Ластівка його долі
оповідання із серії «Непомітні герої України»
Шишенко Макар
Державна гімназія – інтернат з посиленою
військово – фізичною підготовкою «Кадетський корпус »
10-А клас,
м. Харків
Сонечко ще не встало, ніжачись, посилає на землю, свої перші промінці, які ледь-ледь пробиваються крізь мереживну крону дерев, а дядько Іван вже на ногах. Вірніше, на одній, а на іншу, дерев′яну, він ще має стати, зціпивши зуби та долаючи біль.
Поволі підходить до вікна. Обпершись на широке підвіконня, спостерігає, як ластівки вибирають місце для свого гніздечка. Прилетіли!! «Значить бути теплу», – подумалося…
Пригадалося йому дитинство, де до батьківської хати теж щороку поверталися ластівки, кружляли над двором, немов вітаючись з господарями. А мати, хоч і заклопотана домашніми справами, першою помічала їх приліт і вже несла надвір мисочку сонячно – жовтого пшона, промовляючи:
Ластівко рідна моя,
Ластівко нашої хати,
Що тобі ластівко, дати
Меду, борщу чи пшона!??
І ми, будучи дітьми, мов зачаровані, і собі повторяли за матір′ю: «Меду, борщу, чи пшона!??» Щиро дивуючись такому дійству. Тож в сім′ї всі оберігали та з любов′ю ставилися до цих птахів, навіть найменші знали, що не можна руйнувати ластів’ячих гніздечок.
Гай-гай, як летять роки!. Уже й свої діти повиростали. Піднімаються онуки…. Дядько Іван неквапно відчиняє двері оселі, тихо, щоб не розбудити дружину та онука, виходить на двір. А там весна вступає в свої права і повітря наповнюється тим цілющими, свіжими, притаманними лише цій порі року пахощами оксамитової трави, молодої зелені, листя та перших квітів.
Як і завжди о цій порі, він повертає до своєї невеличкої майстерні, де мрії стають реальністю, де творячи, він відпочиває душею.
Хист до різьбярства дядько Іван мав з дитинства, та часу не вистачало на такі забаганки у вирі щоденного життя, маючи роботу на заводі, родину, в першу чергу мав виховувати дітей та забезпечувати сім′ю.
А от зараз у нього багато вільного часу, який він може присвятити улюбленій справі.
Та сьогодні він не працюватиме у майстерні, має закінчити одну дуже важливу для нього справу.
На охайному столику дерев′яні іграшки, змайстровані ним для сусідської дітлашні. Він має розфарбувати їх – коника, вітрячка, ведмедика та качечку. І дядько Іван береться до справи, адже пообіцяв малюкам…
А сонце тим часом теж не сидить без діла, розфарбовуючи барвисто дахи будинків, квіти, паркани, навіть небо. Настав день, ясний, теплий, сонячний та погожий.
Дядько Іван виносить той яскравий скарб на лавочку коло воріт і до нього відразу, як зграя горобців, злітаються хлоп′ята, здається з усього кутка. Вони галасливою юрбою, отримавши бажані подарунки, яких з нетерпінням чекали, поспішають погратися, розбігаючись врізнобіч!..
Лише маленький Дмитрик стоїть осторонь, ніяково переминаючись з ноги на ногу.
- Що? Не дісталося тобі іграшки!??- запитує дядько Іван та виймає маленьку гарну сопілочку та простягає її хлопчикові.- А тепер іди, я навчу тебе на ній грати.
Він садить Дмитрика до себе на коліна і ось уже чарівна мелодія ллється, розливається довкола…
Хлоп′я побігло. А дядько Іван поглянув як гарно квітує цієї весни кущ бузку, виблискуючи всіма синьо-бузковими відтінками. І важкі спогади нестримною рікою полилися, прогуркотіли колесами вагонів далеких потягів.
Адже цей кущ бузку він посадив тоді, коли його молодість розбили чорні дзвони Чорнобилю…..Скільки ж бо років, а й досі в пам′яті той день: військкомат, збори в лісі, друзі, знайомі, товариші, з якими працював пліч- о- пліч в цеху, розмови про домівку, роботу, дітей…І ні слова про ту страшну загрозу, яка чатували на них на кожному кроці: невидима, підступна, безжальна…
Молодість не вірила, не хотіла вірити в того смертельного ворога, адже вони були дужі, сильні, міцні, здорові і не бачили загрози своєму життю.
І спогади понесли його в ті далекі дні, в Чорнобиль, до четвертого зруйнованого атомного реактора.
А ластівки, пролітаючи над тим пекельним реактором, падали на землю….
Був квітень. Була весна. А потім була втрата багатьох друзів, молодих, сповнених надій та сподівань. Була втрата здоров’я, довгі роки лікування та реабілітації. Він мужньо пережив все. Та коли лікарі одностайно сповістили, що необхідно ампутувати ногу, – упав духом. Пригадує, що не хотілося жити, не міг їсти, спати навіть розмовляти.
Та дружина, немов ластівка крилами, огорнула його турботою, ласкою та любов′ю.
Дядько Іван рідко та неохоче згадує все те, через що довелося пройти, що довелося пережити.
Та завтра – тридцять років з того дня жахливої Чорнобильської трагедії. І завтра він піде з оберемком червоних тюльпанів до монумента пам′яті, покладе квіти до підніжжя, ще і ще раз вчитуватиметься у ті дорогі для нього імена його друзів, які навіки пішли з життя, рятуючи світ, рятуючи квітучу природу України.
Їх називають сьогодні ліквідаторами, але ж насправді вони герої твої , Україно!!!
Герої, які ціною свого здоров′я, втраченої молодості, навіть ціною власного життя врятували Україну від радіації. Рятували, бо безмежно любили її, не думали про нагороди, відзнаки, не ховалися за спини товаришів, а своєю працею, мужністю змогли подолати страшну катастрофу . Вони врятували увесь СВІТ!!!
Шана та низький уклін…