Микола Сціборський. Незалежність (Париж). 1930. Ч.9. С.2.
До уваги читачів оригінальний текст видатного діяча ОУН Миколи Сціборського до 5-ї річниці смерті Симона Петлюри. Здавалося б, для чого розміщувати таку майже сторічну стаття ? Але вчитайтеся в зміст, там знайдете цікаву і неупереджену оцінку постаті голови нашої держави, а якщо прибрати останні речення, де згадується емігрантське середовище УНР, які були політичними опонентами ОУН, то взагалі здається, що автор – це наш сучасник.
П’ять років тому скривавлена рука злочинця передчасно обірвала життя С. В. Петлюри. Подія ця в свій час глибоко зворушила українське населення на еміграції та на окупованих землях… після того багато було сказано і написано слів, які вияснюють нам значення цієї втрати, і змальовують Небіжчика, як людину, політика, державника і духовного вождя Нації.
Все ж не зайвим буде ще раз спинитися над моментами, які є особливо характерними для постаті С. В. Петлюри і які в значній мірі прислужилися до висунення його на чоло Нації, в найтяжчий період її відродження.
Розбита загально-російським переворотом, огорнена хвилями революційної розгойданості та анархії народних мас, здушена зі всіх боків ворожими потужними силами, – Україна стала перед величезними проблемами виборення та створення власної, суверенної державності!
В той страшний своєю динамікою період, Україні, щоб утриматися на поверхні життя, треба було виявити надлюдські зусилля всіх своїх духовних, моральних, політичних і мілітарних можливостей. Головною ж передумовою належного використання цих можливостей та успішного висліду боротьби України була поява мудрого проводу Нації, свідомого її цілей, компетентного своїх завдань, твердого і рішучого в їх поставленні і зреалізуванні. Україна тих часів вимагала появи Наполеонів, Бісмарків і Кавурів (Камілло Бенсо ді Кавур (1810-1861) — видатний італійський політик, одна з ключових постатей боротьби за об’єднання Італії, перший прем’єр міністр проголошеного Королівства Італія.), які б були у стані силою свого генія розв’язати заплутаний вузол внутрішньо-крайових труднощів та міжнародних ускладнень, серед яких нам доводилося будувати Українську Державу.
На нещастя, доля відмовила нам у таких вождях, внаслідок чого Україні довелося вступити у вир подій не твердою, переможною ногою борця, який є певний в правді і праві своїх домагань, і слідує за наказом своєї ідеї, – але плутаним, непевним кроком здезорієнтованого у своїх реальних силах паралітика, що сам не знає, де йому стати, яке становище зайняти перед грізним обличчям подій, які керуючі шляхи — правий, лівий чи середній в цих подіях обрати.
З браком відповідного проводу, Україна не була в стані обрати означеної ідейної і практичної операційної лінії свого ділання, без чого не мислима ані стратегічна перемога на полях бою, ані урегулювання внутрішньо-крайових ускладнень. Провідництво Нації того часу не вміло виточити ясної напрямної для величезної будівничої роботи Нації. Виховане в атмосфері отої духовної розхлябаності і дегенерації, що пересякали передреволюційну російську дійсність, випещене в оранжерейних розсадниках догм, перебуваючи під пресією вічних суперечок доктрини і живої дійсності, провідництво це не було здібне виповнити наших визвольних змагань тим духовним, психологічним і реальним змістом, який робить народи державними, – змістом державного хотіння, традиції і переважаючим понад усе почуттям власного, виключного національного інтересу. В той час, як події били Україну в її скривавлене чоло, коли ворог вже заносив над нею ніж нового поневолення, провідництво це все ще дискутувало над самою доцільністю боротьби з ворогом, шукало з ним порозуміння в ім’я потріпаних засад “братерства” і “гуманності”, в які воно так твердо вірило.
Замість Бісмарків і Кавурів керму народу взяли до рук догматики, “програмісти”, духовні і політичні євнухи, але не творці, не державники, не люди реального змісту, не мужі, тверді духом, мудрі та імперативні в своїх починах і планах. Двигуном і творцем національного визволення був не верх, а низ, не провід, а маса. Події йшли, топили Україну в народній крові і ось… прийшов Петлюра. Йому також не довелося оминути загальної пошесті, отої хвороби духа і світогляду, що роз’їдала нашу провідну верству. До боротьби прийшов він догматиком, оповитим серпанком утопічних мрій і шукань. Але нагода стати обличчям до дійсності міняє Петлюру.
В той час, як його оточення все ще продовжує вештатися між мріями і дійсністю, Петлюра кидає рукавичку цій дійсності і відповідає їй “Київським арсеналом” на чолі своїх гайдамаків. (Мова йде про придушення більшовицького заколоту проти Української Центральної Ради в Києві у лютому 1918 р. Центром бунту був завод “Арсенал”. У ліквідації заколоту активну участь взяли бійці Гайдамацького коша Слобідської України під командуванням Симона Петлюри.)
В цім своїм державницькім конструктивізмі Петлюра поступає все глибше і глибше. Короткий час витворює з нього державного мужа, творця практичних цінностей і вождя Нації. Петлюра стає духовним батьком національної революції.
Чому так сталося? Чому власне Петлюра, а не інший, став у керма історичних подій? Чому в ньому, в його постаті концентрується і віддзеркалюється зміст визвольних змагань в такій мірі, що він стає в нашому розумінні — їх символом. Пояснення цього треба шукати в політичному реалізмі Петлюри, в безмежно широкому діапазонові його духовної активності. Цей політичний реалізм допоміг Йому відкинути від себе баласт доктринерської забобонності і відчути голу, жорстоку правду дійсності, в якій можуть знайтися лише ті люди і народи, що мають міць духовної відпорності і внутрішньої сили для того, щоб боронити своє існування і право життя. Духовна в його активність піддержувала його впродовж цілого тяжкого хресного шляху визвольних змагань. Доля часто кидала Петлюру з ніг, але ніколи він не почував себе переможеним. Палкий вогонь духовної енергії все допомагав Йому удержати самого себе на внутрішній висоті свого покликання і не схилити чола. В цій своїй місії двигуна визвольної ідеї Нації він і прийняв свою мученицьку смерть.
Петлюрі закидають помилки, яких він допустився… Так, вони були! Не треба бути фарисеєм і замикати очей на минуле. Але не перехрещують національного та історичного значення Небіжчика. Цей духовний велетень занадто багато придбав для Нації реальних цінностей для того, щоб мати право раз политися… До Петлюри в нас не було оформленої державницької традиції. Він своєю чинністю, своєю кров’ю і смертю цю традицію створив і лишив нам у спадщину. Ця традиція, ця спадщина є нашим загальним надбанням, нашим багатством, нашим духовним ресурсом в дальших визвольних змаганнях.
Петлюра, невгасимий вогонь його творчого духа, його свята кров і пам’ять про нього, це загальні скарби всього українства.
І як жалюгідні ті, які тепер, на святощах цих скарбів, силкуються творити атмосферу політичного базару і вважають кров цього національного мученика за свій партійно-груповий монополь!…
Фарисеї!… Вони ж бо знають як безконечно далеким був для них Петлюра з цілим змістом його динамічної натури, духовно розмахом, енергією і пафосом творця!
Вони ж бо відчувають, яка пропасть розділює мертвеччину та безвілля їх натур від многогранного єства загинувшого борця за волю Нації, як також і те, що неможливо поєднати могучого лету орла зі сліпим бабранням крота під землею…
Пощо ж “ділити ризи”?!…