Тарас Головко
‑ Пане Ігоре, інтерв’ю з Вами хотілось розпочати з тривіального питання: що спонукало взятися за написання монографії «Gloria et sacrum. Історична проза української еміґрації» і чому ця літературна розвідка українською мовою побачила світ не в Україні, а в Польщі – у видавництві Університету Марії Кюрі-Склодовської?
‑ Історична проза мене цікавила з юначих літ. В імперії, на окраїні якої я народився, історична проза була тим вікном, яке відкривало світ історії України. Історичні романи Романа Іваничука*, Романа Федоріва*, Павла Загребельного*, Семена Скляренка, Івана Білика* були серед моїх улюблених лектур. Продовженням цього захоплення стала історична епіка української еміґрації, яка відкрилася для читача в Україні, коли імперські мури впали. Її дослідження було темою моєю маґістерської праці, захищеної три десятиліття тому в Українському Вільному Університеті в Мюнхені. Два десятки літ я читаю лекції з історії української літератури, теорії літератури, української культури студентам Університету Марії Кюрі-Склодовської. Оскільки професор мусить видавати наукові книжки, там де викладає, тому ця монографія надрукована в Любліні.
‑ В чому особливість історичної епіки нашої еміґрації? І якщо порівнювати історичну прозу, створену поза Україною, й тією, що продукувалася у підрадянській Україні, на Вашу думку, чи вони, до певної міри, доповнювали одна одну у висвітленні минулих історичних подій?
‑ Прикметною рисою історичної прози української еміґрації ХХ століття є те, що у ній домінували дві теми, на які у поневоленій росіянами Україні було накладено заборону. Перша з них – оповіді, пов’язані із незалежністю України, про її політичну, культурну, наукову самодостатність, про історію існування власної провідної верстви. У цьому письменстві не могло бути змальовано будь-яких проявів ідеологічної, збройної, культурної боротьби між українцями та російськими окупантами, існування власної провідної верстви, а загалом – будь-яких спроб та ідей побудови соборної й вільної Української держави, боротьби за незалежність, представлення українських історичних традицій – від Середньовіччя, Ренесансу й аж до Модернізму.
Саме такі головні мотиви історичної прози Юрія Липи (повість «Козаки в Московії»), Миколи Лазорського (романи «Гетьман Кирило Розумовський», «Патріот», «Степова квітка»), Панаса Феденка («Несмертельна слава», «Amor Patria (Любов до Батьківщини)», «Гомоніла Україна» («Вітер зі степу»)), Юліяна Радзикевича («Полковник Данило Нечай», «Полум’я», «Лупулові скарби»), Леоніда Полтави (роман «1709»), Святомира Фостуна («Нас розсудить Бог») та інших.
Друга тема – зображення й художнє освоєння образів, тем, мотивів, алюзій Святого Письма, мистецьке відображення виявів сакральногов людській екзистенції.
Перервана російським поневоленням в Україні традиція художнього представлення біблійних тем знайшла мистецьке втілення в історичних романах Наталени Королевої (насамперед у романі «Quid est Veritas?» («Що є Істина?»), головним героєм якого є Понтій Пилат, та в низці новел і оповідань) і в романі Леоніда Мосендза «Останні пророк», де головним героєм є Єгоханан, себто Іван Хреститель. Мені ці два твори бачаться двома високими мистецькими вершинами українській прозі, що бралася за освоєння біблійних тем та образів. І їх, безсумнівно, можна вважати здобутками й европейської історичної епіки – від Волтера Скотта, Віктора Гюґо, Ґюстава Фльобера, Проспера Меріме починаючи, й до найкращих творів цього жанру в світовій прозі сучасности.
Поруч із темою боротьби за незалежність України, в історичній прозі опрацьовувалися й інші теми. На еміґрації створено було оповіді про видатні історичні постаті Европи (біографічні повісті Івана Кошелівця «Жанна д’Арк», Юрія Тиса «На світанку (Біографічна повість з життя Марка Вовчка)», Юрія Косача «Сеньйор Ніколо» (про Миколу Гоголя), романізовані життєописи В. Домонтовича (Віктора Петрова) Франциска Ассізького, Франсуа Війона, Йоганна Вольфґанґа фон Ґете, Вінсента ван Ґоґа, Райнера Марії Рільке. Внутрішньорелігійне протистояння та полемічні дискусії XVII сторіччя зображено в повісті Остапа Павліва-Білозерського «Диявол погноблений». Поруч із цим – історичні детективи Семена Ордівського (Григора Лужницького) «Багряний хрест», «Чорна ігуменя», «Срібний череп», «Сім золотих чаш», «Замок Янгола Смерти».
Частина цих творів і донині не перевидана в незалежній Україні, зокрема П.Феденка, Ю.Радзикевича, В.Чапленка, О.Павліва-Білозерського.
І щодо назви моєї книжки. Два латинські терміни у її назві – «Gloria et sacrum» («Слава і священне») – власне й означають ці дві головні для нашої еміґрації теми в українській історичній епіці. Символіка назви цієї книжки (сакрального та слави) означена і в оформлені її обкладинки. Її основою є знаменита картина Миколи Івасюка «В’їзд Богдана Хмельницького до Києва 1649 року» (1912 рік). Хмельницький тут є уособленням gloria, духовенство – sacrum.
Очевидно, що історична проза в Україні в деяких аспектах суттєво доповнювала еміґраційну. Прикладом цього можуть бути романи про часи князя Ярослава Осьмомисла – Святомира Фостуна «Над Галичем гримить» та Романа Федоріва «Отчий світильник».
‑ Отже, заборона цих тем народжувала певні відмінності між українською історичною прозою, що творилася в Україні в ХХ столітті, й тією, що написана на еміґрації?
‑ Історична проза, яка творилася в Україні під російською окупацією під колоніяльним ідеологічним пресом і за тотальної комуністичної партійної цензури над змістом художніх творів, ідея власної незалежної держави, національна ідентичність були тими забороненими теренами, на які мистець не мав права входити. Найбільш толерованим було змалювання «дружби» російського та інших народів, уярмлених росіянами, які упродовж своєї історії прагнули лише «навіки з’єднатися» й розчинитися в єдиному російському імперському морі, добровільно стати його невідлучним складником. При цьому московит (а з XVIII століття – «русскій») мав виступати втіленням вищої культури, проводирем, помічником та натхненником боротьби «менших братів» (насправді ж – поневолених народів) у соціяльному (а отже, й у національному) протистоянні із власними й сусідніми загарбниками. До того ж «русскіх» ніколи не можна було змальовувати поневолювачами – тільки позитивними образами.
Поруч із тим у цій історичній прозі заборонене було представлення будь-яких ментальних чи етнопсихологічних відмінностей між українцями та московитами. Із тієї ж причини було заборонено працю Миколи Костомарова «Дві руські народності» (1861), що в ній уперше було показано повну відмінність між етнопсихологією цих двох народів. Тому ж, наприклад, пізніше було заборонено й драматичну поему Лесі Українки «Бояриня».
‑ Пригадуються з недалекого минулого переслідування з боку заангажованих літературних критиків, на кшталт Миколи Шамоти*, яких зазнавали свого часу Іван Білик* за історичний роман «Меч Арея», Сергій Плачинда і Юрій Колісниченко за повість «Неопалима купина», Роман Іваничук* за роман «Мальви», Ліна Костенко* за роман у віршах «Маруся Чурай». Все, як завжди, впиралось в авторське трактування української історії – на противагу офіційній російській комуністичній ідеології та історіографії. Цікаво, як оцінювали історичну прозу української еміґрації і ту, що створювалась в радянській Україні, такі літературознавці як Володимир Державин, Юрій Шевельов*, Леонід Білецький, Ігор Качуровський*, Григорій Костюк чи Петро Одарченко?
‑ Це може здаватися дещо дивним, але еміґраційне літературознавство, яке було, сказати б, з політико-естетичної перспективи, не надто однорідним, історичною прозою майже не займалося. Лише принагідно про неї йшлося тоді (наприклад у Юрія Бойка-Блохина), коли треба було продемонструвати, як в комуністичній російській імперії або ця проза переслідується, або як вона творить і підтримує імперські міти. Власне через лакуну у таких студіях я й узявся за цю тему.
‑ Особливим прикладом ідеологічного протистояння і протиставлення у Вашій книжці є історія двох українських історичних романів, які, хоч і мали однакову назву, присвячені тим же історичним подіям – війнам Богдана Хмельницького, але у них – зовсім інше ідеологічне спрямування: в одному – прагнення осягнути правду історії з національної перспективи, в іншому – намагання її сфальсифікувати за імперськими лекалами.
‑ Ідеологічне протистояння може проявлятися на різних рівнях cуспільного буття. У совєтських реаліях мистецтво та література зокрема були одним із найважливіших «фронтів» такої боротьби. Коли український кінорежисер і хореограф Василь Авраменко зняв у 1920–1930-х роках у США постановки «Наталки Полтавки» та «Запорожця за Дунаєм», в підсовєтській Україні як симетричну ідеологічну відповідь було знято Іваном Кавалерідзе два фільми з такою ж назвою. Після того, як у Римі у 1975 році Костянтин Біда видав «Ключ Разумҍнія» Йоаникія Ґалятовського, той самий твір за короткий час було перевидано і в Україні.
Мова та термінологія зокрема може стати одним із важливих виявів цієї ідеологічної боротьби. Прикладом цього є спроба затаїти злочини перед людством російськими карателями: знищення цвіту польської культурної, військової інтеліґенції в Катині. Щоб приховати це людиновбивство, у Совєтському cоюзі вигадали феномен Хатині: історію одного з кількох сотень білоруських сіл, спалених нацистами за дії російських партизанів. Зрозумілим був вибір саме цієї назви: Katyn’ та Khatyn’ для західноєвропейського вуха звучить майже однаково. Таким чином злочини російського комунізму приписали німецькому націонал-соціялізму.
Роман Панаса Феденка «Гомоніла Україна» був опублікований в окупованій німцями Празі в 1942 році. Твір має підназву «Вітер зі степу». Саме під таким заголовком його передруковано через пів століття вже в незалежній Україні.
Свій роман «Гомоніла Україна» Петро Панч* писав у 1938–1954 роках і є всі підстави твердити, що в остаточному варіянті – це симетрична ідеологічна відповідь на роман Панаса Феденка. Одним із підтверджень того, що Панчів твір був ідеологічним замовленням є те, що його перша частина «Запорожці» була опублікована вже в 1945 році в журналі «Українська література», а у 1946 вона вийшла окремою книгою. А повний твір з’явився вже під назвою «Гомоніла Україна»; один із розділів-дум у ньому названо, знову ж, подібно як у П.Феденка, «Вітер з України». Якщо ж нагадати що знамените видавництво Юрія Тищенка, яке видало «Гомоніла Україна» П.Феденка у Празі, було зліквідоване в 1943 році німецькими окупантами й на його складі залишилася частина накладу цього роману, а також і майже ввесь наклад Феденкового роману «Гетьманів кум», а в 1945 році ці книги потрапили до рук російських окупантів, то стає зрозумілим один із шляхів, яким (очевидно через МҐБ) цей твір письменника-еміґранта потрапив до П.Панча. Остаточний варіянт Панчевого твору доопрацьовувався як ідеологічне замовлення – на противагу творові Панаса Феденка.
З огляду на різні та ідеологічні завдання характерними є різні історіософські перспективи кожного із романів «Гомоніла Україна». Протиставленням до антиколоніяльної, націєцентричної візії Хмельницьким майбутнього України у Панаса Феденка є проімперська, ґрунтована на класовій основі, антинаціональна візія Хмельницьким історичної перспективи московського панування над своїм народом у Панча. Кожен із романів «Гомоніла Україна» несе в собі й дві яскраво виражені різні історіософські концепції майбутнього України: перспективу побудови вільної самостійної соборної України у Панаса Феденка, й колоніального її статусу у Петра Панча.
У цьому ж історіософському контексті слід бачити й своєрідне протиставлення назв роману Леоніда Полтави «1709» та поеми Алєксандра Пушкіна «Полтава» – як творів-антаґоністів. Якщо остання назва стає символічним локусом, особливим місцем імперської слави, то перша – темпоральним символом, кайросом – межовим моментом в історії, часом остаточної втрати незалежности України, але й відліком надії на те, що жертви у цій боротьбі з окупантом не були марними. Саме ця надія таланіє у заключних частинах твору, жевріє під попелом мотивів утраченої свободи.
‑ Тема зрадництва правлячої еліти українського народу минулих століть та тої її невеличкої частини, яка залишалася вірною Україні, навряд чи могла бути відображена в літературі, де панував метод соціалістичного реалізму та російські імперські докторини. В той же час цю тему ґрунтовно висвітлено у «Гетьмані Кирилі Розумовському» та «Патріоті» Миколи Лазорського (Коркішка). Те, що в них описано, Ви називаєте художньою симфонією кайросу – особливого «зоряного часу», за грецькими уявленнями. Чи нема в цьому протиріччя – між занепадом і означенням цього періоду історії як «зоряного»?
‑ Для мене роман «Гетьман Кирило Розумовський» став колись одкровенням. Це одна з найкращих історичних епопей в українській прозі. У центрі роману-епопеї – доба та постать Кирила Розумовського, останнього гетьмана Гетьманщини-України.
Давні греки розрізняли поняття хроносу («формального часу») і кайросу («справжнього часу»). На відміну від хроносу – часу звичайного, кайрос – це зоряний час, час повноти людського існування, особлива мить на темпоральному, скажімо так, векторі (бо це відтинок, спрямований лише в певному напрямку), коли відбувається вторгнення вічного у минуще, його потрясіння й перетворення. Кайрос – це час, що змінює звичайний перебіг подій, коли Історія та Вічність, вимагає від людства вибору й дій.
«Гетьман Кирило Розумовський» та «Патріот» Лазорського демонструють дві не різні форми постави перед історичним викликами – в умовах руйнації прав Гетьманщини-України: гетьман Розумовський безсилий у протистоянні з імперією; після ліквідації гетьманату він приймає оперетковий фельдмаршальський жезл імперії московитів і втікає на відпочинок у Европу. Маршал Франції Григор Орлик у «Патріоті» (як і гетьмани Іван Мазепа та Пилип Орлик, інші мазепинці) – герої фавстівського світовідчування, душі яких окрилені прагненням боротьби, геройського чину й марудної щоденної праці – задля визволення свого народу й відновлення Української держави.
У цьому часі кайросу XVIII віку, переконує Лазорський у романі «Гетьман Кирило Розумовський», виокреслюється кілька важливих історіософських перспектив. Ця історична епопея має й характерні жанрові ознаки політичного роману. Вона дає повномасштабну картину поступового й невблаганного нищення Московією старожитніх прав Гетьманщини, демонтаж і ліквідацію усіх її інституцій. І, одночасно, залишає надію на відродження української державности: від руху «автономістів» до пошуку нових форм боротьби за неї у майбутньому.
Найважливішою у творі є візія постання майбутньої незалежної України, яка народиться на руїнах Російської імперії лише внаслідок ненастанної боротьби й труду багатьох поколінь. Ще одна з них – це ідея про те, що війни поляків з українцями завалили Польщу, а внутрішні війни в Україні призвели її до повної втрати незалежности.
‑ Ви розглядаєте історичну епіку еміґрації як важливу частину колективної пам’яті української спільноти поза межами України?
Колективна пам’ять формує ідентичність спільноти, а історична проза, залишаючись частиною суспільної пам’яті, конструює її символічні прояви, сказати б, меморіяльний дискурс. У ХІХ – на початку ХХ століття таку ролю у творенні колективної пам’яти поляків відіграла «Трилогія» Генрика Сєнкевіча. До слова, постать гетьмана Богдана Хмельницького у польському письменстві ХІХ сторіччя має свою особливу традицію. Симетрично, як противага «Трилогії», в українській епіці в ХІХ та ХХ століттях з’явилася ціла серія творів про війни Хмельницького, спровокована цією епопеєю. Це й українські національні наративи (оповіді) – від трилогії Михайла Старицького, написаної російською мовою («Перед бурею», «Буря», «Біля пристані»), до еміґраційного «Дня гніву» Юрія Косача й до криптонаціональної концепції у «Я, Богдан» Павла Загребельного*. Побіч із ними – відверто ідеологічні проросійські імперські наративи Івана Ле* та Натана Рибака. У такому просторі ідеологічних протистоянь усі три сторони «конфлікту наративів» про війни Хмельницького витворюють власну перспективу колективної пам’яти. На противагу Сєнкевичевій концепції величі Речі Посполитої у часи козацьких воєн, в історичній прозі поневоленої росіянами України формувався конструкт «боротьби українських селян із польською шляхтою», а у творчому полі еміґрації – «визвольної війни українців проти Речі Посполитої», війни за Українську державу.
‑ Зі всіх романістів, які писали твори на історичну тематику на еміґрації, мабуть, Юрій Косач є винятком, бо його збірка новел «Лиха доля в Маракайбо» побачила світ у видавництві «Молодь» в 1976 році. Так само у видавництві «Веселка» він теж видавався, де публікувались твори для юного читача. Але у колишній УРСР ніколи не друкували його історичні романи, присвячені національно-визвольному руху XVII століття. Як Ви гадаєте, чому?
‑ Юрій Косач – одна із найяскравіших постатей української літератури ХХ століття. Лише сьогодні академік НАН України Ростислав Радишевський підготував десяток томів його прози, поезії, есеїстки, літературознавчих і політологічних студій, які готує до друку одне з українських видавництв. Але, водночас, як особистість Косач украй контроверсійний – через його зв’язки з лівими еміґраційними середовищами та підсовєтською Україною. Його ім’я використовували в поневоленій Україні, щоб показати, як вони цінують небожа Лесі Українки, але на історичних романи про національно-визвольну боротьбу, про українські шляхетські роди було накладено табу – з імперських політичних міркувань.
‑ Ви наголошуєте на тому, що в останні десятиліття спостерігається поступове зближення історії та письменства. Найповніше ці ідеї відображені в дослідженнях професора Стенфордського університету Гейдена Вайта. В чому виявляється така конвергенція?
‑ Гейден Вайт,автор знаменитого дослідження «Метаісторія», проголосив необхідність поєднання теорії історіографії та теорії літератури в ширшу рефлексію про розуміння дійсности і культури, яке полягає в ідеї використання дослідницьких категорій, запозичених з інших гуманітарних дисциплін. Вайт-історик, залюблений у літературу Модернізму (у творчість Джеймса Джойса, Томаса Стернса Еліота, Марселя Пруста, Езри Паунда, Вірджинії Вулф) намагався застосувати постулати теорії літератури для дослідження історії. Однією із головних ідей у його концепції є те, що історіографія є певним видом літературної творчости; історичне ж дослідження – особливим літературним твором. Його модель-матриця студій історії ґрунтується на чотирьох тропах: метафорі, метонімії, синекдосі та іронії. Виходячи з концепції Джамбаттисти Віко історія світу стає у нього різними епохами, які відповідають різним художнім тропам: перехід від метафори до метонімії – доба богів; від метонімії до синекдохи – це епоха героїв; від синекдохи до іронії – доба людей.
На моє бачення, сьогодні історія та історична проза зчаста між собою переплітаються. Їх полюси наближаються усе ближче – історичні описи стають усе художнішими, історична епіка – все науковішою, все більш ґрунтованою на всебічних наукових історичних студіях.
‑ Чи буде Ваше дослідження перевидане в Україні?
‑ Обов’язково. Хоча вже й нинішній варіянт є доступний для дослідників. Я дописую ще кілька її розділів, щоб якнайповніше охопити представлення тієї історичної прози української еміґрації, яку не вдалося охопити у вже опублікованому дослідженні. У такому доповненому варіянті вона за якийсь час, сподівася, з’явиться в Україні.
‑ Про сьогоднішню війну вже пишуть і ще напишуть багато творів. Вона резонуватиме в нашому письменстві ще багато десятиліть. Колись це будуть й історичні романи…
‑ Звичайно, ця війна, як і попередні, буде надовго невичерпним джерелом родинних і загальнонаціональних історій, які потенційно могли б стати історичними оповіданнями чи романами. Для мене тут є важливий особистий вимір. Я пам’ятаю історії мого дідуся, який більш ніж століття тому був вояком Української Галицької Армії. Про цю війну у нас вже є історична проза. Нині його правнук, мій син Святослав – вояк ЗСУ. І знову, як тоді, війна за Українську державу. Сподіваюся, що колись про досвід цієї війни з московитами мій син розповість моїм онукам… І, може, колись його досвід і переживання стануть основою для чиєїсь історичної прози?
‑ У «Gloria et sacrum» Ви намагаєтеся обґрунтувати і знайти ту межу, яка розділяє історію (історіографію) як науку та історичний роман в освоєнні минулого.
‑ Між мистецтвом та наукою, між художньою літературою (насамперед, історичною прозою) та історією, існує корелятивний зв’язок: перше освоює світ через мистецькі образи, через художнє його освоєння, друга шукає логічного пояснення закономірностей минулого.
Історична проза, як частина національної літератури, є невідлучною складовою культурного буття модерних націй. Одним із її завдань є формування культурної пам’яті великих груп, які творять національні простори, структурують минуле й зберігають його повноту й неповторність. Історична проза народжується на межі двох оповідних стратеґій: історіографії, завданням якої є відтворення «справжнього минулого», та красного письменства, як особливого засобу освоєння світу.
Автор історичного роману, на відміну від історика, не може претендувати на всеохопне уявлення про дії окремих осіб, народів, вплив природних факторів на рух історичних подій. Письменник шукає свою перспективу: він прагне у художній формі, через зображення подій минулого, реконструйовані людські вчинки й помисли, вигадані ним (зокрема й у межах сучасних йому наукових уявлень), створити свій художній взірець певної епохи.
‑ Мене до певної міри вразило закінчення «Вступу» до цієї Вашої книжки. Воно якось по-особливому прокладає місток до нової, нинішньої хвилі української еміґрації.
‑ Я завершував написання цієї книжки вже після початку повномасштабної війни. Про трагічну незвичність того часу й обставин, моїх переживань я й написав у «Вступі». Якщо можна, я це просто зацитую: «…Над цією книжкою я працював багато літ – у Лондоні, Мюнхені, Любліні. Однак її завершення припало на тривожні зимові тижні відчуття невблаганного наближення Апокаліпсису, а далі й тоді, коли розпочався Армаґедон. Ночі і дні того кайросу в Україні заповнені були сиренами повітряних тривог, загравами розстріляних і знищених міст, очікуваннями все нових руйнувань і смертей, залиті сльозами, наповнені розлуками й розпукою. Сотні тисяч, мільйони переселенців полишали мою рідну землю, утікаючи від бомбардувань, від обстрілів і розстрілів лютим, безпощадним завойовником. Тривожними холодними світанками за вікнами моєї бібліотеки у чистому й прозорому весняному небі над моїм містечком пролітали зграї крилатих ракет – бомбардувати поблизькі міста й летовища. Двигтіла земля…
Але Україна мужньо боронилася від одвічного й довічного ворога.
Завершення ж цієї книжки у те жахливе безврем’я люте було моїм намаганням здійснити слова Вильяма Вордсворта: „I would enshrine the spirit of the past / for future restoration…” („Я б дух минулого хотів закарбувати / Для вже майбутньої віднови…”)…».
* Письменники і літературні критики – лауреати Національної премії України імені Тараса Шевченка, які згадуються у публікації.