Кіномеморіал: у Києві презентували стрічку про добровольця батальйону ОУН Василя Кіндрацького

Документальне кіно — цінне тим, що залишає в історії візуальну картинку сьогодення для нащадків. Позитивною тенденцією наразі в Україні стало відродження документалістики.

Одним із останніх доробків вітчизняних кіномитців став «Кіндрат» — 54-хвилинна стрічка про Василя Кіндрацького, який брав участь у Революції гiдності, а в листопаді 2014 року вступив до лав добровольчого батальйону ОУН.

Воював на Донеччині, а за декілька днів до своєї загибелі на позиції «Шахта» від осколка танкового снаряда 52-річний Кіндрацький встановив 25 травня 2015 року де­р­­жавний прапор i прапор ОУН на вежі шахти у селі Водяне, з якої було видно Донецьк і яка постійно обстрілювалася противником. 

Змалювати портрет Героя взявся його бойовий побратим, доброволець, тернопільський письменник і поет (автор книг «Вірші з війни» та «Блокпост») Борис Гуменюк, який був ініціатором картини й написав сценарій. Назвою фільму про Василя Кіндрацького став його позивний «Кіндрат».

Нещодавно в Києві відбулася прем’єра стрічки, хоча з допрем’єрними показами знімальна група вже побувала зі своїм дітищем на батьківщині Василя: в Коломийському районі, в селі Струпків на Івано-Франківщині (де народився герой фільму) і в райцентрі Миколаїв на Львівщині, де він жив і певний час був мером цього містечка.

«Василь був моїм побратимом, з яким разом воювали півроку — з осені 2014-го по травень 2015 року, але залишилося таке враження, що ми з ним ще не про все поговорили, — розповідає Борис Гуменюк. — Хотілося дізнатися про нього трохи більше, тому довелося їхати на його батьківщину, аби розпитати у найближчих людей: дружини, дітей, батьків, однокласників, одногрупників про Василя. Навзаєм їм було цікаво послухати мене, бо я розповів їм про останні місяці життя «Кіндрата»: про те, де і як він воював і як загинув… Усе це відображено в цій документальній стрічці».

За фахом Василь був журналістом, адже свого часу закінчив Львівський університет (факультет журналістики), й у хвилини дозвілля на війні він знімав на камеру. Після його смерті ця камера залишилася в побратима, й коли Борис «перегнав» на комп’ютер увесь відзнятий «Кіндратом» матеріал, то побачив, що там є півгодини хороших зйомок. Тож і вирішив, що цю хроніку повинні побачити люди, а для цього необхідно запросити фахового, професійного режисера, який би допоміг зняти початок і кінець майбутнього фільму. Із цією пропозицією звернувся до Юрія Пупиріна, який і став режисером картини. 

«Чому фільм саме про Василя Кіндрацького? Вважаю, що це борг усієї культури, й треба створювати кіномеморіал — історію кожного бійця, який поклав своє життя за країну, — продовжує розповідь сценарист. — Ми намагалися в цьому фільмі піднятися до рівня узагальнення, бо в історії «Кіндрата» можна побачити історію кожного бійця й історію кожної родини, що втратила воїна. Думаю, що в найближчі десятиліття український кінематограф ще залишатиметься в боргу перед молодими хлопцями й чоловіками, які загинули на цій війні».

Найважчим для Бориса Гуменюка виявилося опитувати родину, особливо, коли розмовляв із тринадцятирічною дівчинкою й десятирічним хлопчиком, які втратили на війні тата Василя й розповідають про нього, сподіваючись, що батько ще повернеться… 

«Знімаю я з 2014 року — це мій п’ятий і найтяжчий фільм, не дуже типовий для мене, адже до цього знімав авторське кіно, а ця стрічка — була за сценарієм мого товариша Борі Гуменюка, й це вже було незвично, — каже режисер фільму Юрій Пупирін. — А по-друге, я добре не знав «Кіндрата», хоча бачив його на війні тричі, й коли він загинув, було важко включити свої відчуття, щоб зробити цей фільм на повну силу. 

І, на перший погляд, фільм простий, але на його створення пішло десь рік часу. На жаль, із тих, хто потрапив у кадри фільму, — десятеро вже загинуло: наймолодшому було 19 років, а найстаршому — за 60, i через це також було згодом дуже важко монтувати фільм…»

На думку режисера, зараз обиватель не те що не хоче бачити картини про війну, а люди просто не розуміють, що там узагалі відбувається, особливо, коли йдеться про побут на фронті. Коли Пупирін уперше потрапив на «передок», то був у шоці від того, як телевізійна чи газетна картинка кардинально відрізнялася від реальності. 

«Фільм складається з трьох елементів: відео «Кіндрата» — важлива частина стрічки, яка передає дух війни, другою складовою були інтерв’ю, які відбиралися не за критерієм інформативності, а за критерієм почуттів, i третім елементом була наша подорож до людей й у різні місця, пов’язані з героєм фільму, — веде далі пан Юрій. — Зйомки тривали недовго: чотири дні наприкінці січня 2017 року ми проїхалися по рідних і стільки ж часу на початку лютого — знімали на місцях, де воював і загинув «Кіндрат»: Піски, Шахта «Бутівка», Тоненьке». 

Творці фільму хочуть цьогоріч проїхатися з фільмом по всіх обласних центрах і там, де чекатимуть на цей фільм, а найближчим часом виставлять його на YouTube. Фільм зроблено на гроші побратимів «Кіндрата», які скинулися на благородну справу. 

Тарас Здоровило, «Україна молода»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *