Історія одного вчителя

Аліна Акуленко

Якщо до класу увійшли Василь Чайченко, Л. Яворенко, П.Вартовий, Б.Вільховий, а разом із ними Перекотиполе і Гречаник на додачу, – то скільки людей увійшло до класу?
Відповідь проста: один-єдиний учитель, іменем якого називається найвідоміший словник української мови. Словарь Бориса Грінченка. Той самий, у чотирьох томах. Який уславив Бориса Дмитровича на всі часи, на всі віки.

Хоча Грінченко набагато більше зробив, як учитель.
Він з дитинства був ідеалістом і мріяв робити щось таке дуже сподвижницьке й неймовірно потрібне: якщо не нести світло знань в широкі люди, то хоча б спробувати сіяти зерна грамоти у дитячі голови. Але під час навчання у Харківському реальному училищі необережно захопився антицарською літературою й не зчувся, як опинився у тюрмі. Бути політичним в’язнем могло б вважатися за честь і першу сходинку на шляху до сподвижництва, якби не два “але”. Допоки сидів у в’язниці, підхопив туберкульоз. І відрахували з училища.
Утім, Грінченко був не з тих, хто здається. Якщо з туберкульозом довелося змиритися, то з відрахуванням вирішив боротися. Але в оригінальний спосіб. Навчився шити чоботи, а за зароблені чобітьми гроші купував книжки й займався самоосвітою. При тому так сумлінно, що успішно склав у Харківському університеті іспити на звання народного вчителя.
Учителював він понад десять років. Це виявилося не так прекрасно, як він собі уявляв. Значно безперспективніше й нужденніше. Але він не звик нарікати на темряву, а мав звичку запалювати натомість свічки. Тож щоб було, за чим вчити дітей, упорядковував підручники. Із української мови й літератури. Ну, а щоб було, з чого ті підручники упорядковувати, сам складав до них і тексти. Грінченкове “Рідне слово” – книжка для читання в школі – тривалий час не мала ні аналогів, ні конкурентів. Хоча охочих кинути камінь в його учительський город не бракувало. Грінченка не любили. Не через його любов до школи, а через його нелюбов до галичан. Він нестямно ненавидів усе галицьке, а про його неприязнь до Михайла Грушевського переповідали анекдоти. Але так, щоб Грінченко не чув. Бо дуже розсердився б.
Утім, більше, ніж галичан і Грушевського разом, Грінченко не любив псевдоінтелігенцію. На дух не переносив тих, хто один день у рік співав біля пам’ятника Тараса Шевченка гімн і читав “Заповіт”, щоб інші триста шістдесят чотири дні у році із чистим сумлінням палець об палець не вдарити, аби чимось допомогти усьому українському. 
Сам же безтямно любив Україну і все українське. Але при тому чи не найбільшими ворогами України вважав самих же українців – лінивих, слабодухих, нерішучих, потайних. 
Таврував, як тільки міг, лінь, ницість і скнарість. І не терпів недороблених справ.
Тому – сів і доробив словник.
Насправді “Словарь українсьокої мови” укладався не рік, і не два. А понад чотири десятиліття! Його збирала редакція етнографічного часопису “Київська минувшина” (вона ж “Київська старіна”). І так могли би ті матеріали й лишитися матеріалами до словника, якби Борис Грінченко не засукав рукави, не взявся до справ, до доклав своїх знань, сил і натхнення і не довів справу зі словником до чотирьох томів. Щоправда, тут він був не сам – разом із ним засукала рукави й взялася до справи дружина Марія. Його вічна муза, його вірна подруга, його незмінна редакторка і його єдине кохання. Разом вони не просто упорядкували словник, а розробили для нього спеціальний правопис. “Грінчевичівкою” користувалися іще тривалий час. 
Користувалися тоді, як пішла з життя єдина донька і батьківська гордість Настя. 
Користувалися й тоді, як не стало маленького онука Грінченків. 
Користувалися тоді, як, не витримавши випробувань долі, пішов із життя і сам Грінченко. 
Але по ньому лишилися правопис, оповідання, підручники. Словник його імені.
А також – дружина Марія. Яка до 1918 року керувала видавництвом імені Бориса Грінченка. 
Але то – вже зовсім інша історія.