Стус: крик і кроки

Данчишин Назар

Назар Данчишин 

80 років від дня народження Василя Стуса виповнилося 6 січня 2018 року. Поплічники ж тих, хто закатував поета-політв’язня, коверзують над пам’яттю про нього вже впродовж десятків літ, і, що симптоматично, особливо активізувалися в рік ювілею. Скандал щодо вирізаної зі сценарію фільму про Василя Стуса сцени суду, унаслідок якого поет удруге опинився в совєцьких концтаборах, – це черговий доказ ницости його вбивць, які поки що, на жаль, непокарані ні історією, ні законом Української держави. «Адвокат», що посприяв засудженню «підзахисного», ніяк не вгамується і, вочевидь, не без указівок своїх кремлівських господарів, продовжує руйнівну діяльність проти української нації. Та це ніколи не стане приводом потурати перевертням і колаборантам, а навпаки – про прямостояння Василя Стуса в житті і творчості варто говорити значно більше і на повен голос. #медведчукМиНеЗабули      

… Та йди й крізь смерть. Не обривайся з крока.
Аж там спочин. Твій нездоланний жах.

(Василь Стус, із вірша для Ірини Стасів-Калинець)

Нещодавно в розмові посеред гамірної львівської книгарні моя добра знайома (до речі, родом із Донецька) відкрила мені: «Рубати і різати словом – це про Василя Стуса. Є поезія, що ніби грається з тобою плюскотом ніжних хвильок, а є така, як у нього: коли вірш своїми образами різко і без компромісів струшує тебе зі сну, відштовхує фальш і слабкість – і ти прозріваєш, бачиш правду, хай яка вона нелагідна».

4 вересня 1965-ого… Кінотеатр «Україна». Після показу «Тіней забутих предків» Іван Дзюба говорить зі сцени про хвилю арештів, що прокотилася в серпні. Його виступ глушать сиренами. Розлючений директор кінотеатру виганяє промовця зі сцени. У залі хаос. Посеред веремії різко підводиться Василь Стус. Він несамовитий. Він гримить, вибухає.

Поета в цій ситуації Іван Дзюба згадує так: «Я абсолютно стопроцентно запевняю, що це чисто спонтанний був його рух. Це не було заплановано, ніхто про це не говорив… ніхто тоді навіть не думав, що Василь це зробить, і ніхто до нього не звертався… Просто така була атмосфера, суміш і трагізму, і гіркоти, і оцієї брутальности, коли глушать сиренами і хапають за руки. І Василь піднявся, ним щось таке заговорило. І він крикнув, що всі, хто протестує проти арештів, встаньте, чи прошу встати. […] Десь так половина піднялася залу, а половина сиділа»[1].

«Рубати і різати словом – це про Василя Стуса»… Він уважав, що в тих умовах «мовчанка є злочином»[2]. Тому в межових ситуаціях екзистенції його вибір – прямостояння. І вже долинає з 1965-ого його крик у стінах кінотеатру. Той «незручний» крик було чути й коли поет відрубав, відрізав у відповідь на перестороги оточення щодо небезпеки ув’язнення: «Я хочу, щоб ця машина мене перемолола» [3]. А коли арешт відбувся і Стус опинився по той бік «великої зони», прийшло розуміння того, що повернутися назад навіть після «звільнення» і незважаючи на ностальгію за теплом найближчих, уже неможливо:

«І світ існує мій по той бік мене.
Увесь, немов покинуте багаття,
спокійно дотліває, чи вогнем
пойметься зопалу у кілька нападів –
мене до себе марно привертає,
бо вже туди заказано путі […]»[4]

Жертва неминуча. Василь Стус народився на Святвечір 1938 року. І символічний день ніби передрік йому власну хресну дорогу. Це усвідомлював і сам поет, – ще до першого ув’язнення у збірці “Зимові дерева” (1970) він писав:

«Як добре те, що смерти не боюсь я
і не питаю, чи тяжкий мій хрест.
Що вам, богове, низько не клонюся
в передчутті недовідомих верств».

Та аналогія з долею Христа передбачає не самі лише страждання, а й воскресіння («Народе мій, до тебе я ще верну / і в смерті обернуся до життя»). Поет свідомо йде на жертву заради відкуплення цього народу. І схожість із Франковим «Мойсеєм», після прочитання якого, Василь Стус, власне, й вирішив стати літератором, для розуміння цих рядків визначальна. А з нею й алюзії зі старозавітньою дорогою до своєї землі обітованої, й із новозавітньою дорогою на Голготу:

«… До неї ти від неї йдеш
страсна до неї путь –
та, на котрій і сам падеш,
і друзі – теж падуть
»[5].

Стус усвідомлював кроками на цій дорозі поезію. Тому він вимагав повернути вилучені вже в концтаборі зошити зі своїми текстами, прямо кажучи, що вони завтра стануть надбанням української і світової літератури. Стус усвідомлював кроками на цій дорозі поезію. Тому, як пише Костянтин Москалець, поет «іще перебуваючи в слідчому ізоляторі, серед інших конфіскованих у нього книг вимагав повернути й самвидавну збірку Грицька Чубая “Постать голосу”»[6].

Згадую, мій дідусь, уродженець села Вернянки на Вінниччині, дізнався про поета вже в 1990-их. Читаючи його і про нього, він завжди наголошував, що Стус – його земляк (зі села Рахнівки). А моя знайома, з якою нещодавно розмовляв посеред гамірної львівської книгарні, мешкала до початку окупації в Донецьку – місті, де минуло дитинство поета. Сьогодні кожен із нас може наблизити до себе постать Василя Стуса по-своєму, бодай навіть географічно – через спільність місць народження і проживання. А раніше, і це стосувалося й інших політв’язнів та невгодних каґебістській машині, як пише Олег Покальчук, «цілком поважні нині панове і вже небіжчики лауреатні на той бік вулиці переходили, щоб бодай разом не помітили».

Чути Стусів крик із 1965-ого. Крик із зали кінотеатру «Україна». Це ж він іде «крізь смерть і не зривається з крока». Крізь смерть.

Література

[1] Стус Д. Василь Стус: життя як творчість 3-тє видання / Дмитро Стус.—Київ: Дух і літера, 2015. –  С. 190.
[2] там само, С. 192.
[3] Покальчук О. Василь Стус: Гидкі часи, життя у твані [Електронний ресурс] / Олег Покальчук. – Режим доступу:  https://www.ukrinform.ua/rubric-culture/2299364-pro-stusa-gidki-casi-zitta-u-tvani.html
[4] Стус В. Небо. Кручі. Провалля. Вода / Василь Стус. – Львів: ВСЛ, 2015. – С. 166.
[5] зі збірки «Палімпсести», опублікованої по смерти автора.
[6] Москалець К. Рябчук, саторі і література / Костянтин Москалець // До чаплі на уродини / Микола Рябчук. – Львів: ЛА «»Піраміда», 2017. – С. 219.

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *