводжують нас билинними богатирями до межі. Я чомусь не падаю, хоча жодні заговори не бережуть мене у цей час розпуки та розгубленості віку. Доля жаліє мене для чогось важливого і значимого, от тільки я надто молода, або надто глупа, аби зрозуміти, що чекає на мене за вигином ріки?
…А там суворо дивився живими очима чорний дерев’яний стовп потопленого Перуна на нас – наляканих і закляклих на березі незнання, – викарбовуючи в своїх зіницях з-поміж натовпу твоє і моє обличчя. Разом. Але без волхвів, без весільних медів і суголосних обітниць, без музик, без дівизни і лякливого, захмеліло-щасливого шлюбування на житніх снопах поміж родових хлібів…
Розминулися…
І відтак бредемо нарізно навпрошки, забрьохані випадковими поглядами і блудливими речами, ніби рясною росою після швидкого літнього дощу, котрий так легко падає на землю…
ЖАГА. ОРАЧІ. він
Так легко падає на землю… Він народжується, виростає і легко падає на землю під гострим зубом розпеченого від цілоденної роботи серпа. Ми збираємо дозріло-стиглий врожай. Важке колосся майбутнього хліба, напоєне привіллям літньої днини і нашими молитвами, горнеться до землі, аби нарешті відпочити після праведного свого дозрівання.
Орачі… Як мій нень, дід і прадід, я тихо живу і тихо вмираю, наче тріскуче під серпень колосся на латці родючого поля. І моє життя – оця латка поля. Я не суперечу князям і підкорююся волі природи. Я кланяюся чотирьом сторонам світу і зимою кличу мороз їсти кутю, аби він не прийшов, коли я житиму вірою у плодюче молоде зело. Я сповна віддаю оброк, смиренно й учтиво знімаю шапку перед ситими князевими гайдуками і, зціпивши зуби, підставляю спину під їхні важкі постоли. Але не тоді…
…Ми збираємо стигле зерно дозрілого жита. Золоте і тепле, воно випирає округлими боками з тісного лона колоска і зрозумілою всім мовою природи проситься на жорна, проситься стати тугим місивом тіста – теплим і податливим під умілими жіночими долонями, – проситься наситити людей і бути принесеним безкровною жертвою для Всевишнього з подякою за його милосердя та милість. І ми світимося радістю, наче сонячне колосся, змокрілі від праці й щасливі благодатним передчуттям достатку в своїх родинах.
…Вони винирнули з лісу, наче чорні тіні біди. Вони поскакали баскими конями, витолочуючи наші жита і зганяючи нас до купи, наче сполоханих кіз. Вони реготали з нашої безпомічності, з нашого смирення і переляку.
«Її!» – тицьнув князь канчуком у твій бік. І вірні опричники наздогнали тебе, перекинули через коня і помчали на глум до князевого палацу…
…Коли я витягнув серпа з його розтятих грудей, на його обличчі було здивування і… приниження. Він не чекав померти від руки орача, від примітивного знаряддя моєї праці, від отрути моєї помсти. Він не вірив, що хтось прийде заступитися за тебе і зуміє втілити задумане в життя, заручившись підтримкою тільки своєї долі та твоєї ганьби! Він лишився переконаним, що його погибель ще віділлється всім нам пекучою, гіркою сльозою і мороком.
…Ми втікаємо від переслідування лютих князевих братів. Земля рвучко обривається попід ногами безкраїм урвищем з клекітною, запіненою кам’яною річкою на самому дні! Рука в руці, ми разом робимо крок вниз і… злітаємо над часом! Нас підхоплюють повітряні хвилі, даруючи крила і щастя! Нас оповиває сонце теплом свого життєдайного проміння і ми йдемо по ньому, наче по молодих буйносилих травах! Ми перероджуємося у білих лелек, котрі щороку прилітають із краю світу і ходять ланом за орачами, тішачись врожаєм, дякуючи за нього небу та землі.
…Вже по нас, збурені люди здолають лютих князевих братів, звільняючись від приниження, від оброку, від свого страху і немочі. А над самим краєм урвища рясно забіляться тихі ромашки, толочені лише буркотливими полиновими вітрами та інколи – диханням нічних коней…
ПЕЧАЛЬ. КОНІ. вона
Дихання нічних коней… Їх дихання і мертві грудки закрижанілого снігу з-під швидких кінських копит… Ось і все з того, що стало частиною моєї душі, мого віна, мойого болю на неспинному колесі часу.
…Пекуче морозяне повітря безцеремонно влупило в обличчя, аж перехопило у грудях подих! Натягую вище хутряну накидку, аби захиститися від його хтивого і грубого намагання опанувати моїм тілом, моєю душею. Скореною, я готуюся до шлюбної ночі. Не з ним. Але з таким же чужим і холодним, як лютневий буран, – моїм мужем. Все сталося швидко та невідворотно, як буває лишень у житті. І сани з весільного обозу вже легко, весело і прудко відносять мене подалі від батьківського дому й несправдженого Різдвяного гадання, коли поміж двох дзеркал і свічки – сполохана та щаслива – я побачила силует свого судженого. Твій силует.
… А прийшов інший. Він домовився з батьком, зговорившись про посаг і, коли мене нарешті погукали до світлиці, я переступила її поріг вже нареченою. Мене з дитинства навчали покорі та смиренню, але я кинулась родителю в ноги, благаючи його не губити молодого життя рідної дитини! Тільки сльози замерзали кришталиками колючого льоду, а надривне биття серця сповільнювало рух, розбиваючись об скелю невблаганності і неможливості вороття подій. Вже коли мені збирали весільну скриню, а білий вінчальний вельон раз-по-раз то бруднився, то – розривався по цілому, обидва чоловіки, що визначали мою долю, – батько та майбутній муж – довідалися про твоє існування і повстали супроти нашого прагнення бути щасливими в парі…
…Грудки мерзлого снігу вилітають з-під копит запінених коней, котрі, стаючи на диби, чимось налякані, іржуть і крутяться на дорозі біля старого кладовища. Я ледве втримуюся, аби не випасти із саней, що їх от-от норовлять перекинути пара наляканих жеребців із паперовими весільними квітами, прикріпленими до збруї. Їздовий нестямно шмагає тварин батогом, сіпає віжками, та вони лише дужче божеволіють від болю і страху, викочують великі карі очі, проте не насмілюються йти вперед.
«Це мати-небіжчиця дочку не відпускає…»
Я хочу вийти із саней, але шлях мені рвучко перегороджує рука зі скрученою нагайкою. Чоловік не дозволяє попрощатися з рідною могилою.
Тоді хтось із супроводу, скинувши шапку, став поперед коней, взяв їх попід віжки і повільно повів за собою втоптаною снігом дорогою. Тварини косили очима в бік цвинтаря, пряли вухами, тремтіли усім тілом, тільки слухняно йшли за людиною. І, лише проминувши похилену огорожу із чорними хрестами, захуканими рясним снігом, весільні сани знову швидко помчали у забілену переметами далеч…
…Я так ніколи й не довідалася як ти загинув, закатований люттю двох чоловіків, котрі визначили наші долі. Минали літа, а мені здавалося, що я бачила тебе у випадкових зустрічних обличчях і подекуди чула нотки твого голосу в мові чужих людей.
І лишилися тільки дикі коні, стриножені польовими ромашками та стиглою, терпкою мудрістю сивого полину. Вони утікали після опівночі, щоби час від часу віднести нас на своїх міцних спинах до дивного сну реальності, засрібленого сміхом наших не народжених дітей та неголосною піснею моєї босоногої і працьовитої, безіменної тепер пра-пра-пра…бабусі. Ми ходжали тим сном, наче пуп’янком майбутньої мальви, відчуваючи пахощі землі, стебла, серцевини квітки і тепле дихання одне одного. Близько…
КРОВ. ВОЯК. він
Близько… Так близько ковзнуло лезо меча в руці ворожого вояка! Так близько намалювало воно палючу межу, за котрою – сонце сходить на заході, а ріка життя нерухомо точиться супроти течії, безслідно ковтаючи слова, літа і людей. Я лишився в сідлі і навідмаш поніс ковану смерть, затиснуту точеною рукояттю у закляклій міцній долоні, на свого ворога, імення котрого я не знаю та й знати не хочу. Скільки їх вже було!.. Скільки буде?.. А я? Я лишився живим і цього разу. Тільки захрипів вірний гнідий і замертво рухнув піді мною у рясну піну диких польових ромашок, котрі чомусь так різко запахли в лице сивими, як печаль, полинами…
Я не чую утоми та болю. Я не знаю жалю чи пощади. Я несу руйнування, бо мене так страшно випалює у грудях те їдке ненаситне полум’я, котре уповило маленький хату, де жили попід піччю душі добрих пращурів, де лежала під порогом закопана пуповина мого початку, а під сволоком – гойдалася, агукаючи в лозовій орелі, безкінечність мого життя на землі. І всміхалася біля печі ти… Ти, котра виплітала традиції нашого роду зі своїх легких гарячих долонь, із премудрих візерунчатих кодів на тлі рушників і сорочок, із безхитрісних переддосвітніх розмов зі стареньким Богом на вицвілій дошці-іконі.
Але раптом прийшла біда! Завжди добрий вогонь вмить здичавів у руках чужаків. Вони потайки прокралися посеред ночі, вони пролізли до тихих обійсть і покликали його своїм спільником. І він пішов… Він зрадив нас і пішов! Він згадав про колишню свободу! Розмахуючи не спутаними вже крилами, він полетів над солом’яними дахами нажаханих і помертвілих осель, в котрих ще вчора так дбайливо пестили його і берегли від недолі, голоду чи вітру.
…Які великі вимостив він гнізда!
…Який рясний вилупився в них приплід!
…Як ненаситно понищив він долі, лишаючи по собі їдкий дим зради і безмежної незагоєної біди!..
Я пішов слідом за вогнем! Я топився у водопіллі розлитої річки і замерзав у високих старих заметах нехрещеної хуги. Посеред нічного лісу я самотньо зустрічався з вовчою зграєю і говорив із мамками-віщунками у час, коли місяць з’їдали зголоднілі осліплі вужі. Я перетворювався на повітря і повітря робилося моєю плоттю, душею і пам’яттю, а, коли на космічному видноколі небесного пругу сходило молоде сонце – я падав росою забуття, котра змивала найдрібніші пилинки згадок про неможливе. Мене назвали вільним вояком, козаком-характерником. А я ніколи не був вільним, бо завжди мав право умерти тільки за свою землю і клапоть свого мирного життя, якого вже ніколи не відтворити у часі.
Я наздогнав вогонь і він впізнав мне, подивившись ув очі. Ми обоє знали, що для нас двох світ тепер затісний…
І я виявився вправнішим та злішим, бо полум’я у моїх грудях не знало ляку і не боялося бути побореним! Я затоптав останній ворожий смоляник у щедру масну землю, котра, запліднена дощем, дожидала на відтворення себе у часі. Чекаючи полегшення нестерпного болю розпуки (котрого так і не настало), я приглядався до жаринок, що благали пощади, а у відблисках їх марних надій бачив твої осяйні усміхнені очі, що так довірливо дивилися на мене…
ТІЛО. ПТАХ. вона
Вони так довірливо дивилися на мене… Маленькі істоти, дитинчата, Божі створіння в одежі худорлявих тілець… Дивилися бездонням своїх похрещених душ і чекали відповіді, чекали, що я зможу чимось зарадити цьому вселюдському горю, котре так зненацька прийшло під сволоки тихих обійсть, та й оселилося повнокровно жити на наших кістках. Воно прилетіло чорним вороном! Воно заступило сонце смоляними рваними крилами і від того – змарніли поля, всохли трави, стала отруйною живлюча колись колодязна вода, тихо згас у печах вогонь. Настав голод! Прийшов холод, покорчивши наші убогі тіла.
І так триває роками!
А чорний Птах чудовиськом кружляє і кружляє над нашим селом, вимагаючи все нових жертв і бучного справляння свого лихого всевладдя. І ми покірно ходимо до нього на бенкети. Ми проголошуємо тости за його безсмертя і до дна випиваємо чаші наших рясних, солоних сліз та густої, почорнілої крові. Ми оремо померлі поля своїми болями, а засіваємо їх потерчатами з рідних домівок. І навіщось чекаємо, що вродить на тих ланах щедре колосся. Навіщось віримо, що сплетемо жниварський вінок і – радісними – підемо з ним від двору до двору, співаючи веселих пісень про хліб, про людей, про життя! А виходить з нас голосіння…
…Вони так довірливо дивляться на мене. Їх лишилося вже тільки двоє. Найменшенького Птах забрав першим, коли зненацька щосили вдарився об шибку, закричавши страшним воронячим голосом, розпластався крилами на півсвіту, аж шкло тріснуло навхрест: від варцаби – до варцаби! Дитя зайшлося на ліжку вереском, зціпило кулачки, вирячило оченятка, посиніло тай раптом… затихло. Навічно.
Середульша (вже була дівчинкою-підлітком) пропала посеред білого дня, що й ніхто не віднайшов її слідів. Понипала я ровами-бур’янами, понипала, поплакала в полинах, тай повернулася глядіти двох, що лишилися в хаті на лавах.
