В Інтернаті «нікого не шкода». Рецензія на роман Сергія Жадана

Данчишин Назар

 Назар ДАНЧИШИН 

 

 

«Ми ж тут усі, якщо подумати, як в інтернаті живемо.
Кинуті всіма, але нефарбовані. Кому що перепаде – те й носимо».

(С. Жадан, «Інтернат»)

 

Видавці презентували Жаданів «Інтернат» головним романом про теперішню війну на Сході України. Однак, це – радше твір про психологічну відірваність, по-кинутість (від-кинутість) від своєї країни як населення, так і окремо взятих індивідів, що опинилися в зоні військового протистояння. Тож великим символічним Інтернатом постає в романі ціла територія, де тривають бойові дії.

 До речі, у поетичній збірці «Життя Марії» (2015) Сергій Жадан у центр своїх сюжетів ставив переважно героїв, що намагаються від війни втекти. Таким спершу постає й головний персонаж нового Жаданового прозового твору – Паша, вчитель української мови та літератури. Але, на відміну від біженців, що поспіхом збирають валізи, беручи найнеобхідніше, він заганяє себе в утечу внутрішню – не дивиться новин, відмовляється покидати межі звичного місця мешкання, дотримуючись так би мовити нейтралітету, а, по суті, відчужуючись від усього, що по той бік його кокона, сплетеного зі страху перед вибором. Він – особа з інвалідністю, до військової справи (передусім стрільби) непридатний унаслідок уродженого порушення правої руки. Показово – поза уроками, на перервах і в побуті, Паша (його ім’я звучить у тексті винятково в такому, російськомовному варіанті) завжди переходив на російську; в одному діялозі (наприкінці твору) він навіть порівнює мову, яку викладає учням, із латиною (нею, мовляв, наживо тут не спілкуються, а це натякає на ще одну ознаку духового сирітства мешканців території-інтернату); коли ж невідомі люди, тим паче у військовій формі, запитували, чого (який предмет) він навчає, учитель боязко уникав відповіді, кажучи: «Усього потрохи».

Згрубша, Паша – тип аморфного «омега-самця», такого собі третьосортного мужчинки; найбільше це проявляється в межових ситуаціях, зокрема в епізоді втечі з вокзалу містечка, яке готували до «здачі» загарбникові. Тоді Паша лишився єдиним, окрім старого дідуся, чоловіком у «каравані» біженців, і треба було шукати вихід із пастки, до якої вони потрапили:

«… це ж відповідальність, це ж яка відповідальність – вести в темряві маловідомих людей у незрозумілому напрямку. Паша до того не звик. Він навіть за свій клас не відповідав, звик списувати все на дитячу ініціативу та самостійність. І вдома ні за що не відповідав. Удома за все відповідала сестра. А коли сестри не було, то й відповідати за щось особливої потреби не виникало. А тут раптом ціла купа жінок, дітей та інвалідів, яких треба кудись вести».

Також цю рису Паші бачимо в його відкладанні на потім справді важливих питань, відповіді на яких потребують рішучости. Зокрема, він усе не забирав племінника Сашу з інтернату, аж поки туди знов не повернулися окупанти. До слова, Паша – бюджетник, заради неперервности стажу, зафіксованоного в трудовій книжці, він не став переїздити із тимчасово захопленого міста. Власне, на його (анти-)прикладі простежуємо хворобливий патерналізм, характерний мешканцям неназваної в тексті території, де точиться війна. Схожими рисами володіє й інтернатський фізрук Валерій Петрович, який ностальгує за «великою країною», бо звик, що вона все за нього «порішає». Ті обставини мали б, вочевидь, пояснити аморфну поведінку Паші, а в його образі й цілого символічного «Інтернату», – з цього нібито й випливає мнимий нейтралітет і невизначеність, на чиєму боці стати.

В основу ж тексту Сергій Жадан, згідно з інтерв’ю, поклав відхід українських військових із Дебальцевого в лютому 2015 року. Та ні місто, ні сторони, що воюють, ані барви їхніх прапорів, у романі він жодним чином не згадує. Є лише натяки і нечіткі абриси. Цю розмитість можна пояснити, на думку літературознавця Богдана Пастуха, «підлаштованістю» тексту до перекладу іноземними мовами (дослідник проводить аналогії з поезією Жадана про вояків УПА, у якій, одначе, вони названі просто повстанцями, а чиїми, якої армії, замовчано) – мовляв, кожен (незалежно від національности) може одягнути цю історію у свої черевики, зробивши її ближчою власному національному світосприйняттю. Та є великі сумніви з приводу доцільности використання такого хитрого «прийому», особливо, якщо автор хоче показати конкретний біль у конкретній ситуації (конкретну війну в конкретній країні).

Порушує Сергій Жадан у цьому романі й проблему «батьків і дітей», а саме девіації в спілкуванні поколінь. Твір, власне, починається з такого конфлікту: батько просить Пашу забрати з інтернату, що опинився на окупованій території, Сашу – свого внука, Пашиного племінника. Помітним є й несприйняття малим свого непутящого дядька.

Паша знехотя таки вирушає в дорогу. І ця його подорож стає провідною ниткою сюжету. Його дорогу-мандрівку можна трактувати своєрідною прощею, під час якої він мусить очиститися, спокутувати гріх «невтручальности», себто байдужости як захисної реакції на небезпеку. Водночас він занурюється в Підземне Царство (Царство мертвих). Напрошуються тут аналогії з опусканням у символічну шахту (а якраз цим славно- і сумно-звісний реґіон, на який натякає автор). Аби добути корисну для осиротілої душі копалину – скарб, який, по суті, має вигляд цілковитого альтер-еґо та антипода, ГОЛОВНИЙ ПЕРСОНАЖ Паша спускається в цю шахту. Він іде туди, щоби, власне кажучи, добути ГОЛОВНОГО ГЕРОЯ, племінника Сашу – а, отже, порятувати не стільки його, скільки себе.

Провідником до цього Підземного царства, Хароном, виступає таємничий іноземний журналіст Пітер. Він спочатку допомагає Паші потрапити на територію по той бік фронту (у символічне потойбіччя), а наприкінці твору – вибратися звідти. Іронічно, першою місциною, біля якої вони опиняються, стає будівля з назвою «Парадіз» (рай), де розташувалися військові (очевидно, наші). Персонажі кепкують із цього «раю» алюзіями про перше коло пекла (вічний Данте!). На Пашу ж упродовж наступних трьох днів чекає опускання на ще нижчі кола.

Функцію локальних Харонів (провідників на новий рівень «пекла») виконуватимуть колоритний таксист на прізвисько Ігуана (перевізник людей і домовин) і такий собі Альоша, вожатий, що виводитиме біженців із містечка, звідки відступають наші війська. Що цікаво, усі «Харони» з появою загрози раптово щезають: Пітер – коли військові почали шукати в будівлі «Парадізу» «стукача», таксист – щойно довізши з пригодами бідолаху до пункту призначення, Альоша – відразу після перших вибухів у дорозі. «Харонам», як годиться, Паша платив – двом останнім грішми, а іноземцеві – такою-сякою зміною власного «нейтралітету».

Утім, «еволюція» Паші, якщо така відбулася, дещо штучна – якось зненацька в ньому пробуджуються «альфа-якості» і він уже нахабно розмовляє з окупантами, стежить, щоби всі біженці на вокзалі отримали їжу. Однак, знов-таки, зміну в поведінці Паші диктують передовсім зовнішні чинники – рішуча постава Ніни, директорки інтернату, що не дозволяла зняти з будівлі стяг своєї держави (згодом терористи вб’ють цю жінку), а також навдивовижу твереза (доросла) оцінка ситуації від Саші, «малого» Пашиного племінника. Відтак, Паша досі не впливає, а лише діє під впливом людей та обставин. Притому, він часом здається аж занадто беземоційним.

Може, таким чином Сергій Жадан намагається реалізувати естетичну програму драматурга Моріса Метерлінка, висловлену, зокрема, в есе «Скарб смиренних». Завданням автора, на думку бельгійця, є демонструвати вплив зовнішніх сил і долі (фатуму) на своїх персонажів. Останні, по суті, стають ляльками (маріонетками) у руках обставин. Тому вони й мають вигляд осіб, позірно сумирних до ліплення з них речей і сцен, вигідних силам вищим (власне, чинникам сили). Показовий приклад з «Інтернату»: пес-волоцюга, що спершу тулився, щоби зігрітися, до Паші, а згодом, повівся на приманку ковбаси, якою його вгостили прийшлі на танках окупанти, і перейшов на їхній бік (до слова, спершу Паша боявся собак; як від собак він тікав від людей у військовому, – цікаво простежити, як традиційне сприйняття пса за «вірного друга» зруйноване у творі зрадливістю конкретного вокзального собаки).

На противагу цьому відчутні й паралелі з типовими для екзистенціялізму межовою ситуацією та проблемою вибору, вже зачеплених на початку цієї статті. Частково Паша нагадує персонажа роману Альбера Камю «Чума», журналіста Раймона Рамбера. Обидва вони вирушили в ті місця, звідки, як виявилося, виходу нема – обоє опинилися в замкненому просторі несподіваного карантину (як відомо, у творі француза чума теж асоціюється з війною – зрештою і чума, і війна справляють однаковий ефект екзистенційної загрози). Мабуть, найсильніший момент Жаданового твору – сцена в лікарні з описами смерті і переживань, спричинених небезпекою загинути.

Окремо варто зупинитися на мові твору. Поряд із вишуканими метафоричними описами пейзажів, що виявляють в особі автора першокласного поета, трапляються й незграбності, як-от, вода, що тане (?), «дбайливо нестрижений хаєр», а також «посмішка» в значенні усмішки (ці слова – не синоніми: перше має негативні конотації, пов’язані з насміханням, глузуванням; друге – позитивні, що висловлюють радість, доброзичливість). Також як кальку з російської в значенні «мати вигляд» автор використовує дієслово «виглядати»[1]. Ріже вуха й присвійний прикметник «Пашчина» (долоня), звертання типу «Паш», «Пал Іванич». Звісно, у нашій літературній традиції є схожа мовна практика Миколи Хвильового, але там вона наснажена замежовою напругою та вибухонебезпечністю характерів, а не маріонеток.

Наостанок, хто ж винен? Винні всі. Цю думку устами Паші проговорює автор. Вочевидь, і ті, хто по сей, і ті, хто по той бік війни. Жадан тлумачить своє послання в інтерв’ю ВВС: «Насправді це співвідношення не лише з Донбасом, а з усім нашим постколоніяльним суспільством, де є певна невкоріненість, настороженість, певна відірваність від суспільства, від країни як такої. Коли є ти, є країна, і ваші інтереси не збігаються і більше того конфліктують. Очевидно, що це не зовсім здорова ситуація, коли ти у своїй країні почуваєшся зайвим елементом. Очевидно, що це неправильно»[2].

А, отже, за словами Паші, «нікого не шкода». Певне, тому в романі нема чіткого, екзистенційно важливого сьогодні поділу на Добро і Зло. Чи доцільно не робити цього? Чи підштовхне такий текст, врешті, «смутящихся» до вибору? Чи пояснить він війну? На мою думку, аж ніяк. Ні.

[1] В українській мові воно означає: 1) висуваючись або виходячи із-за чого-, з чого-небудь, дивитися кудись, через щось; 2) виднітися або ставати видним, помітним; 3) чекаючи кого-, що-небудь, дивитися, вдивлятися кудись; 4) доглядаючи, виростити, виховати кого-небудь.

[2] http://www.bbc.com/ukrainian/features-42185504

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *