Ми, як не знали, так і не знаємо правдивої освітньої історії України

Лікарчук Ігор

Ігор Лікарчук

Минулого тижня в Україні відзначили 100-річчя із Дня народження Василя Олександровича Сухомлинського.

Я є великим прихильником педагогічних ідей Василя Сухомлинського. Не один раз у 70-х роках минулого століття бував у Павлишській школі, стіни якої, образно кажучи, іще дихали Сухомлинським. Перечитав майже всі його твори та багато праць про нього. Працюючи в молодості директором сільської школи, дуже хотів робити так, як він. Але не виходило, так як у нього. І, мабуть, потрібно було прожити роки, щоб зрозуміти деякі речі.

  1. Про Сухомлинського написано багато. Захищені сотні дисертацій. Видані сотні назв книжок. Читаються курси лекцій про спадщину Сухомлинського. Пишуться реферати і дипломні роботи. Майже в кожній школі є стенди з цитатами із творів Педагога, які давно стали крилатими фразами. Десятки тисяч педагогів їздили у Павлиш у школу Сухомлинського… Але нових СУХОМЛИНСЬКИХ в українській освіті так і не зʹявилося… Бо, очевидно, потрібно було народитися Сухомлинським, пройти той життєвий шлях, який він пройшов, до того, як стати директором, і мати в душі те, чого немає в багатьох учительських душах сьогодні ‒ любов і повагу до дитини. У цьому контексті мишиною вознею визнаю всю ту, гігантську за обсягами і нікчемною за результатами, роботу, котра проводилася, проводиться і буде ще проводитися із вивчення та впровадження (страшенно противне слово) педагогічної спадщини Сухомлинського. Бо неможливо примусити любити й поважати дитину лише тому, що той, кого примушують, має диплом учителя.
  2. Сухомлинський жив і працював у інший, аніж тепер, час. Батьки, соціум, діти, відношення громади до вчителя, школи, директора були абсолютно іншими, ніж зараз. Чи можна в сьогоднішні умови безальтернативно перенести досвід, набутий Сухомлинським тоді? Упевнений, що не можна. Більше того, механічна спроба його перенесення завжди буде приречена на невдачу, точно так, як спроба викопати у Африці пальму й посадити її у відкритий грунт під Києвом. І в цьому всі давно переконалися, але, як і пятдесят років тому, наполегливо товкмачать про «вивчення і впровадження». І навіть про адаптацію… Смішно і прикро.
  3. Відтоді, як кілька разів відвідав школу Сухомлинського, я постійно думав над крамольними запитаннями: «А чи був Сухомлинський справжнім директором школи? Чи міг би він бути справжнім директором не у маленькій сільській, а у величезній міській школі?» І тоді не було, а тим більше і зараз у мене немає ствердної відповіді на ці питання. Бо ще тоді розумів, що директор, який має звання Героя соціалістичної праці, мав інші умови для директорування, аніж ті, хто поруч. Я не сумніваюся в тому, що Героя Сухомлинський отримав заслужено. Але добре знаю, що далеко не всім за таку ж працю те звання й давали.

Та то тема окремого дослідження і вірю, що воно колись буде написане. Як, до речі, й правда про інших авторитетів (???) української педагогічної спадщини, котру продовжують вивчати в педуніверситетах на ідеологічних засадах радянської історії педагогіки…

Я можу ще довго розмірковувати про сліди, які залишили в українській освітній історії ті, кого вважали і вважають її світочами. І про діяння нових «світочів», про яких УЖЕ пишуть книжки, на яких посилаються у дисертаціях… Дарма, що переважну більшість із них світочами назвати не можна, навіть якщо дуже того хотіти…

Ми, як не знали, так і не знаємо правдивої, а не слащаво-приторної, освітньої історії України. І тому повторюємо ті ж помилки, котрі робили наші попередники. У т.ч. й помилку ліплення та ушанування «кумирів»… Не хочу писати слово «ідолів».

Минулого тижня в Україні відзначили 100-річчя із Дня народження Василя Олександровича Сухомлинського. Я є великим…

Опубліковано Ігором Лікарчуком Неділя, 30 вересня 2018 р.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *