КР ОУН публікує твори, надіслані на Конкурс патріотичної поезії імені Олени Теліги та Олега Ольжича. Відгуки та «лайки» уважних читачів патріотичних віршів поетів-початківців будуть враховані при підбитті підсумків конкурсу учасниками журі.
Автор: © Ольга Дзюгал, 15 років,
село Головеньки, Борзнянський район, Чернігівська область
І
Метелик летить крізь гучну канонаду.
На крилах завмерла смертельна імла.
Він душу залишив, наївну розраду
У тій стороні, де палає війна.
Обпалені крила щодуху тріпочуть,
Повітря в легені набрати не встиг.
Крізь полум’я, стогін, задимлені ночі
Виносить надію на крилах своїх.
Ледь-ледь животіє душа попелиста,
Що бачила люті пекельні вогні,
За сонцем, до неба, де промені чисті
Дозволять померти на рідній землі.
За кого спокутав він люту провину?
За що впала смерть на тендітне чоло?
Чому у вогні нині вся Україна?
Метелик не знає – йому все одно
Залишивши все, що плекалось роками,
Вимахує мужньо своїми крильми.
Як ангел із неба, святими руками
Будує життя, де не буде війни.
Блакитнії зорі дорогу осяють
І зірка впаде за палкий небосхил.
Ці злякані очі всю правду ховають,
Котру вже не виразиш помахом крил.
ІІ
Пахучими травами літо зникає
І квітка зомліла в тендітних руках.
Жура на душі, промінь сонця не грає
На ніжнісних крилах − живих пелюстках.
Як вогник димить крізь туманні алеї
І свічка тремтіння в душі догора,
Небесні сонати полинуть за нею
У світ, де застигла початку імла.
За скронями сни: їх не бачити людям.
За серцем обійми і чистий кришталь.
Де завтра і з ким же недоля прибуде?
Де скінчиться біль і затихне печаль?
Казкові етюди малює суспільство,
Реалій і світу пройшлася межа.
Немає в словах нині жодного змісту
І топиться в іскрах жагуча душа.
Коли всі слова у людей закінчились,
До вічності дум залишалася мить.
І правді плакучій все людство скорилось:
Померши від болю, свіча догорить.
Із воску краплини собою розвіють
Димлисте повітря, безмежність часу.
Порожнім словам вже ніхто не повірить,
Бо правда − це бачити в діях красу.
ІІІ
Летять сніжинки поміж світлом ліхтарів.
Ніхто не знає, де, яка з них перша.
Земля приймає тисячі життів,
Немов сніжинок тих, яких не менше.
І клубка снігу так збирається поволі,
Лежить собі і тане на вікні.
Нікому не збагнути примхи долі.
Чи доведеться танути й тобі.
Дивлюсь я на вікно і думу дума.
Чи я людина, а чи лише сніг?
Чи заметіль покриє мої груди?
Чи буде жалкувати хтось у слід?
Легкі краплини пада попід стріху.
Розтала ніч, як крига по річкам.
Не знати людям, де спіткає лихо,
Що непідвладне будь-яким словам.
IV
Немає другої у нас України.
Не буде у нас мати-неньки, як є.
Лишайсь! Не летіте! Вкраїна загине
Без добрих діянь розвивати своє.
Вже прапор загнеться, потріпаний й вітром,
Коли не підняти його із колін.
Своє берегти треба завше уміти –
Не буде багато в житті Батьківщин.
За правду і волю єднаймося сміло,
Бо ми українці – це наше єство.
Нехай би неправди і горе згоріло,
Щоб наше коріння і серце жило.
Для волі народу багато не треба:
Лиш часточку духу, геройства й жаги.
Разом ми все зможем – змістити і небо.
В пломінні живої, як кров боротьби.
Крізь муку і болі усе подолаємо.
Цю мужність плекали в горнилі віків.
Ми дім, святу землю самі захищаємо,
Бо все ще нащадки борців-козаків.
Хай як не затягують поле тумани,
Для нас у житті вже нема перешкод.
Не станемо знову ярма кріпаками,
Бо все ще ми вільний і гідний народ!
V
Легенька паморозь спустилась у садочок
І дивна постать край дороги не пішла.
Завсідки ночі не закінчились ще й досі.
У небі хмари повиває німота.
Десь вітер шурхне вже замерзлі віти.
Туману іскри по долівці миготять.
У далину, за верби не тужити.
Біля криниці пари не стоять.
Цей подих смерті огортає світло.
Поміж травою вже заснули всі.
Чому не ходять душі дуже дивно
І чом сльоза примерзла на щоці?
Мов чорна хмара ходить, і спинившись,
Подивиться на тебе крізь кришталь.
Та постать люті, смерті, крамолити
Тобі розкаже про свою печаль.
Вогнем і кров’ю ці серця палають.
Де квіти були, зараз цвинтарі стоять
Ніхто про голод навіть не згадає.
А там росою краплі крові миготять…
VI
Тепла ніч. Запах рідного дому.
По кутках ще жевріють думки.
Я щаслива – жива та й по всьому
В тих місцях, де зі мною батьки.
Світлий чар ніжних пестощів волі
Огортає тривожні серця.
Не сама, не сама я з тобою
Все вдивляюсь в ікони Творця.
Безсумнівність я бачу в зіницях,
Що пломіняться миром, добром.
Є родина – це щастя криниця,
Де тепліше від жару нам двом.
Серед щирих обіймів любові,
Красних слів, що в вустах так буя,
Ти живеш і отримуєш долю –
Атмосфера правдива – своя!
Мама винесе свіжу вечерю,
Догорає весела зоря.
Відпочинеш в селі ти душею,
Бо родина тебе ізціля.
Без любові загинеш лебідко,
Не відчувши багатства тепла,
Запаливши свічу, де вже видко,
Не пізнає святого добра.
Ця картина, де мама і тато,
І сестра, рідний дім, рудий кіт,
Запевняє мене – жити варто!
Бо який все ж чудовий цей світ!
VII
Не втративши своєї чесноти,
Покинувши байдужі сподівання,
Крокуєш ти сміливо до мети,
Забувши про минулі намагання.
Та зрозуміти істини життя
Не так вже й легко в смутку від поразки.
Реальності гнітливі почуття
Вертають в світ із чарівної казки.
І про надію ти заговорив,
Побачив вогник у очах прекрасних,
Повірив знову у правдивість див,
У порятунок бідних і нещасних.
Що доброта на світі таки є
І люди мають душу від природи.
Працюєш, щоб примножити своє
І не втрачати срібної нагоди.
Щасливість починається з нуля,
І чистий лист перегортаєш знову.
Довіриш ти лиш Богу це життя,
Здобувши ту омріяну свободу.
Нарешті, відпочинку мить проста
Тебе огорне: ніби все спочатку.
Помолишся до вічного Христа
І душу відкриватимеш світанку…
VIII
Життєве тло, принишклі миті
І кави запах забаривсь.
Дивилась в очі я відкриті,
Де ніжний вогник був колись.
Де Сонце й зорі проглядались,
Тонула я без вороття,
Куди поринуть сподівалась
Крізь сльози й труднощі життя.
Та сміх солоний у тій чаші
І запах зради замість слів
Розвіяв подихи всі наші
І полум’я, де ти згорів.
В моїх очах ти впав навіки,
Забравши спомини святі,
Разом із залишком довіри,
Що віддала колись тобі.
Тоненькі ноги підкосились,
У грудях серденько згора.
Жорстока правда пломенилась
У тих місцях, де я жила.
Дощу краплини мужньо бились
В шибки, спітнілих вже вікон.
Сама в ту мить я залишилась –
Це була правда, а не сон.
ІХ
Життєвий шлях, як мережа доріг,
Переплітаючись утворюють стежину.
Та він тернистий: добре, якщо зміг
Ти зберегти, любить, плекать в собі людину.
Наші кордони визначають те,
Якими будемо і наші сподівання,
Чи цінуватимем ми істинне, просте:
Життя, людей, добро, кохання…
Як світоглядне почуття душі,
Свідомості і розуму надії
Іди ти шляхом вірним у житті,
Працюй, твори і втілюй свої мрії.
Хай всі невдачі покликом стають
До досконалості прекрасної вершини
І винахідництво гаптує твою путь.
Для світу і майбутнього Вкраїни!
Де б ти не був, собі запам’ятай
Людські чесноти й правди вічний спомин.
Живи, лети, мудруй та розвивай
Заради себе, а не нагороди.
Х
Дівка-дівка чорнобрива, струнка та амбітна
Стоїть в полі, по діброві гуляє самітно.
Думи думать, може, хоче, а, може, і пісню
Заспівати серце просить − немилий цехмістр!
Десь за гори, в полонину, у поля ошатні,
Думка лине і не хоче зів’яти у хаті.
Поряд з нелюбом жорстоким, огидним для серця,
Краса меркне і поволі до неба зоветься.
Молодеча гідна совість і честь до роботи.
Як держати свою гордість й не згубити цноти?
Невесела дівка бродить і думу гадає.
Утекти душа вже просить ген за небокраї.
І, напевно, щось шепоче на вухо їй вітер,
І тополі щось поволі гукають привітно.
Жовте сонце, білі зорі – чом не раювати?
Але долі дні жорстокі – хочеться кричати!
Як взяла торбину сіру, зрізала вже коси;
Сонце з обрію вже сіло, попадали роси.
Хай шукає нелюб «милий», мати і сестрички.
Десь за морем та знайду я щастя сі кринички.
Доле, доле, чом кричати, нарікати слабо?
Треба вже міняти сміло й воювати вдало!
Я сама творю життя се, і собі я паня;
Вже не буде наді мною ярма горювання.
Я створю собі обійстя, долю, щастя й силу.
Доведу, що десь за морем, я буду щаслива.
Та навіщо десь за морем, можна й в Україні
Будувати життя сеє в щасливій годині.
І ніхто мені не скаже: «Ти пана наймичка.
Як захоче, заміж візьме, бо ти ж, як павичка.
Ти не зможеш щось сказати, дорікнути грубо».
Що: «Залежна ти прекрасна, дівчино-голубо».
Та ніхто не знає дійсно, що я не кріпачка.
Що серденько моє вільне, в душі я бурлачка.
Що завжди думки і мрії мої поривають
До небес, краснії зорі нехай їх ховають.
Потаємнії бажання ховаю зі страхом,
Бо згубити себе легко: лише одним махом.
Мрії дивні і крилаті посилають груди.
Хай живуть собі у рабсті ції дивні люди.
В цім мінливім часоплині, радості і горі,
В хмари сині я полину, шукатиму долі.
Ніжні думи в Україні зможу написати,
Лиш можливості й надію треба мені дати.
Ось нарешті, на свободі буду силу мати,
Зможу я тепер без страху крила розпрямляти.