…Із АТО

Оксана Радушинська

Оксана Радушинська

Ось вже третій рок поспіль, щомісяця повертаючись із АТО у своє розмірено-провінційно-гамірливе містечко, наповнене людьми, клопотами, справами, історіями і долями, з недовірою вихоплюється думка: «А чи було те все насправді?»

ТЕ ВСЕ – зовсім інша реальність. Наша реальність. Паралельна. З іншими краєвидами, обставинами, завданнями, вимогами. З посіченими від пострілів і осколків стінами, зі «скошеними» стовбурами дерев; зі зброєю… різною (навіть дореволюційним «Максимкою»); з людьми, собаками, котами і правилами, незрозумілими для тих, хто там не був. З кольорами, голосами, присмаками і запахами. З пострілами і вибухами. Зі звуками і тишею. Не такими, як тут.
Ще з добу по приїзді у вухах стоїть гул дороги. Він не заважає. Він сприймається як природний фон у світі, де в телевізорі – парламентські бійки і складені «качечкою» силіконові губи селебретіс, а Фейсбук в особах незнайомих друзів пропонує чи то ігри, чи фейкові сенсації, мізерні в порівнянні з ТІЄЮ правдою. І знову: «Чи було те все насправді? Зі мною?»

Але є фотографії. Передивляєшся їх на ноуті, вкотре зазираєш в очі чужим-рідним людям… Не знаю, чому, але в бійців на війні дуже пронизливо-світлі очі, а багато воїнів вродливі отакою справжньою чоловічою красою. Пригадуєш… ні, чуєш їхні слова, і посміхаєшся у відповідь на їхні усмішки на моніторі.

Вже мала б звикнути. Вже мала б не відчувати.

Не звикла. Досі відчуваю.

Досі потребую емоційного карантину після повернення з тієї реальності.
Наступного ранку виходиш на роботу і мало не копняками заганяєш себе, щоб впрягтися у неї. Опрацьовуєш журналістську інформацію. Хтось приходить і починає щось розповідати про місцеві колізії, вибори, чутки. Киваєш головою, інколи підтримуєш розмову словом-другим. А сама думаєш про тих бійців, котрі позавчора вранці вирушили на завдання і ти, махаючи рукою, посміхалася їм услід, коли машина везла хлопців… кудись… Бадьорий сигнал автівки, твоя радісна усмішка і пекуча ґуля сліз – то в горлі, чи в душі… А навздогін – молитва капелана і повторене серцем: «… Нехай буде воля Твоя»… І віра, що так і буде.

Як вірить кожен, хто заходить до імпровізованого Храму, де луна не піднімається до склепіння, а навпаки – глухне, вбираючи кожне слово. Де пахне живицею і на стінах, замість ликів у сусальному золоті – узори деревини. Щоб увійти до цього Храму, потрібно спуститися під землю, адже це – капличка-бліндаж. Тут тихо. На стільки тихо, що чути удари власного серця і серцебиття тих, хто поруч. А ще тут майже фізично відчувається присутність Бога. Не як всевидящої караючої сили, а як Провідника, котрий завжди поруч, котрий любить, спрямовує і береже…
А потім, прокинувшись вночі, першої миті не розумієш, чи ти вдома у своєму ліжку, чи – на чужому лежаку в армійському наметі, на стелі якого дивним узором тремтить світло, народжене живим вогнем у пічці-буржуйці. За тонкою брезентовою стіною, котра чомусь сприймається дуже щільною і надійною (свідомість часом викидає несподівані вибрики…) – паралельна правда реального життя: багаття, чатові, ліс, війна. І це – не ілюзія. Як і вітер, що гуде в верхів’ях сосон, тягучий дух живиці і теплий подих диму з буржуйки, холодна вода для вмивання і гаряча кава вранці. Чи солов`ї, котрі вітають перші промені сонця мало не оглушливим, таким свіжо-пресвітло-закоханим співом… неподалік Авдіївської промзони. Чи ладні хори коників-стрибунців під тонкою скибкою серпневого місяця-молодика на території колишнього летовища, де тимчасово розмістилася база військових… Чи відчуття, ніколи доти не пізнане, коли чітко розумієш, що на тебе дивляться …крізь снайперський приціл. Чи, вихоплена фарами автобуса з масної грудневої темряви, постать знайомого вояка, котрий під пронизливим вітриськом бозна скільки дочікується твого приїзду. Чи голос іншого в телефоні: «Ми пішли». І далі – катування тишею, безкінечність тривалістю у кілька діб, щоб нарешті почути бажане: «Ми є. Всі живі»… Чи рація в нервово стиснутій жмені командира, що оживає гримотливим рипінням і хриплим чоловічим голосом: «У нас один «трьохсотий», двоє «двухсотих»…Розтяжка.»…

…А ще мені ТАМ дуже спокійно спиться. Це ненормально, так? Мабуть, ненормально. Але там розумієш: тебе бережуть, тебе не кинуть, не зрадять. І ти, ще на самому початку, одного разу подивившись у вічі пораненого білявого хлопчика-лелеченяти-воїна, зареклася: не зраджу! Крапка!

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *