Прорости крізь асфальт

Аліна Акуленко
Аліна Акуленко

Він просто був хрущем. І жив на вишні. Тій самій вишні, що оспівував Шевченко.
Не мріяв про визнання й славу. А просто жив. Й прожив усього двадцять вісім літ.
Воно й на краще. Бо по смерті його цькували. Натхненно й люто. За те, що цитував не Леніна, оспівував не Сталіна, а Волта Вітмена, Омара Хайяма, а разом з ними язичницьку символіку і лемківські мотиви.
Щось в тій його поезії було не так. Зовсім не так. Радянська влада не розуміла, що саме, але їй дуже й дуже відгонило від неї волею. Поміж рядків невтомно чатувала незрима небезпека. А поміж рим – підступно зачаїлась тиша. Було у його віршах настільки тихо, що чути було, як росте трава.
Бриніли в ній і роси, й думи, й долі. Летіли сивогриві коні. «І виноград і водоспад удолі, і сад і дзвінкодзвонні солов’ї, і їх пісні, немов фонема “і” , і гай, і водограй, і край на волі».
І важко вірилося, що римувати він почав по-польськи.
Син греко-католицького священика із Лемківщини, він блискуче закінчив гуманітарну гімназію імені Королеви Софії у Сяноку – тогочасному Підкарпатському воєводстві Польщі. І хоч це був єдиний у тих краях навчальний заклад, де викладали й українську мову також, гімназистом він римував – і римував пристойно! – польською.
А тоді в його життя прийшов Львівський університет, а в його творчість українська мова.
Він писав нею як дихав: збивав метафорами з пантелику, епітетами виймав душу і не повертав її на місце.
Любив малювати й малював.
Любив музику і грав на скрипці.
Любив життя й вважав себе рушницею, зарядженою щастям.
А ще він знав, що
«розпускають коні сиві гриви,
пара з уст, мов дим.
З рвучим вітром буйногривим!
Бути вічно юним,
вічно молодим!»
Саме так і сталося. Він лишився вічно молодим.
Апендицит, запалення легенів. Не витримало серце. Пішов у двадцять вісім. Лишив про себе трохи спогадів і віршів.
Здавалося б, усе. Нема поета і нема проблем.
Утім, радянській владі його здолати виявилося не під силу. Вона заборонила його ім’я і творчість, але не в змозі була накласти вето на хрущів.
А він же – був хрущем. І жив на вишні. Не просто вишні, а оспіваній Шевченком…
І він проріс. Проріс зеленою травою крізь асфальт радянщини. Та так, що в шістдесяті тим асфальтом побігли тріщини. Його поезію спочатку надрукували за кордоном, а 1968 року збірка «Пісня про незнищенність матерії» із передмовою Дмитра Павличка вийшла в Україні.
Ох, недаремно його віршів так страшилися сексоти. В його рядках насправді крилася міфічна потужна сила. Від неї мимоволі розпрямлялися за спинами людськими усохлі і затерплі за роки мовчання крила. Люди на них озиралися здивовано, а тоді потроху вчилися літати. І не боятися.
Тріщали клітки.
Тріщала імперія.
І йшов тріщинами асфальт, як проростала крізь нього трава. І разом із нею – Богдан-Ігор Антонич. Який любив життя. І світ, в якому він був хрущем, і вишнею, й травою. В якому він був усім….
….
З всіх найдивніша мова гайова:
в рушницю ночі вклав хтось зорі-кулі,
на вільхах місяць розклюють зозулі,
росте Антонич і росте трава.
….
Прислухайтеся, як росте трава. То все – він, Богдан-Ігор Антонич.

Прорости крізь асфальтВін просто був хрущем. І жив на вишні. Тій самій вишні, що оспівував Шевченко.Не мріяв про…

Опубліковано Alina Akulenko 16 травня 2018 р.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *