Тарас Головко
Правда про трагікомічну історію Росії та антихристиянство її церковників
Все частіше світ здригається від агресії, жорстокості, неправедних діянь країни, яка по-злодійськи вдирається на чужі території, привласнюючи їх, з ненависті й люті вбиває тисячі людей, зневажає міжнародне право. Звідки ця параноя? Що стоїть за нехристиянським поводженням?
Наукове бачення виникнення і зародження державного утворення, територія якого почала формуватися в середні віки, запропонував у книзі «Антихрист. Справжня історія Орди-Росії» знаний в Україні письменник, науковець і дипломат Василь Базів. Дослідження побачило світ нинішнього року в харківському видавництві «Фоліо». У цій розвідці автор, на підставі документів і свідчень очевидців, викриває російську офіційну історіографію, підвалини якої закладені імперськими істориками Миколою Карамзіним, Сергієм Соловйовим, Василем Татищевим, Михайлом Погодіним, Василем Ключевським.
Кожен, хто цікавиться літературою подібної тематики, одразу помітить, що Василь Базів, як свого часу Володимир Білінській у романі-дослідженні «Країна Моксель, або Московія», розвінчує ідеологічні міфи про походження Московії, правителі якої, особливо в часи правління Катерини ІІ, намагалися фальшуванням або знищенням документальних джерел, зокрема, стародавніх літописів, довести свою приналежність до Київської Русі, а не до Золотої Орди. Імператриці дуже хотілося показати всьому світу, що київські й московські князі мало не рідні брати, а їхні сім’ї начебто пов’язані матримоніальними зв’язками між собою. Диву даєшся, на які авантюри готова була йти ця вінценосна пройдисвітка задля досягнення поставленої мети.
Василь Базів у книжці «Антихрист…» з педантичною точністю розкриває це задавнене фальсифікаторство, водночас нагадуючи читачеві про дванадцять київських князівен, які впродовж минулих століть займали європейські трони в Польщі, Франції, Норвегії, Данії, Саксонії, Угорщині, Шотландії, Візантії. Неспростовним фактом є те, що московитам знадобилося вісім століть, щоб представники їхньої правлячої еліти поріднилися з європейськими монаршими родинами. Призначивши графа Андрія Шувалова керівником так званої комісії для складання записок про древню (слов’янську) історію Росії ХІІ-ХІІІ століть, Катерина ІІ не могла передбачити того, що в архівах західних країн збережуться об’єктивні письмові свідчення дипломатів, військових, купців. Саме вони, як і багато інших документів, каменя на камені не залишають від офіційної російської історіографії. Виклад фактів в альтернативних західних джерелах про тодішню дійсність суттєво різниться від того, що напридумувала гоп-команда царських істориків, очолювана Шуваловим.
Одним з таких авторитетних джерел вважається Василем Базівим книга «Подорож у Східні країни» Вільгельма де Рубрука, посла із особливих доручень короля Франції. Йдеться в ній і про Московію чи Моксель (так її тоді називали іноземці, куди потрапив француз де Рубрук у 1253-1255 роках). Та не лише на сторінках цієї книги відкривається справжня суть моксельців. Тепер жоден сучасний російський історик, як би не старався «відбілити» історичне минуле московитів-росіян, зробити цього не зможе, оскільки темна епоха з її макабричною атмосферою правдиво постає також у спогадах посла Священної Римської імперії у Москві Сигізмунда Герберштайна, литовського дипломата у Криму Михалона Литвина, німецького офіцера Альберта Шліхтінга, данського дипломата Якоба Ульфельдта, найманців при дворі московського князя Йоганна Таубе і Елерта Крузе, посла Англії в Московії Джильса Флетчера та багатьох-багатьох інших.
Московити (моксельці) в цей історичний період перебували у васальній залежності від ханів Золотої Орди, які були татарського, монгольського і казахського походження. До такого висновку приходить Василь Базів після аналізу рідкісних архівних документів, тим самим підтримуючи концепцію, раніше висловлену Володимиром Білінським у працях «Країна Моксель, або Московія», «Москва Ординська» та «Україна-Русь». Автор «Антихриста…» звертає увагу читача на три принципові, з його точки зору, моменти в історичному минулому московитів: у жилах нинішніх росіян тече кров ординців й угро-фінів – етносів, що населяли Азію, Московську область і Урал; спадкоємцем же Київської Русі в історичному вимірі однозначно є Київ, а не Москва; київські князі, на відміну від московських, не змирилися зі своєю васальною залежністю і продовжили боротьбу з ординцями після захоплення міста Батиєм у 1240 році. Як відомо з історії, кияни остаточно скинули колоніальне ярмо з допомогою литовський князя Гедиміна. Військо татаро-монголів за підтримки русів було переможене у битвах на річці Ірпінь в 1321 році і на Синіх Водах у 1362 році. Щоб поставити крапку у питанні відсутності слов’янського коріння в генеалогії московитів, автор у книзі «Антихрист…» наводить ще один промовистий історичний факт, що мав місце у 1654 році. Боярин Василь Бутурлін, якого московський цар Олексій Романов уповноважив провести переговори в Переяславі з гетьманом Богданом Хмельницьким стосовно прийняття у підданство Військо Запорізьке, спілкувався зі своїми підлеглими, котрі входили до складу посольської делегації… тюркською мовою.
Потрібно віддати належне Василю Базіву, який дослідив інший важливий аспект духовної еволюції московітів: запровадження християнства у Московії, що відбулось значно пізніше, ніж у Київській Русі. Цей процес, як повідомляє автор, розвивався неоднозначно, утверджувався варварськими методами. Якщо у Західній Європі церква поступово ставала незалежною, позбавляючись впливу самодержців, то у Московії, навпаки ‑ все більше зрощувалася з монархічною владою і, врешті-решт, остаточно втратила автономію при Івані Грозному та Петрі І. На думку Василя Базіва, це, рано чи пізно, мало призвести до катастрофічних наслідків, що, власне, і сталося в 1917 році, коли Російська імперія розпалась як картковий будинок у результаті не лише державного перевороту, організованого більшовиками-ленінцями, а й фатальної ролі юродивого, «блаженного старця» Григорія Распутіна у долі царя Миколи ІІ і його сім’ї.
Монархам Московії або Російської імперії автор присвятив у книзі цілі розділи. Всіх їх, більшою чи меншою мірою, ріднила патологічна жорстокість, генетично успадкована від психічно збочених батьків чи набута у кривавих бійнях як у роки загарбницьких воєн, так і під час придушення народних повстань, що, раз-по-раз, спалахували у середині країни. В розділі «Війна і мир (хронологія агресії і народовбивства)» Василь Базів подає досить цінну статистику, зокрема, щодо ведення Московією-Росією за всю свою історію воєн із сусідніми країнами. Не надто обтяжуючи читача статистичними даними (хоча в «Антихристі…» їх дуже багато), скажемо, що Московія впродовж ХІІІ-ХX ст., за висновками автора, вела 160 зовнішніх і 89 внутрішніх воєн, зокрема, у XVIII ст. – 19, у XIX – 15. А от у ХХ ст., після появи на карті світу спадкоємця Московії і Російської імперії ‑ СРСР, мало чи не кожного року совєти брали участь у збройних конфліктах на різних континентах, використовуючи як гарматне м’ясо представників інших етносів, підкорених у результаті російської військової експансії у 1918-1920 роках.
Географія воєн упродовж минулого століття, вміщена в книжці «Антихрист…», справді вражає. Виявляється, на територію яких тільки країн не ступав чобіт радянського солдата в двадцятому столітті: Польща (двічі), Фінляндія, Японія, Китай, Корея, Угорщина, Лаос, В’єтнам, Алжир, Єгипт, Ємен, Мозамбік, Камбоджа, Бангладеш, Ангола, Афганістан, Таджикистан… Як бачимо, Росія, спираючись, за великим рахунком, на жахливий історичний досвід свого державного будівництва, обрала для себе не екстенсивний, а інтенсивний шлях розвитку. Що це означає? Розбудова РФ як держави мала б відбуватися за рахунок внутрішнього вдосконалення економіки, а не через постійне переозброєння і контролювання, розміщення військових баз, захоплення територій ближніх і дальніх країн. Зухвала російська експансія впродовж останніх десятиліть нинішнього століття у Молдові, Грузії, Україні, Сирії, Лівії є наочним підтвердженням сказаного. Тому сподіватися на гуманізм і миролюбність теперішніх та й, за великим рахунком, майбутніх керівників РФ, не доводиться. Така наскрізна авторська думка прослідковується у книзі «Антихрист…» Василя Базіва, з якою важко не погодитись.
Тавруючи правителів Московії-Російської імперії-СРСР-Російської Федерації за всі злочини проти людства, які складно виміряти звичайною статистикою, автор водночас замислюється над фенотипом російського народу. Століття рабської покори, фізичного винищення, насадження тоталітарних методів державного управління, утвердження російського великодержавного шовінізму зробили росіян зверхніми, агресивними і цинічними стосовно представників інших народів. Жорстокі війни у Чечні, Молдові, Грузії, Україні переконливо довели, що у переважній масі російський етнос внутрішньо підтримує експансіоністську політику антихриста Володимира Путіна. Неосталіністські тенденції, ставши домінуючими в російському суспільстві, підтримані Російською православною церквою. Якщо на хресні ходи замість православних ікон виносять перев’язані рушниками портрети Йосипа Сталіна, винного у загибелі мільйонів людей різних національностей, то автору доводиться констатувати: російський народ ще й досі духовно надломлений і глибоко нещасний. В наші дні РПЦ культивує антихристиянські цінності, протиставляючи себе помісним церквам Грузії. Молдови, України, Греції, Болгарії, Польщі, країн Балтії та й навіть самому Константинопольському патріархату після надання ним Томосу Православній церкві України в січні 2019 року.
За всіма ознаками, антихрист вселився не тільки в душі правителів Росії, а й у душі російських священнослужителів, які всупереч Божим заповідям розпалюють ворожнечу між людьми, освячують діяння крадіїв-загарбників, кривавих убивць, кремлівських терористів.
У книзі Василя Базіва «Антихрист. Справжня історія Орди-Росії» дуже багато неспростовних фактів, архівних документів, людських свідчень, які проливають світло на справжню незавидну історію Орди-Росії – країни, що залишається поза цивілізованим світом. Наукове дослідження Василя Базіва популярно викладене, публіцистично осмислене, має прочитати кожен українець, люди віруючі і невіруючі, щоб зрозуміти, з ким доводиться жити поруч впродовж століть, прискіпливо поставитись до авторського трактування неоднозначного історичного минулого нашого північного сусіда. Гори брехні, втовкмаченої не одному поколінню українців за роки радянщини, ‑ мають, нарешті, безповоротно відійти у минуле. А стосовно самих росіян, то їм можна лише щиро поспівчувати – їхня історична матриця нарешті дала тріщину.