А вони хочуть медових коржиків із маком і веселих кольорових цяцьок-свистульок. Вони хочуть парного молока і добрих казок ромашкового літа. Вони бояться Птаха, але, сповиті колисковими, котрі вишивалися місячним сріблом крізь тонку голочку досвітку і оздоблювалися щедрими перловими коралями передранніх зірок, вони бачать свої кольорові сни і видять себе в них щасливими. А я плачу над їх гіркою судьбиною, над своєю бідою і над твоєю недолею…
Я пішла до Птаха викупляти тебе з полону.
Один по одному, повикрадав він наших чоловіків до свого кам’яного палацу, аби щоночі клювати їх змучену плоть та виїдати смиренну, обпечену болем душу. А мені не можна без тебе, бо не можуть бути люди з половиною тіла і частиною серця! Не дихають люди без повітря, не зігріваються без вогню, не вірять без віри і без життя не живуть! Я пішла до Птаха і понесла йому за тебе викуп – себе.
…Птах був у людській подобі. Він взяв викуп і чесно повернув мені частину мого життя, серця, віри. Віддав тебе – зчорнілим та холодним – неживого.
Я волокла тебе до дому гірким полиновим полем, що колись давно предивно світилося добірним золотом колосків. Я гукала до неба, до самого Бога, благаючи Його допомогти мені тепер хоча б доволокти твоє закостеніле тіло до хати, благаючи послати когось зі своїх небесних ратників, аби вони чи умертвили мене, щоби не згоряла від болю, або – вбили птаха, щоби його виплодку, що свавільно зароджувався в моєму лоні, ні на кого було походити! Та навкруги не чулося ні душі, а небом так щільно поснували хмари, скупчившись сиво-чорно-синім сонмищем, що слова мої вдарялися об їх байдужість, та й рясно опадали на змертвіле поле безнадії.
І коли її млосне цвітіння вже заступило мені очі щоб, вхопивши за руки, мов у давньому весільному танку, потягнути до самісінької прірви небуття і блаженного спокою… Коли шепітні голоси сухоребрих злиднів вже ув’язалися слідом за моєю печаллю, виколихуючи її солоним болем сліз… Коли небо розверзлося страшним трубним голосом, який причавив до неораної землі, віщуючи швидке закінчення мук та страждань – на самому краю поля зненацька виріс молодий зелений колос!..
Маленька істота, дитинча, Боже створіння в одежі худорлявого тільця… На тоненькій ніжці, гінкий і беззахисний, але впертий, як життя, він затято потягнувся до неба, наливаючись силою безкінечності, закодованою в кожнім, непримітнім доки, зернятку! Звідки взявся?.. Як проріс, не сіяний і не баяний орачами?.. Як не витолочили його буревії Пташиних крил, як не склювали його ненажерливі очі? Як насмілився кинути виклик здурілому світові, безнадійно хворому невиліковною коростою страху?
Але небо побачило той колос. Побачило і кинуло до нього крізь безвість грозових туч перший пружний і життєдайний промінь надії. Посеред цілого темного світу, де на розпластаному тілі билинного поля, вагітного завтрашнім днем, ростуть полини …
ВІРА. ПОЛИНИ. він
Ростуть полини… Чи то їх так багато виросло цьогоріч, чи просто вони так часто потрапляють мені на очі? Скрізь полини, скрізь… Їх різкий запах, що так зненацька протвережує переплетені стужавілі думки, котрі, здається, од віку замлоїлися непотрібними словами і фальшивими посмішками, він вихоплює з одноманітної течії, натякаючи, обіцяючи, віщуючи щось справжнє. Він наче глузує з отих ароматизованих розмов, котрими ми із власної волі робимо себе штучними, імуновразливими, каво та атомнозалежними і від того – кволими. Він виказує смішними, убогодухими найпривабливіших панянок, запарфумованих розкішними запахами, котрі однак такі далекі від справжності, як і їх посмішки – від радості.
Я навіть уві сні вже чую цей сивий полиновий запах.
Все почалося зі сну. Твоє волосся у нім також пахло полинами. Але тоді цей запах не був таким різким і нахабним. Він сповивав всеосяжністю привільного поля, де витанцьовують сальсу не приручені вітри і молоді дощі нахабно залицяються до вічності. Я вдихнув його, коли вперше притиснув тебе уві сні до своїх грудей. «Де ти була так довго?» – навіщось запитав, хоча відповідь для мене вже не мала жодного значення. «Тут. Завжди тут. Я чекала на тебе.» – так просто відповіла мені ти, наче ми були знайомими вже цілу вічність і пам’ятали про щось таке, про що тільки здогадуються молоді дощі, обціловуючи примхливу вічність.
Я прокинувся і відтоді вже знав, що таке щастя: його запах, його дотик, його голос, колір його рудого волосся і довірливу незайманість почуттів. Я постійно – щогодини, щодня, щосекунди – очікував справдження дива і повторення сну, тільки вже у реальному житті. Але минав час, та нічого бажаного не ставалося. Запарфумовані слова цупко зрослися із міським повітрям, загазованим асфальтно-автомобільно-офісним чадом, виплоджуючи якесь потворне, ефемерне відчуття справжності буття. Без варіантів. Без можливості щось перекроїти чи переписати на власний розсуд, подивитися під власним кутом, або ж змінити на власне бачення.
Штучно запліднені відносини… Штучно побудовані речення… Штучні замінники цукру до ранкової кави і штучні оті, котрі були поруч, буцім на твоєму місці. Не на своєму – вони, чи я?..
…Відділення онкологічної клініки – не найкраще місце для романтичних знайомств. Та ніхто й не збирався знайомитися. Давній приятель – замучений безгрошів’ям, боргами, випадковими підробітками – аби не показуватися таким на очі мамі, котра проходила тут хіміотерапію, попросив навідати її та передати якісь гостинці. Навідав. Передав. Набрехав, як добре у її сина йдуть справи на роботі, який він там заклопотаний безліччю обов’язків, величезною відповідальністю… Подивився в запалі очі рано постарілої жінки, котрі все зрозуміли, але зробили вигляд, буцім вірять моїй балаканині. А, повертаючись, у дворику лікарні побачив тебе… Спокійна і беззахисна, самотня і тиха, ти просто стояла на ґанку і ні на кого не чекала. Звичайна і незвична, ні на кого не схожа і водночас подібна до всіх жінок світу, наречених коханням. У білій косинці-бандані під котрою (я ні на мить не засумнівався!) мало б палахкотіти лагідне горіння рудого волосся, котре так по-мудрому запахне у моїх руках полинами. І я вже не зміг звідтіля піти. Почав говорити якісь дурниці, котрі од віку не врятували жодного з людей у схожих ситуація, лише робили ще більш безпомічними та недорікуватими. «А де ж ви були так довго, дівчино?» – напівжартома запитав пароль зі свого віщого сну. «Тут.» – відповіла ти на диво просто і сумно. «Здається, завжди тут. Чекала…»
…Я знаю, як самозречено вели нас Ангели-охоронці білим світом до цієї зустрічі, вмовляючи перетерпіти жар гарячих вуглин під босими ступнями та їдке відчуття самотності душі у велелюдному світі непотрібності й байдужості. Я знаю, що не покинули вони нас і коли лікарняні трубки крапельниць смертельно обмотували безжальними удавами невідворотності, і коли ставало пекельно-жарко від морозяного холоду недобрих прогнозів ескулапів, і від нестерпно-жалючих своєю жалістю слів знайомих людей, котрі так по-мученицькому дивилися услід, ніби то було їхнє горе, а не наш хрест. Коли надія, виснажена багатоденною нерівною боротьбою, винувато опустивши очі, виходила з палати, а натомість – відчай брався справляти шабаші безкарної вседозволеності й виповзали з кутків волохаті страхи та химерні лихі передвістя!.. Але хтось прочиняв вікно віри, аби впустити до палати пучок ранньотравневого сонця і бозна-куди втікали потворні обриси страхів, поступаючись натомість всепрощенському та всесильному відчуттю любові.
Вона: …Знаєш, мені сьогодні приснився такий дивний сон…
Він: Який?
Вона: Ніби ми йдемо з тобою у довгих білих сорочках, ну, таких, як колись одягали – полотняних і дуже красивих. На березі якоїсь ріки…Берег весь – у ромашках! А за руки нас веде старий сивий дядько. І, наче, світиться таким сонячним сяєвом! І ми світимося. Ніби весілля…
Він: Хм. Я не надто тямлю у снах, але, здається мені, весілля – це добре. Навіть, якщо сонники мають на цей випадок якесь своє тлумачення! Однаково – добре!
Вона: Як щасливо могли б ми кохати, якби…
Він: Ніяких «якби»! Ніхто не говорив ні про яке «якби»! Ми вже кохаємо. А щастя… Цього разу ніхто його в нас не відбере!