Останні слова Олени Теліги були такими: «Я з Києва вдруге не поїду»

Юрій Ковалів

21 лютого 1992 р. в Бабиному яру ОУН разом із «Меморіалом» поставили пам’ятний хрест у Бабиному Яру, де гестапівці розстріляли націоналістку Олену Телігу разом із її соратниками, членами Спілки українських письменників та авторами періодичного видання «Літаври» (учасником цієї акції був і я як представник «Меморіалу»).

Щоб зрозуміти націоналістичний рух спротиву в контексті антигітлерівського Руху Опору, варто згадати похідну групу мельниківців (видавали газету «Українське слово»), яка діяла паралельно з трьома похідними групами бандерівців.

Третій райх пильно стежив за націоналістичним рухом, тому документ №7 айнзацкоманди с/5/ц/5/О.И. від 25 листопада 1941 р. вимагав від поліції безпеки та СД, аби бандерівці були «негайно заарештовані й після ґрунтовного допиту таємно страчені як грабіжники» (В. Косик).

Майже всі учасники героїчного походу загинули від фашистів, лише представники південної групи (Одеса) відбулися ув’язненням. Гестапо стежило й за мельниківцями, які створили Українську національну раду (5 жовтня 1941 р.) на чолі з професором М. Величковським у складі 130 членів –– під гуманістичним гаслом «Свобода народам, гідність людині!». Тут єдналися різні партійні й позапартійні сили (оунівці, республіканці, гетьманці тощо), крім українців, представники національних меншин. На цьому наполіг ініціатор О. Ольжич. 27 листопада УНРада припинила своє короткочасне існування за наказом А. Гітлера, якого розлютив її меморандум. Удар по державотворчому українству завдавався майже одночасно з повторною трагедією Базару, коли гітлерівці знищили близько 700 учасників маніфестації вшанування пам’яті 259-ти козаків, замордованих Г. Котовським (1921), –– терористичний почерк обох тоталітарних режимів з їхньою класовою та расовою ненавистю виявився схожим. Фюрер у таємному циркулярі від 1 грудня 1941 р. вимагав знищення ОУН як організації небезпечної для «Великої Німеччини», ставив її в один ряд з іншими формами Руху Опору.

Газета «Українське слово», існуючи серед 115-ти подібних видань в Україні, окупованій Німеччиною, будучи продовженням однойменного паризького видання, поновлена в Житомирі (1941. –– 3 серпня–5 жовтня) за ініціативою О. Ольжича (з’явилося 19 чисел), який мав би її редагувати, з 29 вересня виходила в Києві як щоденна (С. Стельникович).

Обов’язки редактора (з 21-го Ч.) виконував талановитий журналіст І. Рогач –– колишній секретар Президента Карпатської України А. Волошина й секретар УНО (співробітники –– О. Штуль-Жданович, П. Олійник, М. Ситник, Г. Гайовий, О. Лащенко та ін., що складали ядро похідної групи мельниківців).

В огляді читацької пошти «Щирі думки» задекларовано редакційну політику: «Наше спільне завдання –– збудити національну свідомість, піднести почуття національної гідності –– ті почуття, без яких кожен нарід приречений на твариняче, рабське животіння» (1941. –– 12 жовтня).

Газета, підпадаючи під окупаційну цензуру, мусила також виконувати «завдання німецького Оберкомандо, [друкувати –– Ю. К.] пропагандистські антибільшовицькі статті, оголошення про розстріли заложників, полеміку з більшовицькими газетами» (про це мені писав прозаїк В. Міняйло), але такі матеріали були майже непомітними серед державницько-патріотичних публікацій.

Основною метою газети було «будити національне “я” українця, відроджувати національну душу й нормальний спосіб мислення» (Ю. Бойко). При виданні виходив ведений М. Ситником додаток «Література і Мистецтво» (поезії О. Олеся, Г. Чупринки, О. Стефановича, Оксани Лятуринської, І. Ірлявського та ін., проза М. Хвильового, І. Чигирина та ін.), що Олена Теліга перетворила на недільний літературно-мистецький тижневик «Літаври» (24 вересня –– 13 грудня), ставши його редактором (відповідальний редактор І. Рогач).

Видання мало свій авторський колектив: О. Ольжич, Олена Теліга, У. Самчук, М. Ситник, І. Ірлявський, О. Лащенко, Ганна Рогач (Г. Рогальська, Г. Рог), О. Штуль-Жданович, М. Михалевич та ін. Тут публікувалася також художня спадщина репресованих більшовиками письменників Г. Чупринки, Є. Плужника, Д. Фальківського, О. Влизька, Г. Косинки, М. Хвильового, доробок еміграційних авторів, передусім представників «Празької школи», новела «Сини» В. Стефаника.

Як репрезентант Культурної реферантури Проводу ОУН й похідної групи мельниківців, поетка відхиляла будь-яку «фольксдойчівську графоманію», з презирством ставилася до улесливих одописців: «Це, мабуть, ті ж самі писаки, що й Сталінові щедрували». Журилася, що в Києві майже не лишилося українських письменників (вони виїхали на схід), тому вирішила сама плекати творчі сили, залучаючи до тижневика «Літаври» письменників, що лишилися в Києві, та творчу молодь: О. Лисенко, Докія Гуменна, Ю. Большухін (Ю. Кандіїв), О. Флоринський (О. Смотрич), С. Кокот (Сергій Ледянський), Надія Калюжна, Є. Яворівський, Я. Гальперін (Яків Галич, Микола Первач) та ін.

Таким чином 8 жовтня за ініціативою поетки постала Спілка українських письменників, що об’єднала здібну молодь, переважно –– початківців, до них прилучилися й кінематографісти. Мала свій осередок на в. Трьохсвятительській, 23. Олена Теліга спиралася на досвід своїх попередників, зокрема М. Хвильового, захоплювалася образом Аглаї з його роману «Вальдшнепи», бо мала в собі риси цієї героїні, вважала, що «правдивим великим стилем» національного мистецтва має бути «романтика нації, романтика змагань, романтика життя», суголосна принципам активного романтизму М. Хвильового. Тут фіксувалася істотна риса митця-пасіонарія, спроможного долати протистояння між можливим та дійсним.

Представники похідної групи мали великі плани на майбутнє, принаймні на грудень 1941 р. оголосили передплату «Українського слова», «Літаврів», а також газет «Молода Україна», «Рідний край», «Останні вісті. Понеділкове видання “Українського слова”», ілюстрований місячник для дітей «Веселка».

Нацисти не могли спокійно спостерігати за розвитком українського відродження, тому не забарилися з репресіями. Після таємного циркуляру А. Гітлера від 1 грудня 1941 р. гестапо за намовою провокатора доктора історії К. Штепи двічі заарештовувало І. Рогача (9 й 12 грудня): 18 лютого 1942 р. в’язень 29-ї камери помер, не витримавши гестапівських катувань. Недовго пережили свого редактора й інші співробітники газети «Українське слово» О. Оршан-Чемериський, П. Олійник, Ганна Рогач, І. Якименко.

Замість «Українського слова» почало виходити «Нове українське слово» (14 грудня 1941 – 30 вересня 1943) за редакцією проф. К. Штепи –– ректора Київського університету, не прийнятне національно свідомому українству за вірнопідданське ставлення до гітлерівського тоталітаризму і тому слушно ідентифіковане «огидною рептилькою» (Ю. Шерех), а її редактора названо «яничаром і зрадником» (А. Любченко). Хоча тут співпрацювали професори М. Андрусяк, О. Гіляров, П. Пелех, І. Шаровольський, Б. Якубський та ін.

Подібна ситуація спостерігалася і з іншими періодичними виданнями. Лише перше число часопису «Дзвін», підготоване М. Пронченком, містило матеріали про М. Хвильового, М. Кащенка, С. Петлюру й Є. Коновальця. Наступні ж номери, після усунення редактора, стали відверто пронімецькі.

Газета «Станіславівське слово», зазнавши впливу «фашистської політики щодо України», все-таки спромагалася, крім національно взмістовлених публікацій, висвітлювати і літературно-мистецьке життя.

Проф. К. Штепа спробував було приборкати «Літаври», однак наштовхнувся на рішучий спротив Олени Теліги.

Невдовзі Київ затопило арештами. На 7 лютого 1942 р. до рук гестапо потрапило близько 200 осіб, причетних до північної похідної групи. Занепокоєний О. Ольжич умовляв поетку негайно покинути небезпечне місто, але вона, відчуваючи свою відповідальність перед Спілкою українських письменників (І. Ірлявський, проф. К. Гупало, В. Кобрин, І. Кошик, Ю. Ігнатенко та ін.), не могла кинути її напризволяще.

Останні слова Олени Теліги були такими: «Я з Києва вдруге не поїду».

Гестапівці заарештували поетку разом із Спілкою (15 осіб) 9 лютого й ув’язнили в казематах похмурого будинку на вулиці Короленка, 33 (нині –– Володимирівська), відомого з 30 років як осередок лиховісного НКВД, а під час війни –– не менш злочинного гестапо.

Про мужність і витримку поетки на допитах лишили спогади в’язні, зокрема сестра Лесі Українки –– Ісидора Борисова. 21 лютого Олену Телігу разом із сімома спілчанами було розстріляно у Бабиному яру, «освоюваному» ще у 20-і роки енкаведистами, які лишили там свої криваві сліди, що ними скористалися німецькі фашисти вже восени 1941 р., практикуючи масове вбивство євреїв, полонених червоноармійців й надто націоналістів. Разом з нею загинув її чоловік М. Теліга, бандурист, який не ніколи не був письменником.

Поетка так і не встигла видати своїх збірок, всі вони вийшли посмертно («Душа на сторожі», 1946; «Прапори Духа», 1947; «На чужині», 1947), більша частина її поезій втрачена. Олена Теліга володіла профетичним даром. «Я палко мрію до самого рання, / Щоб Бог зіслав мені найбільший дар: / Гарячу смерть –– не зимне умирання», –– писала вона ще в період міжвоєнного двадцятиліття.

Гестапівці знищили тоді у Києві найактивніших діячів Культурної референтури Проводу ОУН М. Чирського, П. Олійника, Р. Біду та ін.

Вічна пам’ять героям-націоналістам!

21 лютого 1992 р. в Бабиному яру ОУН разом з "Меморіалом" поставили пам'ятний хрест в Бабиному Яру, де гестапівці розстр…

Опубліковано Юрієм Ковалевим 21 лютого 2018 р.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *