КР ОУН публікує твори, надіслані на Конкурс патріотичної поезії імені Олени Теліги та Олега Ольжича. Відгуки та «лайки» уважних читачів патріотичних віршів поетів-початківців будуть враховані при підбитті підсумків конкурсу учасниками журі.
Автор: © Анна Ричок, 16 років,
смт Козелець, Чернігівська область.
Учитель Бондаренко Лариса Леонідівна
Сповідь солдата
В передпокої тихо подзвонює ранок.
Я діждав. Запалився небесний сірник.
Ось горить горизонт, мов розсічена рана…
Проклинає собаку знайомий мужик…
Ось і дим понад полем… Гукає годинник.
Розцарапавши тишу, вмовкає. І знов
Опускається стеля, й вростає в будинок
Мій замучений пульс, моя змучена кров.
Може, бачили вже ці задумані стіни,
Як вібрують в агонії зграї думок?..
Може, знають, як стомлене сердце людини
Врешті-решт уповільнює стомлений крок?
Десь під ліжком моїм перелічує, скільки
Залишилось до смерті, кістлява рука…
Хай рахує. Я радий зімкнути повіки:
Може, тіло й слабке, а душа ж — козака!
Простягни, порожнечо, тремтячі долоні,
Нагодуй мене мороком з ніжних долонь
І цілуй, як востаннє. Цілуй, мов голодні
Твої губи і в серці палає вогонь.
Не ятрились давно вже від пристрасті груди.
Я забув, як смакують цілунки і хіть.
Але вдячний за те, що було, що забути,
Що хотів зупинити оманливу мить.
Я б роздер усі хмари і сни над землею,
Перекрикнув настояні гнівом громи,
Щоб сказати Йому, як я вдячний за Неї.
«Ось життя моє. Все, що зосталось. Візьми».
Заборговане щастя спокутую, Отче:
Я віддам свою пісню. Я стану сліпий.
І легені свої розсічу, якщо хочеш:
Ось мій подих останній. Вдихай його, пий!
За смиренне життя не бажаю трофеїв –
Лиш єдиного я наостанок прошу:
Нехай смерть моя прийде з очима Тієї,
Для якої співав і ще й досі служу.
Так, козацька душа! Душа хмілю і м’яти!
Заширока й жива, щоб лягати в труну…
Але небом уже починає світати –
Я хапаюсь за промінь. І мовчки тону…
І нарешті приходить вона в мої злидні.
Без коси і у плоті, налитій свинцем.
А з-під каптура очі — жовто-блакитні.
Я віддав їм життя. Й не шкодую про це…
Вітчизні
Це – я, що сягає кудлатим корінням
Підводних, підземних грунтів.
Це – я, що кохає поезію півня
Крізь оперний шепіт богів.
Це – я, що ховає рожеві ідеї
В далеких бездонних світах.
Та лиш через те, що спираюсь на Неї
Тремтячими кроками.
В снах шарілися мрії від власної мови,
У пасмах ховаючи мак –
Немов оксамитові райдуги крові
І золота дихали в такт.
У снах автострадами йшли пілігрими
З космічним безмежжям зіниць.
І дихав Усесвіт отими очима
І падав розчулено ниць.
У снах підіймалися грона калини
Дев’ятими валами вин.
Так м’яко шипіли багряні лавини,
Червоні лавини калин!
Та звідки це марення, хрещене виром
Глибокого вічного сну?
Чи це не міраж, не омана й не віра,
А, дійсно, усе наяву?
Сахається кольору сонця і неба
Моя несмілива рука.
І лиш через те, що не варта я, люба,
І стрічки з Твойого вінка.
Емігранти
То не питай: сей поїзд — відки він?
Кого везе? Куди? Кому вздогін?
Се — емігранти.
І.Франко “Емігранти”
Минуле топиться у крові,
У водах мідної ріки:
Волають з мертвих ешелонів
Чиїсь загублені кістки;
Далекі сині пароплави,
Немов скелети від китів,
Лицем до пристані припали
І лижуть гальку берегів;
Сигналять з небуття машини
Примарним стогоном жалю,
Скриплять рулі і плачуть шини,
Цілують ніжно авеню;
І крізь столітні перегони
Із часом, простором і сном
Зітхають стомлені вагони,
Здається, вічним двигуном.
А рупор підганяє, дише
У спину холодом зими,
І знов, захекавшись, афіши
Швидкі хапають ланцюги,
Шмагають очі емігрантам
Червоним вигуком серпа –
Мов грізноокі коменданти,
Кричать знайомі імена.
А ми тікаємо від себе
В чужі життя, чужі світи
І думаєм, що так і треба,
Що спопеляємо мости,
Що дім уже навчився слухать,
Що терпка кава їсть уста,
Що всюди вуха, вуха й вуха,
І лиш ніде – людська душа.
Ми думаєм аж до світанку
Про любі спалені мости,
Рахуєм дні, рахуєм ранки,
Рахуєм смерті і листи,
Але не знаєм, що підошви
Старих підлатаних “шузів”
Багряні кров’ю, і тривожні
Сліди маркують втікачів.
Величної і Голубої
Сини і дочки – без числа,
Мов байстрюки у перебої,
Мов рев покірного вола,
Вростаєм п’ятами у землю
Блискучих від дощу платформ.
Пекельні ріки, чорні греблі
Самотніх душ і уніформ.
І мерехтять із-поміж лісу
Перемальованих облич
Червоні клаптики ірисів –
Тавро твердих значущих пліч.
Немов воли, шалено-дикі
І раптом злякано-малі,
Минають тіні без’язикі
Своїх багряних королів.
За ким же б’ють страшні куранти?
Хто чергами тупоче в такт?
Мабуть-таки, це емігранти.
Червоно-український мак.
Вона
Коли зникнуть заряди життя
З материнської плати моєї,
Коли в немічних, кволих руках
Запалають розгублені дні
І захекане серцебиття
Перевершить усі апогеї,
На зап’ястях, у венах, в думках –
Де захочеш! – лиш будь при мені.
Як в старій кінострічці герой,
Я не буду задивлена в небо,
І, спокійним засніжена сном,
Я не буду лежати вночі.
Не розплавить чуття алкоголь,
І прискорених ритмів не треба:
Коли прийде Вона, вже давно
Будуть ждати у дверях ключі.
Я боятись не буду завчас –
Не сміши ці останки потворні…
Але все одно будь при мені,
Залиши хоча б голос, ім’я.
І як тільки постукає час,
Десь на кухні, огорненій в чорне,
Вже прочахнуть три кави сумні:
Для Неї
моя
і твоя…
Одна казка
Нехай надалі це буде між нами,
Але я все ж розповім тобі казку:
Нещасні ті, хто вже звикли на рани
Самі собі накладати пов’язку.
Вони сидять, огорнувши у стегна
Палкий вогонь або мертву дитину,
У темній кухні і гріють даремно
Десяту каву. Рахують хвилини,
Які течуть смолою зі стрілок
І каплють на відморожені нерви.
Вони пригадають, що вже понеділок,
Прикусять свій голос, на присмак сталевий.
Від кави болітимуть очі, а шкіра
Змією стискатиме стомлений череп…
Я знаю, ти чуєш. І знаю: не віриш.
Це казка, ти скажеш, про дивні химери.
Нехай буде так. Я рада, що в тебе
Життя ще пульсує завзято й зухвало –
У мене ж легені проштрикують ребра…
Не всі казки мають щасливі фінали.
Дзеркала
Ми стоїмо удвох на власній волі,
Стискаєм в жменях біль.
Двоїться тінь, як у безмежнім морі
Примари хвиль.
Стоїм удвох – нехай судомить тіло –
На власному житті.
Перетин днів, і ми заціпеніли
На цім хресті.
Вростають п’яти силою тяжіння
До царини землі,
Бо більш, окрім хіба що ще сумління,
Нема цепів.
Тримає нас на пастбищі здрібнілих
Загублених отар
Обов’язок життя перед сп’янілим
Безмежжям хмар.
Дзвонять сплетіння інею й морозу
Під кришталем дзеркал.
І хто ж ці грізні очі заморозив?
А цей оскал?
Сильвети днів розтягують обличчя,
Розмазують уста.
Заламані за спину передпліччя
І сліз верста.
А ми стоїм, укохані серпанком
Кривавої зими.
Крізь дощ і сніг, крізь ночі, дні і ранки.
І на віки.
* * *
Здається, я вже забуваю
Саму себе. Регоче час.
То ось як душі помирають?
То ось чому не тямлю нас?
Нехай потонуть у безодні
І вік, і прізвище, й ім’я –
Коли твої слова холодні,
Тоді навіщо мені “я”?
Або любов, або безчестя,
Навік згоріти до золи –
Оце одвічне перехрестя,
Й мене на ньому розп’яли.
Здається, очі гублять колір,
Здається, я собі чужа.
Але ж відколи це, відколи?
І де та бісова межа?
Нехай ніхто не скаже всує,
Чому не тямлю і люблю –
Хіба пояснень потребують,
Наприклад, дзвони кришталю?
Так просто є і завжди буде,
Допоки дихає земля.
Якщо потрібно, то забуду.
Я не пручаюсь. Я – твоя.
* * *
Стрибає ніч розлогими дахами,
Стуляє ставні протягом пронизливим.
І крізь пітьму сумними табунами
Ідуть берези, шквалами розхристані.
Ідуть берези й, змучені, всихають.
Клокоче сік гарячими калюжами.
Отак і я, загублена, блукаю,
І все забути тінь твою не здужаю.
Нам шлях широкий розгорне обійми,
Нап’ється крові із сердець оголених.
О скільки подорожніх тут! За ними
Покірно рушу: стежкою знедолених.
Ми всі сконаєм у в’язкій печалі,
Мандруючи дорогами безжальними…
Аби подалі! Лиш аби подалі.
І без твоєї посмішки прощальної.
* * *
Десь за стінами тиші стогнали берези,
Розсікали вночі батогом –
Ті скрипучі пісні, від зими нетверезі,
Я вже знаю напам’ять давно.
Але кожного разу, неначе уперше,
Задивляюсь в стрибаючу тінь,
І безмежно чекаю, як, морок роздерши,
Залунають хори голосінь.
Хай регочуть Бетховени, Бахи, Бассано
Й забирають свій бісовий ритм –
Бо мій шепіт крізь сльози волає так само,
Як той тихий березовий скрип.
Проникають у камінь поламані ноти,
Розгортають пісні затяжні,
І смертельно-морозний цілунок дрімоти
Убиває останні вогні.
Тільки мій силует, огорнувши руками
Свій самотній замучений стан,
Ледь гойдаючись, молить вернутись до тями
Й ріже ніч мерехтіннями ран.
Безкінечний кошмар, роззявляючи пащу,
Шкірить зуби крізь морок зими.
Цю навіки ув’язнену душу пропащу
Не відпустять чотири стіни.
Ніч мине,затремтять від світанку зіниці,
Перехрестить проміння людей.
Я прокинуся… й знову в тій самій в’язниці.
І помру, не знайшовши дверей.
* * *
Єдиний, хто не стомлюється, – час.
А я втомилась, як же я втомилась…
Не пам’ятаю вже коли й почавсь
Цей гострий біль, заплетений в немилість.
Так легко дихать дружнім співчуттям,
Не важко й плакать муками розлуки –
А я німа, бо все своє життя
До губ гарячих притискаю руки.
Прикушую розбурхані слова,
Ковтаю кров, розмішану з виною.
Але чия ж то бісова вина?
І звідки лине мідною рікою?
Жорстока доля дивиться анфас
І в стомлених очах шукає муки.
Єдиний, хто не стомлюється, – час.
Він переміг. Я опускаю руки.