Антропологічне спостереження за «тюменськими прибульцями» у Львові, або Вата, на вихід!..

Данчишин Назар

Назар Данчишин

Після духового піднесення, яке відчув у шляхетному товаристві справжніх українських аристократів на зустрічі з неперевершеною мисткинею Зоєю Лісовською, а особливо після короткого спілкування з гостею про її потрясні картини та значення в моїй скромній долі постаті її батька Роберта Лісовського, автора герба ОУН, раптово занурився в реалії, що найкрасномовніше проявляються в салонах львівських маршрутівок.

Ситуація. Стара “русскагаварящяя бабушка” на повен голос розповідає сусідній пасажирці, жінці років сорока, про “трієдіную русь” і “грєшний томос”; про те, що на сході не війна, а “палітіка, ізза каторай украінци убівают братьєв”; заперечує репресії совєтів; вихваляє їхню дешеву ковбасу та шпетить українців за евроінтеграцію, примовляючи: “пабойтєсь Бога”. Сусідка не витримує:

– Мого тата заслали на Сибір, щоб такі, як ви, прийшли в наші ще теплі хати. А ви мені Бога згадуєте.
– Так ми же нє в ваши дома прішлі, а в польскіє.
– А я наполовину полячка: мій батько – українець, мама – з Польщі. І Ви ще маєте совість так просто про це говорити? І говорити про те, що наші хлопці не вмирають за Україну, а вмирають, тому що одурені політикою…

Я спокійно кидаю репліку екзальтованій ватниці:
– Якби не політика, такі “бабушки” тут не опинилася б. Те, що ви, жіночко, тут – це і є політика.

Хтось додає:
– І за стільки років не осягла української мови, живучи на українській землі.

“Бабушка” не червоніючи:
– А зачєм мнє ана, ваша мова?
– Бо це українська земля.
– А в Харькавє, в Кієвє разгаварівают…
– Річ не в тім, як “разгаварівают”, а в тім, чи люблять цю країну, її мову і культуру. Ви ж відкрито її ненавидите.

Автобус під’їхав до кінцевої.

– Спробувала б вона в москві заявити: “Навіщо мені ваш русскій язик?” – каже мені колега.

З-за спини вискакує невідома “женщина бальзакавскава возраста”, що їхала тим самим автобусом і слухала мої розповіді про високу українську культуру, доки не почалася промова генетично спорідненої з нею “бабушки”:

– А в Москві все нормально.
– То чого ви не там?
– А я із Тюмені.

Подальшу розмову можна вже не наводити. Факт – “вата” витирає ноги об народ, серед якого живе, дедалі відвертіше і нахабніше – на це, без сумніву, працюють антиукраїнські медія, що легально тут функціонують і гуртують отаких, здавалося б, побутових українофобів. За час незалежности, десь так до 2014 року, така відверта демонстрація свого україножерства у Львові була б немислимою. Народ, серед якого живе “вата”, якщо він не самогубець, неминуче має стати Нацією. На озброєння нам – передусім Гідність і нуль толерації українофобії, де б остання не траплялася.

До речі, днями в трамваї один “таваріщь” на максимальній гучности переглядав відео Шарія. Я виважено, з твердістю в голосі звернувся:
– “Шановний”, ви маєте навушники? (він похитав головою, що ні). Тоді вимкніть, Ви в громадському транспорті, і Ви заважаєте.

“Таваріщь” вимкнув, і сховав телефона. Його руки чомусь тремтіли.

Сьогодні дорогою ми з колегою продовжили розмову про високу українську культуру. Друзі, не полінуйтеся придбати дивовижний альбом із картинами великої Українки Зої Лісовської, що вийшов у видавництві “Апріорі”. Поґуґліть бодай. Пізнаваймо своє, а вата… Вата на вихід.

Антропологічне спостереження за "тюменськими прибульцями" у Львові. Після духового піднесення, яке відчув у шляхетному…

Опубліковано Назаром Данчишиним Понеділок, 17 вересня 2018 р.

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *