Аліна Акуленко
Для неї це була друга велика роль у кіно.
Для нього − останній фільм як режисера.
Вона − смішлива дівчинка із Харкова, на яку звалилася слава «Карнавальної ночі» й пустотливої комедійної акторки.
Він − нащадок давнього грузинського роду, який іще до революції встиг повчитися мистецтва у Петербурзі і Парижі, а по війні зазнав переслідування й потерпав від звинувачень у «націоналістичному ухилі в творчості».
Людмила Гурченко й Іван Каварелідзе.
Їх об’єднав Панас Мирний. Але не без допомоги дружини Кавалерідзе − Надії. Це сталося 1961 року.
Люся зіграла Христю у стрічці за романом «Повія». Сценарій написала Надія Кавалерідзе, вона ж Капельгородська.
Фільм називався «Гулящая». Був чорно-білим, проникливим, глибоким, психологічним. І російськомовним. А від того – штучним. Бо Христя стала в ньому «Христиной, крестьянкoй из захолустной деревни, решившей искать в городе лучшей жизни». Озвучений російською український побут і самобутні українські прізвища звучали непереконливо, але при тому набули глибшого, метафоричного значення: таким же штучно оросійщеним для багатьох у ті часи був шлях до міського щастя. Христя ж, шукаючи долі в місті, її не знаходить, але себе − втрачає. І гине.
Гине під красиву музику Бориса Лятошинського. Власне, увесь фільм пронизаний його щемними й тривожними мелодіями.
Гурченко у фільмі теж дуже красива. Істерична й драматична. Але тогочасному суспільству від неї була потрібна не знедолена Христя Притика, котра помирає в заметіль, а чергова жартівниця Лєночка Крилова, що радісно співає про «п’ять хвилин». Кіно мало розважати. А це − змушувало думати. І глядач за таке кіно активно квитком не проголосував.
Іван Каварелідзе після «Гулящої» більше не знімав.
Людмилі Гурченко «Гуляща» не допомогла перебити славу комедійної акторки.
Борису Лятошинському, незважаючи на «внесок у розвиток радянської музики», не вдалося уникнути звинувачень у «формалізмі».
А щодо Панаса Мирного, то навряд чи він підозрював, що за його романом знімуть кіно. І що зроблять це усього один єдиний раз. Хоча історія насправді − вічна. І фільм про Христю Притику міг би бути устократ крутішим за всі двадцять серій «Рабині Ізаури»…..