Фатальна Галатея української літератури

Аліна Акуленко

Аліна Акуленко

Якби Опанас Маркевич знав, чим обернеться для нього Кирило-Мефодіївське товариство, то він би, як той Хома Брут, тричі перехрестився й окреслив себе колом, щоби жодна панночка не змогла занапастити його чисту етнографічну душу.
Кирило-Мефодіївське товариство обернулося для нього засланням до російського Орла. І там, у салоні «гаспажи Мардовіної» він зустрів її − випускницю харківського приватного пансіону для шляхетних дівчаток і прекрасну як сама любов шістнадцятирічну Машеньку.

Вона раз і назавжди вийняла своїм поглядом із його грудей і серце, й душу. Натомість віддала йому своє тіло. В Україну 1851 року вони повернулися разом − як чоловік і дружина. Жили у Чернігові, Києві і Немирові. І він став її Пігмаліоном.
Машенька перетворилася на Марію й опанувала українську. Та так вправно, що 1857 року у Петербурзі під однією обкладинкою надрукували аж одинадцять її оповідань українською мовою.
Збірка називалася «Народні оповідання». Автором значився якийсь Марко Вовчок.
Це був тогочасний бестселер. Над яким тогочасна українська інтелігенція плакала рясними слізьми. Хто − від зворушення, хто − від заздрощів.

Чоловіки, переважно, заздрили Маркевичу: це ж треба було відхопити таку дружину − і розумну, і божественно гарну. У жінок був інший привід до гризоти: вони ж бо гарують-гарують на літературній ниві − і про них нічичирк, а тут приїхала зірка з Орловської губернії, вивчила за рік-другий українську, написала книжку − і носяться з нею, як із писаною торбою.
Далі було − глобальніше.

У журналі «Основа» вийшла неймовірно жіночна, прониклива, безжальна й сентиментальна «Інститутка», а Маркевичі переїхали до Петербурга.

І тут Марко Вовочок надумала змінити амплуа − почала писати російською. Причому «Повєсті із російського бита».
Таке раптове роздвоєння особистості знову неабияк схвилювало невеличку жменьку української інтелігенції. Хоча дехто щиро порадів: ось вона, зміюка, показує справжню свою душу. Утім, її слава й краса настільки засліплювали, що ніхто не наважувався кинути тінь на це літературне сонце. Нехай сама зганьбиться.
І вона зганьбилася. Хоча якраз саме їй до тієї її першої ганьби було найменше діла. 1859 року вони із чоловіком подалися за кордон. Додому він повернувся сам. Звісно, свічку ніхто не тримав, але інтелігентне товариство гуло не згірше від базару − подружня зрада!

Наступні кілька років Марія жила у Франції, Німеччині, Італії, Швейцарії. Опанас Маркевич усе слав їй гроші і чекав, що дружина повернеться. Хотів побачити ще хоча б раз, як не її, то бодай сина. Не дочекався. Помер у скруті, зневірі і на самоті у Чернігівському шпиталі 1867 року.
І може, його щастя, що помер. Бо не дізнався, що було далі.
А далі було те, що Марія знову стала Машенькою. Почала писати психологічні повісті. Російською. Перекладати з англійської, німецької, французької і польської літератур − російською. Здавалося, усе її знання й глибоке чуття української − канули у Лету.
І час жбурляти каміння настав. Її звинуватили в тому, що насправді українською замість неї писав засліплений любов’ю до неї чоловік. Який кохав її настільки щиро й ніжно, що готовий був дістати й зірку з неба, а не лише звести коханій трон під літературним сонцем.
Ситуація ускладнювалася тим, що сокиру літературної війни вирили Пантелеймон Куліш, який свого часу був редактором «Народних оповідань», і Олена Пчілка, котра Марієвого духу не терпіла, й логічно доводила, що так швидко й так добре вивчити українську неможливо.

Але Кулішеві закидали, що він мститься Марії, бо та відмовила у залицянні: а то як так − скільки років мовчав, а тут заговорив. Олену ж Пчілку звинуватили у заздрощах: мовляв, злоститься, що її оповідання такі ж самі народні, але не такі популярні.
Але це ще була не остання Маріїна ганьба. Якщо довести, хто саме писав «Народні оповідання» було неможливо, то ось на плагіаті у перекладі її таки спіймали. Вона набралася перекладати текстів, бо гонорари за роботу обіцяли високі, а боргів у неї назбиралося чимало. Перекладати не встигала. Тож напитала дівчат із провінції, які замість неї і перекладали. Вона за роботу платила їм частку зі свого гонорару, а тоді видавала усе під своїм прізвищем. (Чистої води – фриланс, як на наш час). Але, виявилося, що провінційні дівчата − не закоханий до безтями чоловік Опанас Маркевич: робити їй ім’я, хоч і за гроші, своєю працею не збиралися. І помста ображеної жінки буває страшною.

Одна із перекладачок навмисно взяла ніби на переклад кілька казок Андерсена, але замість свого перекладу підсунула Марії вже перекладені іншими й видані кілька років тому тексти. Та − не читаючи! − підписала своїм прізвищем і надрукувала. А далі − лишилася справа техніки: повідомити правдивим перекладачам, що їхню роботу вкрали.
У світлі пригод із «Народними оповіданнями» Марія не наважилася зізнатися, що перекладала увесь цей час не сама. Тож отримала вирок − плагіат. І остаточну ганьбу уже як перекладачка.
Утім, усе це не завадило їй ще й раз і щасливо вийти заміж за молодшого від неї російського офіцера Михайла Лобача-Жученка.

Їхній із Остапом Маркевичем син виріс і вивчився, мав дошлюбного сина, якого Марія забрала до себе й виховувала як його молодшого брата, а не свого онука.
До останніх років життя вона зберегла статечну поставу, шарм і всі свої таємниці.
Марія Олександрівна Вілінська померла на сімдесят четвертому році життя в російському Нальчику.
А ось Марко Вовчок померла ще 1867 року. У Чернігівському шпиталі. Разом із Опанасом Маркевичем. Який її собі придумав і створив.

Фатальна Галатея української літературиЯкби Опанас Маркевич знав, чим обернеться для нього Кирило-Мефодіївське…

Опубліковано Alina Akulenko 4 травня 2018 р.

 

 

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *