Культурна референтура ОУН. Конкурс патріотичної поезії імені Олени Теліги та Олега Ольжича.

КР ОУН публікує твори, надіслані на Конкурс патріотичної поезії імені Олени Теліги та Олега Ольжича. Відгуки та «лайки» уважних читачів патріотичних віршів поетів-початківців будуть враховані при підбитті підсумків конкурсу учасниками журі.

Автор: © Анастасія Покора, 16 років,
м. Каховка, Херсонська обл.

Вічна боротьба

Добро зі злом вже бореться давно,
Ніхто не знає, де шукати правди
І час намотує ниток  веретено,
А ті, що в тюрмах, винні чи насправді?
Так легко видавать себе за інших,
Міняти маски сім разів на день,
Немає на цім світі і безгрішних,
Для злодія слабкий –  завжди мішень.
Де не підеш –  брехня усюди,
І правдою так часто вже стає,
Та досить, схаменіться, люди!
Бо кривда всім вже  дихать не дає..
Чи можете спокійно жити,
Коли вбиваєте братів?
Чи можете з криниці  пити,
Яка поїла ваших же катів?
Та вже й самі  катами стали,
Жалкуєте для бідних  крихти хліба,
Країну душите своїми же руками,
Скажіть, для чого це вам треба?
Я ваших помислів не знаю!
Сказати правду, й знати їх не хочу!
Тверду надію просто маю,
Що збудуться слова пророчі:

«І на оновленій землі»
Ніхто не буде вже вбивати!
І буде син! І брат! І мати!
Щаслива мати в мирній хаті!

Дарунок Творця

Шевченко наш – це постать крізь століття.
Боровсь Кобзар за світле майбуття.
Дістали його твори верховіття
Щасливого та вільного життя.

Ламав кайдани дужими  руками,
Самодержавства корінь він зрубав.
Його слова летять до нас роками,
Щоб свій патріотизм ніхто не поховав.

Постав Тарас у силі дивовижній,
Хоч був  стражденним кріпаком.
І владі панській, осоружній
Він пригрозив бунтарським  кулаком.

Він гайдамаків повів за собою,
І Гамалії шлях він освітив,
І сироту, і матір, і вдову
Від панської сваволі захистив.

На п’єдестал краси  постала мати,
Хоч покриткою грішною  була,
Ніхто не в праві материнство убивати,
Нехай загине доля зла.

Апостол правди, вірності й любові,
Закарбував скрижалі нам він на віки.
Його слова правдиві, пречудові
Нам світять, як вночі зірки.

Не згасне повіки слово Тараса,
Записане правдою  в наші серця.
Він України –  честь і окраса
Безцінний  дарунок Творця!

Дитинства  перший диво цвіт
    (присвята рідному місту)

Ледь помітна крапочка на карті, 
Та значить для усіх нас так багато.
Моя Каховка,  рідне моє  місто.
З тобою зустріч – завжди свято.

Завжди у серці ніжно бережу
Тихих вулиць рідну прохолоду.
Слова любові я тобі скажу,
Бо ти даруєш серцю насолоду.

Старий  Дніпро несе поволі хвилі, 
В калині чую співи солов`я, 
Твої куточки серцю милі, 
Бо  тут живе душа моя. 

Рідна стежка, що веде до школи, 
Від каштанів прохолодна тінь, 
І гудуть над білим цвітом бджоли, 
Лине пташка в неба далечінь. 

Каховко рідна, шлю тобі привіт,
В тобі живе якась таємна сила,
Мого дитинства  перший диво цвіт,
Ти частка мого серця рідна, світла, мила.

Зів’яла троянда

Настане день новий, закінчиться війна
І оживе троянда, яка колись зав’яла.
Така була красива і радісна вона,
Та що тепер із нею стало?
Розхрестана країна і сльози на очах,
І гола навіть, боса, обірвана вона.
Застиг у її погляді мовчазний страх,
До всього так байдужа, зарюмсана, сумна.
За що її згубили, людоньки, скажіть!
Вона ж бо молода така, веселая була,
А зараз у душі її так боляче щемить,
Та зупиніться, людоньки, вона ж не одцвіла!
І кров на її грудях проросла росою,
То кров її синів, що вмерли у бою,
Бо доля видалась для них ой дуже нелегкою.
Вона картали за вину ось душеньку свою.
Закінчиться війна, настане день новий,
І оживе троянда, яка колись зав’яла.
І українські люди почують аромат запашний,
Вона для нас, синів її, приношення ягнятком стала.

Зізнаюсь тобі, земле, в любові

Доки вогник в душі не загасне,
Доки  чутиму, земле, твій спів,
Буде для мене святим і прекрасним
Гомін рідних лісів і  степів.

Буду чути його й  на чужині,
Бо він вплівся в моє життя.
І дитячі сліди на стежині –
Радості й любові  почуття.

Зізнаюсь тобі, земле, в любові,
І красу п`ю з річок і лісів,
І твої загадкові  гаї і діброви
Звучать акордом різних голосів.

Земле рідна, жити будеш вічно
Віддаю тобі  своє буття.
І, мабуть, так фантастично,
Ми підемо разом в майбуття.

І знову відкриваю Кобзаря

Я знову й знову відкриваю Кобзаря,
Це невмируще джерело надії!
Чоло ясне, суворий погляд бунтаря,
Про Україну рідну мрії, мрії…

Здавалося б, усе про тебе знаю:
Кріпацтво, муштра і страшна неволя,
І шлях тернистий, що від пекла і до раю!
Така твоя, Тарасе, доле.

Хотіли, щоб ти каявся і мучивсь,
Забув про вірші і свої картини.
Карали, розпинали на розпутті,
Чекали сліз від гордої людини.

Та не скорився дух твій непокори,
Твій заповіт для мене – як святиня!
Сьогодні знову відкриваю Кобзаря,
І не пізнаю до кінця його ніколи.

Моє майбутнє – Україна

Люблю тебе, Вітчизно мила, Україно,
Бо щастя жити ти мені дала.
Для мене ти одна і рідна, і єдина,
Я все зроблю, щоб ти завжди цвіла.

Твоя дочка я, частинка твого серця.
Блакитне небо, зоряний маршрут,
Я промінь сонця й чистеє озерце,
Плекана вітром, виросла я тут.

Люблю свою я мову солов`їну,
Степи, лани широкополі, кручі.
Я чую тут пісні дзвінкі пташині
І чую, як реве десь там ревучий.

І я ніколи не дозволю  Україні
Стікати кров`ю на сміх ворогам.
Ніколи рідна не стане на коліна,
І я її  повіки нікому не віддам!

А буде, як троянда, розцвітати,
Пускати колючки у кривдників своїх,
Тих, хто не любив її,  – прощати,
Оберігати, наче янгол, буде їх.

Я хочу, щоб в моїм саду смерека
Весняним цвітом під вікном цвіла,
І прилітали з вирію лелеки,
Щоб гомін хвиль послухати Дніпра.

І помолюсь, щоб було чистим небо
На нашій стомленій землі.
Нам треба миру! Миру треба!
Ми так втомились від війни!

Пахнеш

Ти пахнеш свіжістю, ти пахнеш літом, 
Ти пахнеш небом і його блакиттю, 
Ти пахнеш теплим людяним привітом,
Мені запам’ятався ти цією миттю.
Ти ясне сонце тут у хмарний день,
Бо пахнеш ти вишневим цвітом.
І посміхаються ці ноти від пісень 
В твоїх вустах музичним алфавітом. 
І чую я мелодію душі, 
Що хоче твоє серце відбивати,
І мої спогади приємними лишив,
Їх неможливо тут всіх записати. 
І залишилося сказати лиш одне:
“Наступне літо також наше буде,
І цілий рік секундою мине,
Як пахне наша зустріч –  не забуду.”

Тверезість – щастя у сім’ї

Дівча прокинулося серед ночі,
Бо бачились погані сни,
І материні п’яні очі,
Скоріш, скоріше ти засни!
А вранці знову все те саме,
Прозора склянка на столі,
Туманний погляд тата й мами,
Замерзли ніженьки малі..
Нема що їсти, бо пропили все,
Засохла крихта хліба на підлозі,
А тато пляшку вже нову несе,
Хоч пити він  уже не в змозі.
Сховалося в кутку дитя,
Бо скоро розпочнеться їхнє свято,
Далеко чути  серденька биття,
Стомились груди вже кричати.
І прийшли гості не нові,
Пожовклі їх обличчя, як газети,
Родилась думка  у дитячій  голові,
Адже втекти – це краще, ніж умерти.
Взяло дитя мамину хустину,
Яку колись до церкви та носила,
Загорнуло туди зчорнілу хлібину,
Яку у сусідів колись попросило.
Пішло дівча туди, де бачать очі,
За ним пішло і цуценя,
У підвалі пробувало темні ночі,
Шукало харчу серед дня.
Одного разу добра жінка,
Забрала їх в свій теплий дім,
Змінилась так життя стежинка,
І не страшний ніякий грім!

А жінка та дітей не мала,
Хоч і хотіла дуже сильно,
Дівчатко до душі припало
І серцю стало так привільно.
Ця дівчинка була, як рідна,
І цуцик  поряд – вірний друг,
Горілка  тут для всіх  огидна,
І щастя зацвіло навкруг.
Пройшло багато довгих літ,
І виросла краса-дівчина,
Перевернувся наче світ,
І щасливою стала нещасна дитина.
Усе в неї є: кар’єра, родина,
Великий будинок, де щастя живе,
Престижна робота , нова машина,
І  радість, і сміх у дім цей пливе.
І ночі одної у  двері раптовий  стук,
«Матусю, хто це?», – синок спитав,
І вийшла жінка на той звук,
І чогось голос їй тремтячим став.
Відкрилися двері – обличчя знайомі,
Такі вже страшні, чужі  і старі,
«Привіт, доню, добре в тебе в домі!»,
І знову п’яні в очах ліхтарі.
І в жінки з очей покотилися сльози,
Вона гроші кинула  –  їм «на підмогу»,
А в думках  лише давні погрози,
«Ідіть звідси геть і забудьте дорогу».
Закрилися двері, а сльози ще більше,
Струмками котилися по щоках,
«Вони ніколи не стануть інші,
Ніколи не забуду дитячий  свій страх!
Пияцтво – то страшний і чорний гріх,
Який погубить вашу й чужу долю,
Нехай лунає в хаті лиш тверезий сміх
І в душах ваших хай не буде болю!

Україна-мати

Україно, матінко моя,
Люба моя ненько,
Я за тебе Господа молю,
Ти живи, рідненька!

Кров’ю вся земля полита,
І брат брата убиває,
Матері сльозами вмиті,
Хлопчик таточка чекає.

Не вернувся, не побачиш,
Куля серце зупинила,
І зостанеться в душі
Тільки образ милий.

Одягнула Україна
Колір чорної жалоби,
Бо загинули її сини,
Мирні хлібороби.

Молюсь, щоб замовкли гармати,
Щоб колосилось жито на лану,
Щоб перестала плакать і журитись мати,
Щоб ми навік забули про війну!

Нехай панує мир в країні,
Ми його будем захищати.
Хай щасливою буде кожна родина
І з нами Україна – мати!

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *