Два Панаси

Аліна Акуленко

Аліна Акуленко

1880 року в Женеві побачив світ роман, від назви якого сучасні критики ще у день презентації не лишили би і каменя на камені. У назві було аж два розділові знаки, а метафоричність била аж за край. Романи так не називають.
А він до того всього ще й був соціально-психологічним. Такі до того ніхто не писав. Ну, хіба що Стендаль. Але ж то ‒ французькою. А цей ‒ українською. Тому не дивно, що текст переписувався шість разів. Працювало над ним аж два автори.

Утім, коли вони, нарешті, поставили у шостій редакції крапку, Росія розродилася Емським указом. Друкувати в Україні романи українською мовою було неможливо. А в Женеві ‒ друкуй, що хочеш, аби твої гроші. Гроші у дійсного статського радника Рудченка на той час були.

Так перший в історії української літератури соціально-психологічний роман з довжелезною і складною назвою «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» потайки привезли до Полтави із Женеви. На обкладинці значилося ім’я Панаса Мирного.

І небагато хто знав, що Рудченко і Мирний ‒ це один і той же Панас. Ось тільки перший Панас зранку вдягає чиновницький мундир, іде на службу й увесь день ретельно опікується державними паперами, а другий Панас після вечері у родинному колі вбирається в домашнє, вмощується за робочим столом, і пише, і пише, і пише. Бо в чиновницькому тілі живе письменницька душа.
Але як же все непросто.
У житті Панаса усе було ‒ складніше не придумаєш.
Його не приваблювала чиновницька стезя, але йшов він нею легко і вгору: ретельний і сумлінний дійсний статський радник Рудченко був асом діловодства, взірцевим держслужбовцем і надійним пером царської імперії. Сухий, беземоційний, лаконічний. Жодного слова на вітер. Цифри й факти.
Його приваблювало письменництво, але шлях до зірок доводилося торувати через терени, заборони, переслідування й важку працю. Ретельний і сумлінний письменник Мирний по сто разів переписував кожне речення, відточував сюжетну лінію, переставляв епізоди, перейменовував не раз і не два героїв, вагався, не наважувався, просив допомоги, дослухався до порад, копирсався у зібраних ним самим же приказках і прислів’ях, щоб мова рясніла порівняннями й епітетами, щоб не бракувало образності й фарб, щоб хотілося читати й перечитувати. Барвистий, насичений, просякнутий ароматами свіжозораної ріллі, зеленого жита, високого неба, тужливих пісень, поетичний Мирний не ліз за словом у кишеню. Йому ніколи не бракувало красивих слів.
Письменник Панас Мирний писав багато. Багато друкувався: але усе по закордонню. Щоправда, часи були такі, що закордоння починалося одразу по правий бік Дніпра. Активно брав участь у громадському житті. Але конспірувався. Щоб не завадити службі чиновника Панаса Рудченка.
Бо чиновник Панас Рудченко був тихий, як миша і занудний, як валянок. Служив старанно. Літературою не цікавився. І взагалі, нічим, окрім служби, не цікавився.
Коли 1914 року заборонили вшанування пам’яті Тараса Шевченка, царська поліція шукала і так і не знайшла автора відозви-наїзду на політику царату – «політично підозрілого Панаса Мирного». Бо існував лише Панас Рудченко.
Чи все ж Панасів було два?
Бо, якщо розібратися, то у «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» ‒ два різних Чіпки.
А у «Повії» ‒ дві різні Христини.
Ну, а ще ‒ береги рве тиха вода.
Або ж мирна.
Хоча, на відміну від Флобера, Мирний ніколи не казав, що «Чіпка ‒ це я»…

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *