Продовжуємо публікувати твори переможців літературного конкурсу імені Олени Теліги та Олега Ольжича «Тільки тим дана перемога, хто у болі сміятися зміг» (2023).
Сьогодні твір “Hej, Sokoly”, автор – Слава Шторм, інженер з якості, уродженка Київської області.
Всі персонажі є вигаданими і будь-який збіг із людьми, що живуть нині чи жили в минулому, випадковий
Цю історію розказав мені високий сивочолий чоловʼяга, якого я здибав край госпітального парку. Робити було нічого і я цілими днями ходив туди-сюди по доріжках, розробляючи ногу після складного перелому, та намагаючись притишити нестерпне бажання палити. Цигарки у госпіталі були під забороною, тому лиш зрідка вдавалося перехопити затяжку-другу, чи комусь з решти однопалатників відвідувачі проносили контрабанду.
А тут він: сидить собі на поваленій колоді і так смачно димить, що я не втримався і сів поруч.
– Дядьку, цигаркою не пригостите?
– Та бери, синку, – простяг він пачку, у якій між цигарками ховалася копійчана запальничка.
Я з насолодою затягнувся і навіть не одразу помітив, що чоловік вже пару хвилин щось говорить.
– … а потім ці кляті москалі, довбню їм в печінки, запустили “Калібра” …
I.
За місяць до цього, десь у херсонських степах…
Hej, tam gdzieś znad czarnej wody
Wsiada na koń Kozak młody…
– Розвертай! Розвертай, к бісовій матері! Зміна позиції!
Важка автівка потужно загарчала, смикнулась і поволі почала розвертатись навколо своєї вісі чисто як у тих казках: “передом до людей, дупою до лісу”. Степан перехилився через вікно кабіни роздивитись дорогу. Не хотілося б попасти колесом у багнюку – і час спливе, і забрьохаються знов по самі плечі.
– Відбій! – почулося збоку.
З-за кущів вискочив молоденький сержант, на ходу застрибнув у автівку, вмостився на сидінні, машинально поправляючи автомат так, щоб можна було будь-якої миті підхопити, і витер рукавом краплі поту зі скроні.
– Вертай на базу. Доста. Повоювали.
Степан вивернув кермо, направляючи автівку між двома кривими ялинами. Зараз трохи потрясе по приярку, а далі вже майже нормальна дорога навпростець. Якихось хвилин двадцять і вони на місці.
– Чув, нам поповнення прислали? – поцікавився сержант, пильнуючи найближчі до дороги зарості.
– Знов молодняк? – скривився водій.
– Та наче ні. Експерти якісь.
– А-а-а, ну, якщо експерти… – простягнув Степан у три слова вклавши все своє ставлення і до експертів, і до того, що вони тут забули, і до всієї цієї бісової війни.
До бази доїхали мовчки. Обговорювати було нічого, а триндіти просто так Степан не звик. На КП чоловік попрощався з сержантом, загнав авто під навіс, маже рефлекторно обійшов навколо перевіряючи колеса, як навчив його один професійний механік, поплюскав на обличчя водою з саморобного умивальника, що хлопці змайстрували з тубуса з-під джавеліна, і неквапом попрямував до штабного намету – хоч одним оком глянути, що там за експерти такі.
Якщо з боївки, то ще нічого. Бо їх хоч і ганяли на обовʼязкове навчання, та толку з нього, якщо попервах і вчитись фактично було ні з чим, та і часу на відпрацювання навичок давалося не так багато. Нахапаєшся по вершечках чого корисного та кілька разів на полігоні потренуєшся, от і все тренування. А якщо знов теоретики якісь, то на біса вони тут здались. Приїздили вже якось. Картинки файні малювали, щось там про тактику ведення боїв в умовах нерівного рельєфу. Ну і до чого воно було?
Так, розмірковуючи про буденне, дочалапав до штабного намету, де зазвичай гуртувалися усі, хто приїздив з розпорядженнями, час від часу тусувався старший офіцерський склад та проводилися термінові наради.
В наметі було майже порожньо. Дзижчала зелена муха, потріскував акумуляторний передавач та під стіною перебирала папери незнайома чоловіча постать.
Почувши шурхіт, постать рвучко обернулася і зробила крок назустріч:
– Ну драстуй, Сковронку!
– І тобі день добрий, – Степан ледве знайшовся, що відповісти, бо язик геть прилип до піднебіння, а слова всі до одного кудись висипались. Лише дурнувата, недоречна, але абсолютно щаслива усмішка розпливалася по обличчі.
II.
За три місяці до цього. Десь у Підкарпатських лісах…
A ja tutaj w obcej stronie
Dniem i nocą tęsknię do niej…
– Розвертай! Розвертай, ну! Та що ти до неї тулишся, jak do kobiety na randce[1]! От, холєра. Збоку зайди, зачепи обома руками, крутани та й годі!
Степан вже хвилин сорок намагався відкрутити башту з ЗРК малої дальності. ЗРК був неробочий ще й добряче заіржавів, хоча і зберігався під накриттям. Та клята башта прикипіла до нього, мов собака до кістки – зубами не відгризеш. Суворий інструктор час від часу лаявся знизу, та протирав змащеною у мастилі ганчіркою якусь чергову деталь з двигуна. Розібраний двигун лежав поруч на кількох плетених мішках – у Степана в селі в таких продають що завгодно, від крупів до курячого лайна.
Власне, їхнім завданням на цей тиждень було розібрати машину, все, що можна, полагодити, а що не можна – занести до реєстру і подати рапорт. От і пріли під гарячим літнім сонцем: він – присланий сюди, на загублену серед лісів польську військово-ремонтну базу на навчання, а насправді нахапатися хоч по вершечках чогось корисного для своєї військової частини, і його безпосередній інструктор – молодий худорлявий чорноокий хлопчина на імʼя Янек. Старший лейтенант якоїсь там механізованої бригади, а фактично – майстер з ремонту військової техніки і підняття на колеса всього, що ті колеса мало хоча б у першому наближенні.
Якщо він не міг полагодити якоїсь техніки, значить її не міг би полагодити і сам Господь Ісус.
Степан переповз на іншу сторону, обхопив кляту башту обома руками, смикнув під якимось незбагненним кутом і заіржавіла залізяка нарешті зі скреготом почала обертатись.
– О! Слава Йсу! – інструктор помітив, що діло пішло, кинув чергову детальку на купу, похапцем обтер руки і хвацько скочив на капот допомагати.
Ще хвилин за двадцять вони стягли башту додолу, відтягли під кущ, там і полишили, вирішивши, що вона нікуди не втече, а сонце вже височенько і саме час пообідати.
– Довгенько ти сьогодні, я вже си задовб чекати, – поливаючи стажеру руки водою з пʼятилітрівки поділився інструктор.
– Та клята машинерія геть кругом іржава, най би її підняло та гепнуло, – сплюнув на землю Степан, витираючи руки і забираючи дзбанка, щоб полити напарнику.
– Та тут майже все таке, шляк би його трафив, – буркнув той підставляючи пригорщі під воду, щоб сполоснути лице.
– Відкіля пан так файно знає українську? – поцікавився Степан, коли вони всілися під розлогою липою, що от-от збиралася зацвісти.
– Бабця була зі Львова, – відповів механік і заходився розпаковувати виданий у столовці пакет, на якому було зазначено “Indywidualna Racja Żywnościowa[2]”.
У пластиковій мисочці було щось, що Янек, зазирнувши під спід на наліпку, ідентифікував як угорський гуляш. До нього в комплекті йшов стосик сухих, як тріска, хлібців.
– Ех, зараз би пляцків картопляних, – замріяно примружив очі, закидаючи до рота шматок холодного гуляшу, – чи хоч клюцків яких.
– А я би борщу навернув, або картоплі смаженої з шкварками, – підхопив Степан, – чи з грибами.
– Любиш гриби? – зацікавився механік, дожовуючи свою порцію.
– Обожнюю. І їсти, і збирати, – поділився Степан.
– А я не їм. Років з п’ять як. Відвернуло. А збирати вмію, у мене вся сімʼя на грибах знається. І на рибі ще, бодай вона потопла.
– І рибу не любиш? – ляснув долонею об коліно Степан. Рибалку він любив майже так само, як і гриби. А коли клювало, то навіть ліпше.
– Ловити вмію, а решта… Тебе б зі Сташеком познайомити. Брат мій старший. Він такі рибні місця знає… а може і сам приманювати вміє, хто його зна. З нього знайомі панотці кепкують, що він весь тиждень Пану Єзусу молиться, щоб у неділю файно клювало.
– А він що, так часто у церкву ходить?
– Кожен день майже, – розвеселився хлопець, – він донедавна настоятелем цілого храму був.
– А тепер що?
– А тепер майнув в черговий раз кваліфікацію підвищувати. От як повернеться, так одразу на озера і потягне. Ви б точно порозумілися.
– Може після війни якось, – невпевнено промимрив Степан, старанно дивлячись у бік, щоб не було помітно спохмурнілого обличчя.
– Обовʼязково, – ствердно кивнув Янек.
***
Dzwoń, dzwoń, dzwoń dzwoneczku,
Mój stepowy skowroneczku.
В той день з самого ранку все було не так. Ранкова кава тхнула мишами, надворі сіялася мжичка, на сніданок видали порцію недоварених фляків, і до всього Янек встав не з тієї ноги і прикопувався до всього підряд, починаючи від зовнішнього вигляду і закінчуючи нотацією про правила особистої безпеки. Він страшенно не любив ранні побудки і хлопці на базі не раз попереджали, що перших години зо дві до нього краще навіть не озиватись – прокляне. У прямому сенсі. Де він нахватався такого паскудства, Янек нікому не признавався, але послати міг дуже мудрувато, інколи навіть латиною.
Степан, як справжній сільський хлоп, до прокидання вдосвіта ставився філософськи: корова сама себе на пасовисько не вижене. За це Янек набурмосившись охрестив його Сковронком. Так воно і прикипіло.
І досі аж ніяк не турбувало, ну хіба мало прізвиськ у армії, подекуди набагато паскудніших. Але сьогодні чомусь все дратувало. А особливо бісив pan porucznik[3], що тинявся по їдальні з виглядом, наче йому замість кави шмарклів насякали і діставав якимось безглуздим прискіпуванням.
– Чого ти мене сковородою обзиваєш? – ображено спитав Степан
– О, Єзус! – застогнав вкрай роздратований Янек, – не сковорода. Сковронек. To taki ptak[4]. Пташка така. Теж, курва, прокидається удосвіта і цвірінькає на все поле.
– Яка ще, до біса, пташка?
– Ти чи дурний, чи в тебе воші? – інструктор навіть виринув зі своєї звичної ранкової дрімоти і втупився у свого недолугого учня, – у тебе ж те саме на рукаві написано.
– Що? – ніяк не доходило до Степана.
– Сковронек, – з досадою скривився Янек, – Жайворонок по-вашому. Твій позивний, як він є, на диво відповідає твоєму вранішньому паскудству.
До Степана нарешті дійшло, що у нього дійсно була нашивка “Жайвір”, яку йому жартома презентували хлопці з бригади буквально перед відʼїздом, замовивши наліпку через волонтерів.
– Йопта, я вже й забув за неї, – скосив очі на рукав чоловік.
– Головне, щоб не забув у яку сторону гайки закручувати, – буркнув Янек, сердито сьорбаючи каву, – а то вас наче у школі не вчили. Прості речі треба втовкмачувати по десять разів.
– Я гайки нормально закручую.
Янек, проігнорувавши недолуге виправдання, заходився монотонно переповідати необхідність дотримуватись уставу, навіть якщо жаби з неба посипались, і без безпосереднього наказу командира у жодному разі його не порушувати.
– Яка качка тя копнула? – роздратовано спитав Степан, коли “…правила особистої безпеки створювалися не для власної розваги…” пішло на третє коло.
– Сковронку, не тринди, – відрізав той, – якщо треба буде, розштовхаю посеред ночі – будеш мені залік з ОБЖ здавати. І тільки-но спробуй, не здай.
– А то шо? – поцікавився чоловік.
– Рапорт подам. Про твою повну непринадність і безнадійну тупість, – кинув той, вихльопуючи залишки кави надвір, – ходім. Робота не чекає.
Степанові кортіло це якось прокоментувати, але він вирішив за краще змовчати. А то хто зна, раптом і справді посеред ночі будити почне. З нього станеться.
Цього разу вони розмістились в одному з штабних гаражів. Янек обіцяв навчити паяти досить складну сучасну електроніку. І хоча він весело запевняв, що нема там ніц складного, Степан йому не дуже вірив – для Янека, здавалось, взагалі в його роботі “ніц складного” не існувало. Лиш те, в чому він ще достатньо не покопався.
Тому, коли через дві години pan porucznik почав впівголоса бурчати щось незрозуміле, Степан навіть уваги не звернув, ну хіба мало у людини може бути тем для “порозмовляти з самим собою”. Ще через півгодини командир схопився на ноги і почав ходити туди-сюди по майстерні, активно сам собі жестикулюючи. Час від часу копав ногою якусь залізяку так, що під стіною досить швидко назбиралась купка різманітного дрібного брухту.
Його напарник крадькома споглядав за цим чудернацьким перформансом намагаючись зрозуміти, чи слід запитати “що відбувається”, чи краще промовчати, прикинувшись, що ніц особливого не відбувається, а pan porucznik[5] просто трохи впав в ажитацію.
– Та хто ж тебе на холєру так вимудрив! – Янек зімʼяв папір зі схемою, жбурнув його на стіл і спересердя запустив припоєм у стіну. Він з не меншим задоволенням жбурнув би і платою, але вона була одна, і задача його складалася саме з “розібратись і поремонтувати”, а не доламати остаточно.
Степан про всяк випадок принишк над напвірозібраною системою проблискових маячків, у якій з незрозумілих причин передохли усі лампочки.
На обід хлопці знов всілися під розлогою липою. За тиждень, що Степан провів на стажуванні, вона стигла розквітнути майже повністю і тепер у повітрі стояв густий кислувато-медовий аромат.
Янек вже охолонув і відносно заспокоївся після страждань над платою, Степан якраз встиг розібратись, чому не працювали маячки, тому два майстри неквапливо жували свої порції і говорили про все підряд, аби лиш не про роботу.
– Розумієш, я ж про ту війну тільки в дитинстві в книжках читав, – скрушно зітхнув Михайленко, виколупуючи пластиковою виделкою грудкувате картопляне пюре, – ну лячно було, звісно. Іноді так перестрашувався, що ночами спати не міг, все прислухався, чи то вітер гілками старої груші по даху стукає, чи вже нападає хто. Потім вже, як підріс, то такої дурні не думав. Але і всього того, що зараз твориться, навіть близько не уявляв. Та і хто у здоровому глузді таке уявить? От скажи тобі, що завтра німці знов підуть ваші краї назад воювати, ти повіриш?
– Не повірю, – похитав головою Янек, – готуватись буду, бо я і так служу для цього. Воювати піду, само собою. А повірити? Мабуть що навіть коли над головою ракети свистітимуть, і то не одразу повірю. Віра вона така, все у щось краще звернути хоче.
– Отож. Я і досі не вірю остаточно. Знаю. Головою розумію. А повірити ніяк не можу. Я зараз наче той зомбі з американського кіна, щось роблю, і сам не розумію що. Вірніше, що робити – розумію, але чому так сталось – ніяк не второпаю. Навіщо це все? Чого їм удома не сиділося, га? От скажи мені, ти знаєш, чого вони до нас поперлися? Що їм, землі не вистачає? Чи господарки якої? Там же що хочеш робити можна було, бізнес який, чи просто дім будувати, дітей ростити, не знаю…
– Не всім то цінне, Штефане, – озвався хлопець, – декому, як це кажуть, забув слово… а, згадав, випєндритись декому важливіше ніж жити нормально. Оце все, що ти описав, це тобі цінно, мені теж, багато кому, але не тим, хто зараз до вас стріляти поперся.
Степан мляво колупав виделкою підсохлий горошок. Їсти не хотілося. Хотілося заплющити очі і опинитися знов удома, бажано у минулому році чи, навіть, ще раніше, у часи, коли ніхто і гадки не мав, що все так повернеться, а найстрашнішою проблемою здавався чиряк на дупі чи довічне питання “чим заплатити за комуналку”.
Комуналка і зараз нікуди не ділася, а от хати, де вона була б доцільною, часто-густо стояли геть понівечені, чи, навіть, вщент зруйновані. А господарі у кращому випадку сиротіли десь за тисячі кілометрів від своїх неіснуючих домівок. А у гіршому та домівка була останнім, що вони бачили у цьому зненацька обірваному житті.
– Не розумію я цього, – ляснув себе по коліну Степан, – ну от що хочеш, хоч устрель мене, а не доходить. Наче ж в універі вчився, і книжки читав, і блогерів усяких дивився – ти не думай, я за новинами не у телевізорі слідкую – а все одно на голову на налазить, чого їм не йметься, їй-богу.
– Як любить повторювати Сташек, niewyznane drogi Pańskie i głupoty ludzkie[6], – зітхнув Янек.
– Ото правду кажеш, що глупоти. Бо хіба ж з повного розуму таке придумаєш, – підтвердив чоловік, сумно похитавши головою.
Вже по обіді Степан з інструктором заходились збирати автівку до купи. Pan porucznik лаявся на всі боки, бо пара інших учнів, що мала фарбувати дрібні деталі, щось там напортачила через що фарба лягла хвилями і нагадувала розводи від брудної ганчірки.
Степан себе почував трохи ніяково. Він хоч і був таким самим учнем, як і маляри-невдахи, та все ж був старшим за них і за віком, і за званням. Тож вважав, що мав би проконтролювати якість роботи. Тим більше, що командир, не дуже добираючи виразів, вже перескочив з криворуких підмайстрів на вище керівництво.
Як Степан, витягаючи панель управління, не додивився і зачепив рукавом важіль лещат, він і сам не зрозумів. Лише в останню секунду відскочив, коли ковадло ледве не гепнуло йому на ногу. Рвонув лівіше, вдарився об металеву етажерку, з якої злетіла коробка з припоєм і добряче ляснула його по голові. Чоловік аж присів.
– Живий? – весело поцікавився Янек, спостерігаючи видиво, – точно змушу залік здавати.
– Іди ти… – невдаха потер забите місце, переконався, що крові немає, лише гуля на тімʼї, і заходився збирати розсипані матеріали.
– Не зважай, – відмахнувся механік, – сядь, посидь. Я зараз кави зроблю.
Степан таки дозбирав розсипане і всівся на ослінчику біля верстака. Лещата він залишив валятись, де їм прикортіло.
– Штефане, твоя кава, – Янек простяг чоловікові пластикову філіжанку.
– Чому ти весь час називаєш мене Штефан? Ти ж українською добре балакаєш, – Степан забрав каву і заходився розмішувати цукор.
– Не знаю, мені подобається, – механік зі своєю кавою всівся навпроти, подмухав на горнятко і смачно відсьорбнув, – ну, можу називати Шломо.
– Тільки не кажи, що ти ще й на ідиші вмієш.
– Не те, щоб добре, так, по вершечках нахватався.
– Теж від баби?
– Від діда, – пирснув хлопчина, – Kubusia Szenkielewicza. Він цим імʼям фельєтони підписував.
– Подобається мені ваша сімейка, – хмикнув Степан, – чим далі, тим більше.
– Ти б їм теж сподобався.
– Сумніваюсь, – відмахнувся чоловік.
– Сподобався б, – наполіг Янек, – ти мені подобаєшся.
Далі розмова не клеїлася. Каву допили вже мовчки, так само мовчки зібрали посуд, запхали до сміттєвого пакета та кожен повернувся до своєї роботи.
***
Żal, żal serce płacze,
Już jej więcej nie zobaczę.
Те, кинуте знічевʼя “ти мені подобаєшся” днів зо два не йшло у Степана з голови. Він навіть почав втрачати пильність у роботі, за що був двічі смачно виматюканий інструктором, а третього разу йому просто дали копняка під коліно, коли він, міняючи колесо, банально забув накрутити останню гайку.
– Ти позавчора що мав на увазі, коли ляпнув, що я тобі подобаюсь? – не стримався врешті-решт Степан, коли надвечір суботи вони сиділи на порозі гаража, де Янек облаштував собі майстерню, і пили якийсь bardzo mocny грушевий бімбер.
– Те і мав, – потиснув плечима механік, – ти мені подобаєшся. Kocham Cię[7], – додав за хвилю.
Чоловік кілька секунд витріщався на Янека, чекаючи, що той зараз скаже, що то був жарт такий. Але старший лейтенант мовчки дивився, всміхаючись самим кутиком рота.
Степан схопився на ноги, коротко замахнувся і зовсім не по-уставному, з усього розмаху затопив старшому по званню кулаком у щелепу.
– Przykra niespodzianka[8], – потрусив головою хлопець, помацав щелепу і недовго розмірковуючи відповів приблизно таким самим ударом, від якого, проте, Степан був змушений відступити на пару кроків і спертися на капот, бо в очах різко потемніло – бімбер наче і не туманив мізки, але координацію хитало добряче.
Дочекавшись, коли в очах просвітліє, Степан знов пішов у наступ.
– Затівати бійку в присутності старшого по званню – не за уставом, – спритно ухилився від кулака напарника Янек.
– Я тобі зараз просто так пику натовчу, без жодного уставу, – продовжував яритись чоловік.
– А нападати на старшого по званню взагалі карається увʼязненням, – хлопець відскочив у останню мить, коли кулак напарника майже торкнувся його вилиці, хутко перехватив руку а ліктем прицільно і рвучко тицьнув у сонячне сплетіння. Степан коротко зойкнув і зігнувся навпіл.
– От бісова холєра, – видихнув, хапаючи ротом повітря і не кваплячись розгинатись.
– Припини. Давай краще ще випʼєм, – Янек здув з лоба пасмо волосся, порився у шафці і витяг звідти ще одну пляшку бімбера.
– Розливай, – насуплено погодився механік, – не пропадати ж добру.
По першій випили мовчки. Янек підозріло принюхувався до напою, а його напарник просто мірно пив ковток за ковтком, намагаючись не думати про те, що він щойно утнув. Як мінімум штраф, догана і квиток додому на першу-ліпшу чортопхайку йому вже було гарантовано. У кращому випадку. Бо у гіршому його тут де-небудь і прикопають років через пʼять, коли відсидить весь термін. І чого було взагалі заїдатись. Ну ляпнула людина щось по пʼяній лавочці, так що тепер, усьому вірити? Він і сам бувало перебравши самогонки таке ніс, що на ранок не знав де очі діти. Та і від інших не раз доводилось вислуховувати цілі одкровення. Добре, що професія викладача навчила робити вигляд, що уважно слухаєш, та вчасно кивати на будь-яку маячню, що намагалися йому розповідати.
– Ну ти і бʼєш, у мене досі щелепа ниє, – Степан демонстративно потер щоку від підборіддя до вуха.
– Пробач. От холєра, я не хотів, – винувато глипнув на нього Янек, – воно само якось. Ти перший поліз. Я не стримався. І от, маєш халепу. Dlaczego jesteś taki zdenerwowany? – з цікавістю глипнув на напарника хлопець.
– Злі у тебе жарти, пане лейтенанте, – пробурчав у склянку чоловік, – не стримався. Можеш на мене рапорт скласти про бійку на місці служби. Я не заперечую.
– На тебе часом dźwignik не падав, – обернувся на стажера Янек, – чого б це я за таку фігню переймався. Якщо на кожну дрібницю рапорти писати, то лише папір задарма переводити.
Друга пляшка вже майже дійшла половини.
– … а я тобі так скажу, дурня це все! – зопалу ляснув себе по коліну Степан, вихиливши чергову чарку.
– Що дурня? – витріщився на нього Янек.
– Все. Як у вас кажуть, wszystko! Без шансів. Подивись, – обвів він рукою довкіл, наче припрошував помилуватись вишуканим інтерʼєром гаражу, – війна кругом. Мені за кілька днів повертатись. У тебе тут своя служба. А там – передова. Дасть Бог, якщо вбʼють, то швидко. Не хочу калікою валятись.
– А якщо не вбʼють?
– Жартуєш? – ковтнув ще бімбера Степан, – таких як я якраз і вбивають. Не молоденьких же хлопчиків під снаряди засилати. А мене вже можна – пожив, та й доста. Все одно сумувати нікому.
– Я сумуватиму.
– Без шансів! Якби не клята війна, ми б взагалі не зустрілися. Шансів – один на мільйон.
– Так. Але він нам випав. Нехай і так прикро. Може, саме ця війна його і подарувала, як плату за щось нам невідоме, – Янек розлив рештки бімбера по склянках, – вважаю, за це треба випити.
І вони випили. Потім ще випили за мир, дружбу, смерть москалям, ще раз за смерть москалям, за предків і окремо за pana Kubuśa, який колись там писав якісь фельєтони, хто б ще пояснив Степанові, що воно таке.
– Як стане нагода, zabiorę cię do Niemiec, – пообіцяв Янек, розливаючи рештки з пляшки, – я знаю одне абатство, де warzy się przepyszne piwo. Ну, а у сусідньому містечку mieszkają bardzo ładne kobiety, – Янек натхненнно розмахуючи руками майже перейшов на польську.
– Кобєти – це добре, – підтвердив Степан.
Так, потроху перекидаючись то за буденне, то за родичів, то за кобєт майже прикінчили і другу пляшку.
Янек розлив залишки напою по ємностях. Степан спостерігав, як рештки бімбера скрапують до кружки.
– У нас дівиці намагаються підставити свою чарку під останню порцію, щоб потім на порожню пляшку бажання загадати, – пригадав він, як його колєжанки у ліцеї завжди ретельно слідкували за розливом вина, щоб вчасно свого келиха підсунути, – одного разу ледь не побилися, бо одна спритна панянка одне бажання відхопила, а потім ще й вдруге полізла.
– У що тільки ті дівиці не вірять, – зареготав Янек, уявивши, як дві кобєти чубляться за порожню пляшку для забобонів, – що вони хоч загадують з таким азартом?
– Та як завжди, грошей побільше, кавалєра якнайзаможнішого і щоб заміж покликав, – розвів руками Степан.
– А хто вже жонатий? Нє, чекай, як воно правильно називається, коли kobieta ma już męża?
– Одружена, – підказав механік.
– Во! Коли одружена та пані, тоді як? – зацікавився Янек логікою незвичних містифікацій.
– Ну як, – знизав плечима Степан, – тоді щоб заробляв багато, любив гарно та наліво не ходив.
– Невже збувається?
– Збувається, – скривився чоловік, – як срака кусається.
Хлопець заіржав так, що ледве не перекинувся з ящика, на якому був умостився.
– О! А ти знаєш, що є повірʼя, що якщо козака перед боєм поцілує незаймана кобєта, то той цілунок збереже йому життя?
– Чешеш? – засумнівався чоловік.
– Я тобі кажу, – ледь не перехрестився Янек, сьорбнув бімбера, замислився на хвилю, – а хочеш я тебе поцілую?
– Ти на незайману кобєту схожий, як корова на балерину, – зареготав Степан.
Хлопчина розважливо роззирнувся по кутках:
– Так тут все одно більше нікого нема, – розвів врешті решт руками, – третю пляшку пʼєм? – він дістав ще одного шкалика з перекошеної шафки.
– Аякже, – кивнув Степан.
– Тримай склянку, – Янек підійшов майже впритул, налив склянку до половини, сам ковтнув прямо з пляшки і несподівано притулився губами до Степанових вуст: хвацько, пʼянко, жагуче, відірвавшись лиш за півсекунди до того, як той дотумкав, що відбувається.
– Нехай збереже, – підморгнув весело, розсміявшись так дзвінко, по-хлопʼячому, що навіть обурюватись перехотілося.
– І в кого ти такий сміливий, – ліниво поцікавився Степан, поволі цмулячи напій.
– Як, в кого? В прадядека-підпоручника. Tego, który był lwowskim księdzem,[9] – хихикнув хлопчина.
– Як це, підпоручник і раптом ксьондзом?
– Для цієї історії ми ще замало випили, – поважно відповів механік.
– Все з тобою ясно, – підбив підсумок Степан, – не хочеш, не розповідай.
– Та що там розповідати. To smutna historia[10]. Польська військова шляхта – каста досить привілейована і bardzo honorowa[11], бачити поруч із собою жидівського офіцера не надто й хочуть. Поки ти жили рвеш, тебе терпітимуть. Але як трапиться слушна нагода, тут же попросять на вихід. От і довелося перекваліфіковуватись.
Вони ще довго сиділи на ґанку, випивали та розповідали один одному історії з життя, аж до досвіта, коли зорі почали потроху згасати, а небо світлішати.
III.
Знов десь у херсонських степах…
Wina, wina, wina, dajcie,
A jak umrę pochowajcie…
– Ну, драстуй, Штефане!
– І тобі день добрий.
Найостаннішим, кого Степан сподівався тут побачити, був цей нахабний чорнявий хлопчисько, що так зухвало шкірився, поглядаючи на вкрай розгубленого чоловіка.
– Fajna niespodzianka[12]? – підморгнув Янек.
– Що ти тут робиш?
– Підробляю у вільний від служби час. Буду вас вчити як зібрати карбюратор на ходу, під дощем, в окопі за допомогою пластикових ложечок і бісової матері.
– Zajebiście[13], – спромігся видушити Степан, не знаючи, чи обійняти, чи знов натовкти пику цьому жартівнику, – невже добровольцем?
– Та нє. Мені ж пан полковник таки дав капітана за ту ізраїльську машинерію, що я наполовину з місцевих запчастин зібрав. А я до купи відрядження випросив.
– На скільки? – завмер Степан.
– Безстроково майже. “До вичерпання приводу присутності”, чи coś takiego[14].
– Ну ходім тоді, екскурсію проведу, що у нас тут і як, – чоловік повільно видихнув і попрямував до виходу.
– Як тебе взагалі відпустили, та ще й на час неокресльоний, чи як там воно правильно називається? – поцікавився Степан, коли вони, обдивившись намети для особового складу, неквапливо просувались до тимчасово обладнаної майстерні під довжелезним, трохи дірявим брезентовим накриттям, – Як це ваш пан полковник не запроторив тебе до якогось кабінету лекції по ОБЖ читати, щоб нікуди не рипався?
– Я був дуже переконливим, – фиркнув Янек з цікавістю обходячи імпровізовану майстерню, – ти майже вгадав. Пан полковник дуже наполегливо пропонував мені місце у навчальній частині, бо треба ж комусь читати всі ті нудні лекції по підвищенню кваліфікації.
– І ти не погодився? – підхопив чоловік, – Це ж така нагода просунутись по щаблях карʼєризму…
– Дебілізму, – обірвав його хлопець, – де я і де все те викладання. Ти взагалі уявляєш мене посеред кабінету, у костюмчику – ну ладно, у пристойній формі – стою я такий весь зачесаний, у краватці, кітелі, начищених черевиках і зачитую щось геть нудне з уставних методичок? Тьху, гидота.
– А тобі б личила краватка, – обернувся на Янека механік, – і кітель би пасував, чого ти. От щодо зачіски тут я не впевнений чи твоє гніздо хоч якийсь гребінець візьме, чи там тільки машинка для стрижки овець впорається. Ну, ходімо далі, чи що?
Вони лишень встигли вийти з майстерні.
– Летить! Лягай! – заволало збоку.
Десь щось грюкнуло, ляснуло металом, Степан різко забрав вправо, до найближчого рівчака, котрий вони розширили та укріпили про всяк випадок. Не те, щоб до них часто щось долітало, але й виключати таку ймовірність було не варто, тому і наробили схованок по всьому периметру всюди, де можна було використати нерівності природнього ландшафту.
За прильотами слідкували на основній базі, там же були обладнані і більш-менш надійні стаціонарні укриття. А їм просто передавали термінове повідомлення, якщо виявлялось, що траєкторія запуску чергової блєдіни проходить у їх напрямку. Поки що все, що прямувало в цю сторону, або не долітало, або збивалось ППО. Але кілька разів хлопці влучали не з першого разу, тож уламки збитих ракет падали десь неподалік. Тому нехтувати попередженнями ніхто не ризикував. Краще пересидіти якийсь час у мокрій канаві, ніж потім лежати у зручній могилі.
І вони бігли, падали, перекочувались на ходу вираховуючи найбезпечнішу місцину, а поруч хтось так само, біг, падав, кляв русню, шурхотів торішнім опалим листям, скочуючись по схилу рівчака на дно, доки з неба не долетів гучний вибух, а по землі не покотилося відлуння ударної хвилі.
Зовсім поруч щось гупнуло, земля в останній раз здригнулася і все затихло. Зачекавши ще з пару хвилин, Степан підняв голову. Накрило таки – зовсім неподалік з землі стирчала покручена велетенська залізяка, довкола були розкидані уламки дерева, щось куріло, догорало, повільно осідала пилюка, а позад металевого покруча стирчала чиясь чорнява голова…
“Що? Та ні. Не може бути”, – чоловік підвівся на ноги, роззираючись у пошуках когось, хто б розрадив його підозру. Не побачив нікого і майже не дихаючи підбіг до смертельної залізної брили: одразу за нею, незграбно підібгавши ногу лежав Янек.
Перше, що кинулося йому у вічі, темно-бура пляма, що стрімко розповзалася по нозі трохи вище коліна. З неї на землю скапувала тоненька уривчаста цівочка крові.
– Ти як? – кинувся до нього Степан, ретельно обмацуючи.
– Здається, ногу зламав, – хрипко, з паузами відповів той, – і дихати важкувато.
Частиною спини Янек спирався на травʼяний кущик, через що лежав трохи під кутом. Він спробував посунутись, але тут же знов застогнав і завмер, перечікуючи больову хвилю.
– Лежи, не рухайся, – Степан пересів так, щоб можна було підперти коліном під спину, а руки самі вчепилися в стегно, де ритмічно пульсував тоненький червоний фонтанчик, – ти тут трохи невдало впав.
– Ага, ще б трохи, і одразу до чортів в гості, – хмикнув Янек, втомлено закриваючи очі.
– Не спи, зараз наші підійдуть і заберуть тебе звідси, – Степан не знав, що робити, кого кликати, тому все міцніше стискав розірвану уламком артерію, молячись одразу і богам і чортам, щоб хтось їх помітив – клята залізяка перекривала простір, – пробач, – перепросив зненацька.
– Пусте, – кліпнув хлопець.
– Тобі боляче, – пояснив Степан.
“Тобі боляче, а я не знаю, що робити” – не наважився вимовити він, бо занадто сильно боявся, що робити вже нічого не доведеться. Хіба що лише бути поруч і читати двадцять другий псалом, доки буде спроможний промовляти хоч якісь слова.
– Це війна. Тут так буває, – хмикнув Янек, тут же хрипко закашлявся і почав коротко і часто дихати, – комусь завжди нещастить.
– Скоро медевак приїде, – Степан знов перевірив пульс – той був прискореним і нерівним, – тут хвилин двадцять на все про все.
– Добити швидше і надійніше, – якось дуже спокійно відповів Янек.
– Не каркай, – зло виплюнув чоловік, – все нормально. Допомога скоро буде.
– Сковронку, не тринди, – не повірив йому хлопець, – ти ж сам розумієш, що шансів фактично нема. Доки хтось добереться, доки роздупляться, доки довезуть…, – він знов заплющив очі.
– Довезуть, – ледь не крикнув Степан, – не так вже там все погано. Головне – тримайся і не спи, а то я погано вмію штучне дихання робити і буде у тебе ще на пару зламаних ребер більше.
– Сержанте, ти що, спав на медінструктажах? Реанімація на полі бою не проводиться.
– Не спав я, – обурився чоловік, – і ми не на полі бою. Тут немає ні арти, ні перехресного вогню. Подумаєш, зверху якась холєра йопнулась. У нас взагалі зелена зона. І не тобі розказувати, кого мені слід реанімувати.
– А кому? – Янек аж очі відкрив передумавши дрімати, так розвеселила його заява напарника.
– Чудеса тобі не підпорядковуються, – невдоволено проговорив Степан.
– Ти диви, який кмітливий, – кутиком рота посміхнувся хлопець, – то може і двадцять другий псалом прочитаеш?
– Дідька лисого тобі, а не псалом, – сердито відказав чоловік, – тим більш, що я його не знаю.
– Як не знаєш? Непорядок, – демонстративно обурився Янек, – як на ноги встану, будеш мені окремим заліком здавати.
– Так хоч весь псалтир визубрю, – ствердно покивав механік, відмічаючи, що губи хлопчини вже геть побіліли, а під носом проглягли сіруваті тіні.
Янек знов закрив очі.
Пульсуюча цівочка крові під рукою ставала дедалі слабшою і вже не обпікала закляклі пальці. Та де ж хоч хтось!
Степан крутив головою на всі боки, намагаючись не помічати, як на обличчя хлопчини повільно наповзала сіра пелена. Скільки ще у них є часу? Скільки хвилин? Секунд?
– Тримайся. Ще трохи, – стираючи рукавом краплі поту з янекового лоба чи просив, чи вмовляв самого себе дочекатись допомоги, бо змиритись з тим, що допомога може не встигнути, ніяк не міг.
– Dlaczego jesteś taki smutny, mój Skowroneczku? – поволі видушуючи слова озвався Янек.
– Бо ти тут розлігся, як на завтра треба, а там робота стоїть. Не смій спати, я наказую, – просичав Степан.
Янек знов з зусиллям розліпив очі:
– Субординація, сержанте, – прохрипів, намагаючись усміхнутись, – чи давно ОБЖ не здавав? Повторити закортіло?
– До біса субординацію! – зло обірвав його чоловік, – я сказав не спи, значить не спи. Ти мене ще до німців на пиво не звозив.
– І до ładnych kobiet[15], – пхикнув хлопець. З кутика рота зірвалася і покотилася додолу червона крапля.
“Наче калину прокусив”, – подумалось зненацька.
– На холєру мені здалися ті кобєти, – Степан щосили намагаючись не зрушити руку з рани поволі підтягся угору, хотів стерти ту тонесеньку стьожку, але всі пальці і так були захвицькані кровʼю, – Kocham Cię, – чи прошепотів, чи лишень подумав, обережно торкаючись губами червоного сліду, – нехай збереже…
***
Чоловік замовк і втупився собі під ноги. Я не знав, що йому сказати. Та і взагалі не знав, чи треба щось.
За пару хвилин у нього на руці беззвучно завібрував годинник.
– Я піду вже, – похапцем піднявся він з колоди, – ось, візьми, я собі ще куплю, а у вас тут з цим суворо, – чоловік тицьнув мені у руку пачку з залишками цигарок, – і той, я тут наговорив всякого, ти не звертай уваги. Чогось здалося, що ти зрозумієш, – він трохи ніяково знизав плечима.
Я мовчки кивнув.
– Мене лише на півгодини пускають. Кажуть, більше не можна – його тільки позавчора з реанімації перевели, місяць майже пробув. Та й то так, бо чужоземець, то як довірену особу вписали. А до наших же лише родичів… а який я йому родич?.. Ну, бувай, – чоловік розвернувся і прутко почимчикував по доріжці.
“Чудовий, – відповів я йому подумки, – чудовий родич. Чи не найкращий”.
Дістав ще одну цигарку, подивився, сховав назад, ретельно загорнув пачку у стосик паперових хустинок, запхав до кишені і пошкутильгав назад, насвистуючи під носа простеньку пісеньку.
… dzwoń, dzwoń, dzwoń dzwoneczku,
Mój stepowy dzwoń, dzwoń, dzwoń.
[1] jak do kobiety na randce (pl.) – як до жінки на побаченні
[2] Indywidualna Racja Żywnościowa (pl.) – Індивідуальний раціон харчування
[3] pan porucznik (pl.) – пан лейтенант
[4] To taki ptak (pl.) – То такий птах
[5] pan porucznik – пан лейтенант
[6] niewyznane drogi Pańskie i głupoty ludzkie – несповідимі шляхи Господні і дурість людська
[7] Kocham Cię (pl.) – Кохаю тебе
[8] Przykra niespodzianka (pl.) – Прикра несподіванка
[9] Tego, który był lwowskim księdzem (pl.) – Того, котрий був львівським ксьондзом
[10] To smutna historia (pl.) – Це сумна історія
[11] bardzo honorowa (pl.) – дуже шанована
[12] Fajna niespodzianka (pl.) – Гарна несподіванка
[13] Zajebiście (pl.) – Приголомшливо
[14] coś takiego (pl.) – щось таке
[15] ładnych kobiet – гарних жінок