Коли із милим рай і в курені

Аліна Акуленко
Аліна Акуленко

Коли вони познайомилася − а сталося це в Італії, − вона вчилася в Сорбонні, на медичному. Тож зустрічатися вони почали у Парижі, який, як відомо, є містом закоханих. Вона й закохалася. Безтямно і, як з’ясувалося, пізніше − назавжди. Заміж вийшла за нього не одразу. Бо він, як годилося тогочасному прогресивному молодому чоловікові, революціонерові й політичному діячеві, пропагував вільне кохання. І запевняв, що роман на стороні − лише зміцнює стосунки. І додає натхнення.

Невідомо, чи мала когось на стороні вона. Найімовірніше, так. Бо він писав про це в листах другові. А може, то йому хотілося, щоб вона також зраджувала, бо це виправдовувало його власну їй невірність.

Бо він романів мав − і рясно. Описував свої захоплення й пригоди не лише в листах і щоденниках, але у своїх же драматичних творах. А вона ті драми − як і все інше − редагувала й передруковувала на чисто.

І можна лише здогадуватися, які трагедії переживало її серце. Особливо, коли йшлося про загадкову смерть його тримісячного сина від іншої жінки. А вона знала, що в неї дітей − ніколи не буде. Утім, вірила. У нього і у свою до нього любов.
Вони зрештою одружилися. У березні 1911 року. Народжена чи то в російському Орлі, чи то в гламурному Парижі (тут бібліографи сперечаються), спадкоємиця заможної єврейської родини. І син селянани-наймита із Єлисаветградщини із захмарними політичними амбіціями й потенціалом.

Вона вивчила українську, приїхала з еміграції за ним у Київ, ішла у вогонь і воду, тримала його небо й підставляла плече. Заплющувала очі на його вибуховий характер.

А коли політична кар’єра завершилася політичною поразкою, разом із ним емігрувала спочатку до Відня, тоді до Німеччини, потому − до Парижа, і зрештою у французьке містечко Мужен. Де, звикла до того з дитинства до розкошів, мужньо звикала до думки померти у злиднях. Де мирилася з його абсолютною непристосованістю до життя. Де підтримала його у його сироїдстві і вірі в конкордизм і силу сонячної енергії.
Він у пошуках вічної гармонії і свого місця під сонцем (а він шукав його у прямому сенсі − голяка на одному з островів Сени) допікав її до живого, грав на її нервах і не втомлювався бентежити їй серце й душу.
Але коли по-справжньому любиш, то з милим раєм стає і курінь. Або ж Закуток − так називав він їхній невеличкий будиночок − приміщення колишньої пекарні − поблизу Канн.
Вона пережила його на вісім років. І за життя зробила все можливе, аби його архів повернувся в Україну, коли та нарешті здобуде незалежність. Бо знала: де б він не жив, він завжди жив лише Україною.
Її звали Розалія Яківна Лівщиць.
У заміжжі − Розалія Винниченко.

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *