Продовжуємо публікувати твори переможців літературного конкурсу імені Олени Теліги та Олега Ольжича «Тільки тим дана перемога, хто у болі сміятися зміг» (2023).
Сьогодні повість “А ти сій квіти…”, автор – Оксана Мардинавка, вчитель української мови та літератури з міста Мостиська Львівської області.
Повість у листах
“А ви думали, що Україна так просто. Україна – це супер. Україна – це ексклюзив. По ній пройшли всі катки історії. На ній відпрацьовані всі види випробувань. Вона загартована найвищим гартом. В умовах сучасного світу їй немає ціни”.(Ліна Костенко)
“Чи побіди довго ждати ?”
Це був той благословенний час, коли все живе тягнеться до сонця, дерева бубнявіють, кущики рясніють, трава зеленішає. Весна ! Пора оновлення, життєдайної сили й снаги, натхнення й одкровення, а ще надій і сподівань. Уся земля в очікуванні дива – воскресіння Господнього ! Передсвяткова метушня заполонила все єство стурбованої українки, а ще робота, сімейні обов’язки. «Рутина все ж таки затягує, нема й коли голову підвести»,- думала Оксана, коли, стомлена й натхненна ( виявляється, це в ній поєднувалося) , почала готувати вечерю.Любила ці суботні вечори, коли вся сім’я збиралася разом за столом.Приїжджали сини-соколи додому, щоб відвідати її,матусю, обійняти стареньку бабусю, насолодитися спілкуванням із найріднішими. До цього дня готувалася заздалегідь. Купувала смаколики, запікала м’ясо. Особливим атрибутом була домашня чайна церемонія . Здавалося, що саме ці вишеньки-черешеньки , оспівані Лесею Українкою, додавали Оксані здоров’я, наснаги й оптимізму.
«Боляче»,- сказалоСерце. «Забудеш !»- сказав Час. «Але кожного разу я буду повертатись»,- усміхнулася Пам’ять. «Які мудрі й водночас банальні слова»,- подумала Оксана, коли вкотре перечитувала фейсбучні новини. Аж раптом таке звичне звукове сповіщення з вайбера. «Добрий вечір , це мама Надії. Рік тому ви дуже нас виручили, коли займалися з моєю донькою. Ми хочемо вам віддячити. Напишіть вашу адресу», – прочитала Оксана.
А починалося все так. Березень 2022 року. Одного благословенного ранку зателефонувала колега. Наталя Данилівна розповіла приголомшливу історію. Уявіть собі, живе щаслива родина в столиці нашої України: мама, тато, дві донечки й синочок. Бабуся полетіла з шестикласницею Надійкою в Єгипет , а повернутися додому не можуть, бо почалася війна. Київ оточений, до нього заповзятливо добираються вороги. Батьки, сестра і братик під бомбами, а Надія з бабусею подалися до родичів у Вроцлав. Серцем і думками в рідній Україні, помислами линуть до рідної домівки, а повернутися не можуть. А Юлія, матуся Надійки, шукає вчителів української мови, математики, історії, щоб дистанційно займалися з її донечкою. Не відкрию вам Америки, коли скажу, що приємно вчити того, хто прагне, намагається, старається. Це про Надійку. ЇЇ допитливі сумовито-тривожні очі випромінювали бентегу й відчай, а згодом надію й радість, адже сім’я нарешті возз’єдналася. Так Оксана Іванівна, Наталія Данилівна навчали Надійку до того часу, поки в київських школах не відновилося віддалене навчання. Минув рік. Повсякденні клопоти поступово відсували цю маленьку історію про волонтерство в забуття. Аж ось перед найсвітлішим святом Великодня вдячна мама вирішила привітати вчительок .
Сьогодні, коли благодатна земля так буяє у весняному розмаї, хочеться сказати : «Хай буде весна ! Нехай засяє сонце Перемоги!» Коли ж Оксана перечитувала Мирослава Дочинця, то неодмінно, зносячи руки до Всевишнього, промовляла: « Мій народ у недремному очікуванні благих вістей. Господи, не забудь і про нас перед своїм воскресінням ! Скільки ще цій землі залишатися бути Голгофою ?!»
День був звичайний. 23 лютого 2022 року, середа. Не така втомлена, знервована, адже вільний від уроків день. Натхненна й окрилена, лягла спати, щоб зранку з новими силами навчати своїх вихованців рідної мови, літератури, надихати творчістю Кобзаря й Каменяра, Лесі Українки й Ліни Костенко. Прокинулася, ванна, ранкова кава.Якесь повідомлення в групі 8- А. Що там зранку ? «Добрий день! Чи ми ідемо сьогодні до школи ?» А далі надіслано скрин повідомлення від Мирослави Пельц, міського голови : « Школи та садочки у громаді переведено на онлайн-навчання. Прошу всіх зберігати спокій. Не панікуємо та віримо в нашу армію».
Боже, та невже ? Вже зійшли останні сніги, яскраве сонечко так відверто заглядає у віконця, рахманний вітерець намріяв освідчитися стрункій вербі, яка так романтично опустила свої віти у Січну. Але цього разу нас весна не так зустріла. Тривожні гудки, сирени, потоки людей, які їдуть, ідуть прямо до пункту пропуску Шегині. Моє рідне місто Мостиська, вишневе, сонцесяйне, найкраще на всій Землі, стало своєрідним мостом , через яке проїхало, перейшло тисячі, мільйони нужденних, стражденних людей, наших співвітчизників, які втікали від війни.А моя рідна школа, alma-mater, – це ноїв ковчег, який дав прихисток близько 3500 біженцям, безпомічним нужденним бабусям, гомінливій малечі, струнким юнкам і їхнім матерям.
ОЗ «Мостиський ЗЗСО №1 І-ІІІ ступенів» гостинно відчинив двері українцям, які, налякані жахіттям війни, утікали за кордон у пошуках кращої долі.Що ж ми, учителі ? Команда цілеспрямованих креативних людей, які плекають паростки талантів,стала волонтерами.Злагоджена робота, безперебійне харчування, ночівля, душ, психологічна допомога – усе запрацювало як система.Наша школа стала пунктом обігрівання, осередком незламності.
9 березня 2022 рік. Пробуджується під голубооким небом Шевченкова весна. Сонцелика, веселкова, довгождана, цьогоріч жахлива й обпалена війною. Цього дня , коли все прогресивне людство згадує Генія української культури, провісника національного відродження, Оксана отримала повідомлення із таким змістом : « Добрий вечір . Скажіть, чи можна знайти квартиру у вашому містечку, бо Львів нереально дорогий. Це я, Ольга Герт. Пам’ятаєте мене ? Ми з Оленою Сєдаковою в Торецьку. Дуже страшно, хвилюємося, щоб не зробили з нашого містечка Волноваху, якої більше немає. З Маріуполем 9 днів не маємо зв’язку. А в мене там батьки, родичі, знайомі. У людей немає питної води, сніг для цього використовують. Чекаємо на коридор, але його досі немає».
«Яке жахіття! Невже це правда ?» – немов сонна, сказала Оксана, хоча прекрасно розуміла, що це, про що раніше читала в книжках, на превеликий жаль, є реаліями війни . Ольга Герт, ця вродлива білявка із Торецька, лінії розмежування. Оксана познайомилася з нею на Гуцульщині, де в ці літні спекотні дні 2021 року зібралися освітяни з різних куточків країни, щоб узяти активну участь у проєкті «Освітянська Верховина». О, це були приємні спогади! Ранкові прогулянки, натхненне навчання на лоні дивовижної карпатської природи, вечірнє чаювання. А як цікаво було відвідувати музеї ! Їх у Верховині аж двадцять! Ольга любила спілкуватися з Оксаною. Історія міста, галицькі страви, надсянський діалект – усе це цікавило Олю. А гуцульське її захоплювало все !
Одного разу після вечері пані Герт із сумом згадувала події 2014 року, коли почалася війна. Тоді вони жили в Маріуполі. Протягом місяця її рідне місто було під контролем бойовиків самопроголошеної ДНР. Їй із чоловіком та діточками вдалося в ці буремні , сповнені жахом дні виїхати до Торецька. А дитячі мрії ця вродлива білявка викохувала в Донецьку.
І ось Ольга вже тричі втікає від війни. Подорож її життя: Донецьк-Маріуполь- Торецьк…
Привіт, Ольго ! Як ти ? Твої діти ? Вибач за нетактовне питання. Я
розумію, що важко. Але ви не здавайтеся. Повірте, усе буде добре. Але ціною яких жертв? Розкажу тобі таку історію. Нещодавно до нас у школу вночі привезли жінку із Краматорська. Уяви, у неї згоріла квартира. Жінка залишилася без житла. Їй 74 роки. Все життя пані Ірина самовіддано працювала вчителькою. А тепер, як у нас кажуть, на старі літа таке горе її спіткало. Це потрясіння так на неї вплинуло, що вона майже втратила зір. Але ми допомогли їй виїхати до Польщі, а далі пані Ірина потрапила в Данію, де їй зробили вдалу операцію. Жінка, на щастя, одужала. Окрилена й радісна, написала нам листа-подяку.
9 березня 2022р. Оксана.
Привіт, Оксано ! Історія пані Ірини, звичайно, мене розчулила. Що зробиш ? У війни таке обличчя – страшне, жахливе, огидне, з чорною мантією смерті, руйнувань, страждань. А ти послухай… Маріуполь, проспект Металургів. Історія мого будинку за останній рік. Це неможливо сприймати спокійно. Я у відчаї і не можу досі повірити. «Майже рік… А руки тремтять , як уперше… На рік помінявся наш вік, на сто постаріло серце». ( Ліна Костенко) Оксано, наш будинок зруйновано. Немає вулиці мого дитинства, як і немає моїх дитячих іграшок, похвальних грамот, які в надійному місці зберігав мій татко. Навіть домовик Кузя не зміг урятувати нашу квартиру. Тепер ми офіційно безхатьки. Усі живі- і це головне ! Маріуполь – це біль, який залишиться в моєму серці назавжди ! Як можна це пробачити і змиритися з цим ? Ніколи. Цей рік , що минув, для нашої родини був важким, неочікуваним. Рік, який повністю зруйнував наші плани. Рік, у якому ми втретє почали життя з початку. Рік, який нас випробував, лякав, зміцнював нашу віру, обнадіював. Рік, що дав зрозуміти : разом ми – сила !
20 березня 2022р. Ольга.
Олю, Олечко, Оленько ! Розділяю твій смуток і біль. Ти молодець, стійка й наполеглива, цілеспрямована й відверта ! Дійсно, у єдності – наша сила ! Ти знаєш, у нашому закладі живе багатодітна сім’я із Вінниччини. У чоловіка й жінки п’ятеро діточок! Уявляєш, дитятко народилося за тиждень до початку війни. Батьки не встигли його зареєструвати. Їх не пускають до Польщі, бо ж нема документів. І ось Мадонна з немовлям на руках у нас у гардеробній , на матрасі. Помитися поки що нема де. Тож Віра Іванівна, Люба Романівна, мої колеги, допомагади їм усіляко, запрошували до себе в гості на вечірнє купання. Незабаром у Мостиському рацсівони зареєстрували дитину , виїхали до Польщі, де волонтери допомогли їм із житлом. Вдячна сім’я мешкає в затишному дерев’яному будиночку біля Закопаного.
Ольго, нам дуже допомогли волонтери. Одного разу до закладу під’їхав бус, повністю завантажений продуктами, засобами гігієни. Три волонтери: поляк, єврей,італієць – були зворушені . А коли побачили інвалідів у шкільному спортзалі, то не змогли стримати сліз. Ти уявляєш, Ольго, вони плакали, як малі діти. Ця картина й досі стоїть у мене перед очима. Обездолені люди, які втікають від війни. Нерухомі, на інвалідних возиках і зрілі чоловіки , які пускають нескупу сльозу!
Волонтери придбали нам пральну й сушильну машини. Так умови проживання внутрішньо переміщених осіб значно покращилися.
До глибини душі вражає історія дітей-сиріт із Харківщини. Ніколи не забуду перелякані оченята сімнадцяти дівчаток і хлопчиків , які прибули до нас одного березневого дня разом із директоркою Лідією Михайлівною та вчителем фізкультури Іваном Олександровичем. За лічені дні очі дітей сяяли щастям. А знаєш чому ? Вони спали у спортзалі на матрасах, накривалися ковдрами, під голову клали не кулачок, а подушку, милися, ходили в їдальню їсти . Для них це було неймовірне щастя , адже ці обділені долею діти цілий місяць жили в підвалі, а Ліда Михайлівна , Іван Олександрович під кулями їхали по одяг, продукти , ризикуючи своїм життям. Дитинство, обпалене війною. Про це ми читали в книжках. Де ж могли подумати, що зворушлива історія Климка із однойменного твору Г. Тютюнника повториться. Які ж щасливі й допитливі були оченята в діточок, коли вони разом із своїми наставниками відвідали церкву святого Юрія в Мостиськах. Дехто сповідався, усі брали участь у святковому богослужінні , спілкувалися з отцем Петром, отцем Тарасом, парафіянами. Малий Сашко дуже полюбив Віру Іванівну, горнувся до неї, як до рідної матері. Допитливий, розумненький, чепурненький, усе питав її про зірочки на небі, про пташок у полі, просив розказати казочку на ніч. А ще… Хотів називати її мамою. А ненею для них усіх стала Лідія Михайлівна, яка за дивних обставин втратила сина, натомість Бог її благословив сімнадцятьма. Так разом з Іваном Олександровичем серце віддає дітям. Згодом виїхали до Польщі, а потім до Італії.
Олю, вибач, що так кажу, але все ж таки ми такі різні. Українці, стільки років незалежні, але немає єдиної віри, мови, інколи різні погляди на життя. Перед Вербною неділею вчителі разом із отцем Петром організували майстерню «Великодня верба». «Без верби і калини нема України»,- твердив душпастир. У давньому Єрусалимі вхід Ісуса у храм вітали пальмою. А в нас, українців, таким деревом є чудодійна верба. Освячення верби – це оберег від усього нечистого , злого. Отож особливою подією став похід вірян до церкви. Ми, вчителі, разом із нашим духовним наставником усіляко підтримували наших стражденних земляків. Напевно, така наша доля: недоля нас зблизила, поєднала навіки, бо ж ми єдиний український народ, якому нема ціни в усьому світі. У контексті сучасних подій часто згадую кіноповість О. Довженка «Україна в огні», яку чомусь вилучили із шкільної програми. Олю, події розвиваються під час Другої світової війни. Фашисти скинули із літаків листівки із таким змістом : «За що ви воюєте ?» Це дуже вразило українського танкіста Василя Кравчину . Він прочитав це, не міг стримати глибокого хвилювання . А тоді піднесено сказав: « Вороги наші б’ються за особисті багатства, за владу над нашою землею…Ми б’ємось за те, чому нема ціни у всьому світі,- за Батьківщину!» Так і тепер ми, українці ХХІ століття. Одні захищають Батьківщину на полі бою, а ми в тилу , на освітянському фронті . Схід і Захід поєдналися. Збулися пророчі слова Кобзаря : « Обніміться ж, брати мої, молю вас, благаю !»
Ольго, часто ми єдналися у спільній молитві за мир і спокій в Україні, за відвернення ворожої сили. У нашій школі є капличка Матері Божої Фатимської. Це справжня окраса закладу ,яка є місцем благословення , одкровення та єднання.
20 квітня 2022р. З повагою – Оксана.
Дорога Оксано ! Я , безперечно, дуже вдячна тобі за підтримку. Ти не уявляєш, «як много важить слово»( І. Франко) Ці плачевні розповіді мене розчулюють та водночас надихають, благословляють. Пишаюся вами, галичанами. Ти ж знаєш, що серед нас теж є патріоти. Пам’ятаєш, я тобі розказувала, що вчилася в Маріупольській школі з українською мовою викладання, завжди цікавилася історією. Коли народилися наші двійнята, яких ми так довго чекали з чоловіком, то була така щаслива, окрилена ! Знаменною подією було те, як мене виписали із пологового ! О, як я чекала тієї щасливої миті ! Знала, що буде важко ! Відразу двоє немовляток . Чоловік, звичайно, на роботі. Батьки живуть не так далеко. Але вже не молоді та й часто хворіють. Але ми такі натхненні ! Я у вишиванці, чоловік теж ! І на руках у нас дві крихітки – козак і козачка! Хлопчик у шароварах, а дівчинка у спідничці, Ну і, звичайно, теж у вишиванках .
Скажу тобі відверто, Оксанко ! Мені дуже соромно за деяких моїх земляків. Адже вони дійсно чекали росіян. Ця «чудова пані» жила разом із нами в одному будинку. Як можна так обманювати ? Мій рідний Маріуполь тимчасово окупували. А вона «продалася» російській владі , хвалить її, мовляв, усі задоволені. Бо українська влада зовсім не дбала про пенсіонерів. Як писав Тарас Шевченко : « За шмат гнилої ковбаси у вас хоч матір попроси, то оддасте…»
30 квітня 2022 р. З повагою -Оля.
Привіт, Олю ! Не сумуй, не розчаровуйся ! Дійсно, люди є різні . Серед українців теж є зрадники. Тим паче, що вона росіянка, яка все життя жила в Маріуполі. Це її місто, її країна, але чогось вона стільки років чекала «рускій мір». Чому не виїхала на Батьківщину ? Ольго, у нашому закладі теж траплялися неприємні випадки. Ось один із них . Початок війни. Люди бурхливими потоками втікають від жахіть війни, готові пожертвувати останнім, щоб урятувати життя собі та своїм дітям. І ось одного вечора до нашого пункту незламності прибули молоді жінки з дітьми , холодні, голодні, перелякані. Щоб приїхати зі Львова до Мостиськ ( а це 70 км) , треба було перевізнику заплатити 1000 гривень. Кожна жінка з малолітньою дитиною віддала йому дві тисячі гривень замість двохсот. Оце мародерство !!! Недарма кажуть : «Для когось війна,жах, безбожність , а для інших – мама рідна!» «Чим усе це закінчилося ?» – спитаєш ти. Наш директор Михайло Михайлович Сидорак, учителька математики Любов Романівна Павельчак змусили перевізника віддати людям гроші, викликали поліцію.
Ніколи не забуду розповідь учительки із Бучі. На їхнє подвір’я заїхав російський танк , наставивши дуло прямо на вхідні двері. Вихід із будинку – неминуча смерть на рідному обійсті. Вночі жінка разом із п’ятнадцятирічною дочкою вилізли через вікно, пробралися до сусіда. Таким чином їм удалося врятувати життя. Згодом вони перетнули кордон. А далі життєва стежина їх повела до Німеччини.
Кожна людина , яка перебувала в нашому закладі в ці тривожні дні на початку війни, – це окрема історія, а всі разом вони складають трагічний літопис воєнного лихоліття.
Розкажу тобі про жінку з Маріуполя, яка мала зав’язані й зранені ноги, бо не милася декілька тижнів, про бабусю, яка ні вдень ні вночі не знімала шапки , бо цей головний убір урятував їй життя, коли бомба залетіла в будинок. Про сотні нужденних, зморених на інвалідних візках, які рядочком лежали в нас у коридорі. А поряд із ними їхні домашні улюбленці. Найголовніше те, що ніхто не захворів на коронавірус. Про 86-річного діда Івана з Херсонщини, який заблукав на кордоні. Вночі прикордонники його знайшли і привезли до школи. А ми, вчителі, його помили, переодягнули. Потім Наталія Анатоліївна з чоловіком перевезла діда Івана через кордон , де в Медиці чекала його дочка. Про невтомні руки наших жінок, які ліпили вареники, пекли мостиський пиріг, робили бутерброди . А шкільна їдальня стала другою домівкою для наших кухарів. Вони так натхненно готували сніданки , обіди, вечері, що не ночували вдома перші три тижні !
Їдальня нашого закладу- це місце особливого затишку, комфорту, де можна посмакувати смачними стравами пані Іванки та Марійки. Їм ще й допомагали наші вчителі, які за день робили тисячі канапок для обездолених людей, що були на пішому переході в Шегинях чи в потягу на станції Мостиська І. Відомо ж бо : людина сита – людина добра, розслаблена, весела, життєрадісна . Але цього разу тут зовсім інша ситуація. У нашому шкільному “ресторані “харчувалися різні люди. Серед усіх відвідувачів закладу своєю харизмою виділявся пан Юрій із Рахункової палати. Він завжди був стримано усміхнений, тактовний, вдячний. Особливо йому подобався борщ пані Іванки.
28 лютого 2022 року він із сім’єю прибув до нашого міста, адже йому сказали залишити Київ , шукати прихистку в Західній Україні. І ось пан Юрій прибув до міської ради . Мирослава Пельц, голова Мостиської ОТГ, доручила Надії Мирославівні Гнатовській , начальниці Відділу освіти, облаштувати робоче місце для пана Юрія. Його дружина та дочки тимчасово виїхали за кордон, а представник Рахункової палати працював разом із бухгалтерами Відділу освіти.
Треба сказати, що пан Юрій ніколи до цього часу не був у Західній Україні, бо завжди у своїй роботі керував напрямом Східна й Центральна Україна. І ось Мостиська – невеличке акустичне місто, зі всіх сторін оточене мостами , помережане маленькими звивистими вуличками, оссяне куполами величних храмів. А ще тут такі милі привітні люди. З усіх усюд лунає українська, польська ще й тепер російська мова. І всі так мило посміхаються, готові в будь-яку хвилину допомогти. Саме так вчинили милі пані з бухгалтерії. У такій дружній атмосфері минали будні й вихідні пана Юрія. Спочатку він мовчки спостерігав за роботою Відділу освіти, виконуючи водночас поставлені перед ним завдання. А через тиждень прийшов до Надії Мирославівни в кабінет на розмову. Ольго, відгадай, що він сказав ? “Надіє Мирославівно, таких чуйних, гостинних людей , як у Західній Україні, я ніколи не зустрічав у своєму житті. Я бачу роботу вашого Відділу зсередини. Як це все вам вдається? Зранку ви вирішуєте питання з матерями й дітьми біля Народного дому, школи. Згодом мізкуєте , як допомогти нашим хлопцям на Сході, водночас організовуєте дистанційне навчання , вирішуєте проблеми з інтернетом. І при цьому всі усміхаються , ввічливо відповідають, немає ніякої зневіри, відчаю у ваших діях”.
Інколи пан Юрій сидів у Надії Мирославівни в кабінеті та чув, як приходили внутрішньо переміщені особи із своїми проблемами. Пізніше він згадував, що не міг усе це спокійно слухати, тому закривався ноутбуком і плакав. Дивна річ ! Люди заходили до кабінету налякані, розгублені, а виходили спокійні, врівноважені. Таке враження, що всі працівники Відділу освіти – психологи за фахом.
Юрій був очевидцем багатьох подій, адже жив у Мостиськах аж до травня. Ось одна з них. Його землячки з Києва. Дочка з матір’ю їхали до Мюнхена. Бабуся похилого віку, не ходила. Волонтери привезли їх на кордон. І ось тоді виявилося , що бабуся без документів. Халепа ! Надія Мирославівна влаштувала її в лікарню, а дочка поїхала в Німеччину. Мостиські волонтери опікувалися нею три тижні , аж поки не був готовий закордонний паспорт. Згодом бабуся разом із волонтерами щасливо добралася до Мюнхена, де її радо зустріли дві доньки.
До глибини душі вражає історія сім’ї із Чернігова, яка жила в нашому закладі. Їхній будинок був повністю зруйнований. Коли вони покидали рідне обійстя, то ридали біля попелища, руїн, цілували землю, бо не знали, чи повернуться. “Справа в тому, що в мене немає дому…А де їм ще ховатись, сохнути, Людям першого, другого сорту?!”- співає гурт “Один в каное”. Так і в Андрія, його матері, дружини, донечки та ще не народженої дитини. Налякані жахіттям війни. Їхні очі спустошені, у закутках глибокий сум, відчай, розпач. Саме в такому стані прибули до нас. А вночі в дружини Андрія Світлани почалися перейми. На світ народився здоровий хлопчик-козак,гордість батьків, майбутній захисник України. Розгублена, втомлена породілля годувала дитинча, коли довідалася , що її свекруха теж потрапила в лікарню. У неї стався серцевий напад. Пані Галина помирає. Молодий чоловік, розгублений, обездолений, ревно плаче, не може стримати сліз. Не думав, що за таких обставин попрощається зі світом його ненька. Андрій у відчаї. Треба похоронити матір далеко від дому. У церкві святого Юрія у глибокій скорботі стояв син, Надія Мирославівна, представник міськради Лілія Яворська та ще чотири хлопці, які несли домовину. Ось так пані Галина завершила свою земну мандрівку на початку війни. Вічний спочинок знайшла на мостиській землі. Невістка з дітьми поїхала за кордон, Андрій пішов воювати.
Миколу з Миколаєва доля закинула в портове місто Гданськ, де він працював водієм. Коли почалася війна, його будинок теж був зруйнований, а батько, немічний, поранений, здіймав руки до Господа з надією перед смертю побачити сина. Бог почув його молитви. Микола разом із волонтерами привіз татка в Західну Україну. Дорога була виснажлива й небезпечна. Пекельні обстріли, стогін пораненого батька. Микола сам колов тата, перев’язував рани. Коли бракувало пального, пхав самотужки машину. Ні на хвилину відчай і зневіра не огорнули серце й душу сина, який зі сльозами на очах дивився на найріднішу людину у світі.
Саме в той час у Мостиськах працював ізраїльський госпіталь, який надавав медичну допомогу ВПО та місцевим жителям. Пізно вночі Микола з батьком дібралися сюди. Директор госпіталю Аль-Ханан, оглянувши його, призначив операцію. На щастя, оперативне втручання увінчалося успіхом. Мостиські волонтери щодня відвідували хворого, спостерігали, як реабілітолог працює з пацієнтом, спокійно й вимогливо змушує виконувати різні вправи. Минуло два тижні. Лікарі, Надія Мирославівна, Мирослава Степанівна раділи, коли чоловік піднявся з інвалідного візка, зробивши декілька кроків. Усі від щастя плакали, аплодували хворому. А ще через тиждень проводжали в далеку мандрівку до Гданська, де на Миколу чекали друзі, улюблена робота й реабілітація батька.
До глибини душі зворушує спогад про дівчину з Ірпеня, яка святкувала своє сімнадцятиріччя у стінах нашої школи. «Як пощастило дівчині в сімнадцять, в сімнадцять гарних, неповторних літ !»- писала Ліна Костенко. А цій юнці не поталанило, бо святкувала днину не з коханим Сашком, який пішов добровольцем на фронт. Змучене, зболене її тіло вже дрімало, у сні вона бачила омріяне щастя з букетом у руках, коли рівно о 24.00. наші ввічливі й невгамовні вчительки , надувши райдужні кульки, привітали Оленку у шкільному спортзалі. О, яка ж вона була збентежена, розчулена до сліз, як горошинами стікали сльози з її молодого рум’яного, як яблучко, личка !У цю мить хотілося сказати : « Дівчинко, не сумуй, утри сльози. Скоро все минеться – і ти побачиш свого коханого. Ти обов’язково будеш щасливою. Закінчиться війна. Ти вийдеш заміж, народиш спадкоємця нашого славного українського роду. Ти скажеш світові : « Я – українка ! І цим пишаюсь ! Я не порушила закону спадкоємності поколінь».
Так і буде, Ольго. Я вірю в це, хоч у війни, на жаль, і жіноче обличчя. Мимоволі згадуєш життєствердні настанови Олесі, героїні О. Довженка «Україна в огні», яка говорила до своєї подруги Христі: «Треба все перенести, треба родити дітей, щоб не перевівсь народ». Хай ці слова, Олю, будуть для тебе дороговказом, підтримують тебе повсякчас, бо ж «ми матері нашого народу».
15 травня 2022 р. Оксана.
Слава Україні ! Героям слава ! Доброго вечора, ми з України. А значить, сильні духом, вірою в перемогу. Оксано, дякую тобі за все. Твої листи додають мені сили й оптимізму, вселяють віру в нашу велику Перемогу ! Ніхто не народжується для війни, а я вже тричі втікаю від цього жахіття. Ти знаєш, Оксано, нам вдалося вибратися з Торецька. Тепер ми на Волині. Живемо теж у школі, харчуємося в їдальні. Звичайно, це явище тимчасове. Все так не буде.
20 травня 2022 р. Ольга.
Привіт, Олю ! Я молилася за вас і вірила в те, що вам усе вдасться . Запрошую вас на гостини. Мої Мостиська – найкраще місто на Землі ! Розташоване 15 км від кордону з Республікою Польщею. Це маленький затишний Париж із банями величних храмів. У ньому гармонійно поєднано готику й постмодерн, минуле й сучасне. Моє місто – це переплетення двох культур : нашої рідної української та братньої польської.У Мостиськах є Товариство польської культури, ліцей із польською мовою викладання, адже споконвіку тут проживають українці й поляки.
Мої земляки гостинні, добрі, щирі. А ще толерантні. У нашому пункті незламності перебувають різні люди. Запам’ятався хлопець із Харківщини, який щоранку приходив у їдальню і питав пані Іванки : «Что на завтрак?» Наша Ліліана Іванівна йому дорікнула, бо ж говорить російською . А він їй відповідає : «У нас в Харькове все говорят на русском». Невгамовна колега його переконувала. І ось Серьожа став Сергійком. Стрункий хвацький юнак у кепці. Любив спілкуватися з Ліліаною Іванівною . Одного разу сказав : « Коли закінчиться війна, повернуся до Мостиськ , куплю квартиру і буду тут жити». «А чому ?»- спитала вчителька. Він у відповідь : « Якби мені сказали коли-небудь, що є місто, де немає тюрми й наркоманів, я б не повірив. А виявляється, що є…А ще у вашому місті є 10 храмів, люди богомільні, відверті, щирі». Отож , Ольго, молімося ! Віра спасе нас ! Згадаймо мого славного земляка Івана Франка, який ще у 1898 р. писав :
Чи побіди довго ждати?
Ждати – довго! То й не жди ж!
Нині вчися побіждати,
Завтра певно побідиш.
А закінчує свій твір Каменяр оптимістично :
Та ми крикнім: Ще не вмерла,
Ще не вмерла і не вмре!
1 червня 2022 р. З повагою -Оксана.
“Татку, ти мій герой!”
У ці перші дні воєнного лихоліття , коли наш заклад був повністю переповнений людьми, до мене зателефонувала мама мого учня . Це Люда Крихта, добра, ніжна, щира жінка, яка запропонувала свою допомогу, хоча сама із своїми дітьми покинула Білгород-Дністровський, де в цей час жила їхня сім’я.
…Люда з Хмельниччини та Іван із Полтавщини, а зустрілися в столиці , коли навчалися в Київському національному університеті ім. Т. Г.Шевченка. Людочка з раннього дитинства була мрійницею. Одного разу сказала собі, що ніколи не поєднає своє життя з математикою й не вийде заміж за військового. Але не так сталося. Доля розсудила по-іншому. Милій кучерявій дівчинці снилися формули й логарифми, коли їхні з Іваном погляди зустрілися в університетській брамі. Ось воно – кохання з першого погляду. Це для Івана. А Люда ще довго думала, бо ж мужчина вишуканих мрій стане військовим. Після закінчення університету Іван та Люда поєднали свої долі. Їхнє спільне життя почалося на Закарпатті. Потім Великі Мости. Народжувалися діти. Дмитро, потім Анастасія. Люда була надійною Берегинею, а Йванко став підполковником.
Війна для цієї молодої української сім’ї почалася ще в 2014 році, коли Іван захищав терени держави на Луганщині. Це були тяжкі часи болю та страждань, переживань і непохитної віри. Люда в цей час була діловодом у відділенні забезпечення продуктами. У Великих Мостах хлопці проходили навчання, звідки їх відправляли на Схід. Люда завжди пам’ятатиме відчай і страх в очах дитини, яка прощається з татком. “Коли будуть стріляти, заховайся за кущиком “,- переконливо радила донечка батькові. Дмитрик писав своєму татусеві : “Ти мій герой!” Ці слова сина завжди підтримували Івана, додавали наснаги, віри й оптимізму. Сама ж Люда стверджує, що їй ніколи не було соромно за свого чоловіка, бо ж його життєвим кредом були промовисті слова : “ Якщо не я буду захищати Батьківщину, то хто?”
24 лютого в їхній сім’ї ось уже тринадцятий рік поспіль свято – день народження донечки Настусі. 2022 р. запам’ятається дівчинці надовго. “Вставайте, збирайтеся швидко, війна почалася”,- почули стривожений голос батька, чоловіка. Не вірилося, що це правда. Люда збиралася на роботу, бо ж працювала у відділі соцзахисту. Всі співробітниці плакали, обіймалися, бо ж не знали достеменно, коли побачаться , чи взагалі це відбудеться. Люда написала заяву на відпустку. Дві години й не минуло, як жінка зібрала документи, дітей, кішку й одну валізу.
Тільки до Одеси їхали 8годин !!!Півтори доби добиралися до Самбора. У ці перші сумовито-тривожні дні Україна була немов суцільний затор. Безперервний рух транспорту, зарево від ракетних пострілів !
І ось нарешті вони в Мостиськах, у квартирі, яку покинули пів року тому. Не думали й не гадали, що повернуться за таких обставин.Перші дні були повні відчаю, болю. Люда не могла адаптуватися. Постійний страх, неспокій так знеболили її душу, що вона від цього стресу багато спала, не могла прийти до тями. Люді та її дітям допомогли, і вона натомість дала прихисток дідусеві , двом його дочкам, які були родом із Донеччини.
Люда тепер працює в Укрпошті начальником виїзного відділення. Дуже важко жити, коли сім’я не є разом. Сумно дивитися на дітей, які ростуть без батька. Серце розривається , коли Настя плаче, отримуючи подарунки від батька, а Дмитро, майбутній мужчина, звичайно, стримує сльози. А ще важче тим, у кого батько загинув, захищаючи Батьківщину. Антонюк Антон, Васюта Дмитро, Гребеннік Максим, Качмарик Ігор, Корба Андрій, Паславський Юрій, Маєр Ігор, Лисик Володимир, Луцик Михайло, Матуш Мар’ян, Кочірка Роман, Шекета Юрій, Мусійовський Андрій, Панасюк Юрій, Малицький Василь, Синиця Володимир, Ханащак Микола , Сергій Дахно, Ігор Хохлов, Олег Клюфас – ці відважні воїни з Мостиської ОТГ стали небесними янголами, тримають українське небо . Жаль і туга стискає серце, бо «війна кращих синів забирає».
15 червня 2022 р. Оксана.
Під крилом Берегині долі
Олю, мала нагоду поспілкуватися з дивовижною жінкою, твоєю землячкою, патріоткою Людмилою Хорунжий, яка зараз разом із чоловіком мешкає в нашому місті. Історія цієї пані напрочуд цікава. Родовід сягає сивої давнини, коли її прадід був поміщиком, володів селом Бовівка. Разом із прабабою організував школу на Полтавщині…
Голубооке дитинство ж нашої героїні було щасливе, осяяне щедрим донецьким сонцем, переплетене стиглим колоссям ланів села Зайцево. У ці неповторні роки дитинства, отроцтва, юності тут звучали народні пісні, з усіх усюд лунало українське слово. Саме тут зайнялася зоря творчості мисткині, зародилася любов до свого, рідного , українського. Із болем згадує пані Людмила , як відбувалася штучна русифікація Донбасу. Після закінчення у 1978 році консерваторії дівчина-мрійниця приїхала в Добропілля працювати, а вже у 1980 р. приїхали сюди ж робітники з Уралу, які почали зводити багатоповерхівки. Коли ж будівництво завершилося, то насамперед уральці й отримували ордер на квартиру, натомість місцеві жителі чекали на свою чергу. З цього часу й почалося поступове засилля російської мови, культури. Згодом у славному козачому Добропіллі появилися росіяни, які сиділи у в’язниці. Відбувалося переродження міста. І так усюди на Донеччині. Росіян стало більше. Вони були нахабні, несамовиті, грубі, вважали , що це їхня Батьківщина. А свідомих українців, патріотів ставало щоразу менше. Незважаючи на це насильницьке засилля російської культури, українці на Донбасі все ж таки зберегли свою ідентичність. Пані Людмила згадує 90-ті , коли була пошуково-дослідницька фольклорна експедиція під керівництвом Тюрікової Олени Віталіївни. Науковці вивчали звичаї і побут жителів Волновахи, Маріуполя, Мар’янки, Святогірська, Бахмута. До 2003 року було записано 100 дисків обрядових пісень. Пані Людмила Хорунжий керує “Берегинею”- зразковим театром народної пісні, який діє при школі мистецтв . Цей дитячий творчий колектив разом із своєю Берегинею пані Людмилою об’їздив усю Україну. У 2017 році були і на Мостищині , а саме у Твіржі, Чишках, Хоросниці, Раденичах. А в жовтні 2022 року “Берегиня” брала участь у конкурсі “Революція пісенності” ( Мар’їнка), у січні – виступ на Закарпатті. Людмила Хорунжий – справжня патріотка, яка популяризує автентичні пісні Донбасу серед молоді. За вагомий внесок у розвиток культури була нагороджена орденом княгині Ольги. Тому на початку повномасштабної війни потрапила до так званого “чорного списку” , була змушена разом із чоловіком утікати з рідного міста.
А ще пані Людмила згадує з великим завзяттям і тугою про Євгена Рибалка, керівника духового оркестру, поета, патріота, який загинув під Мар’їнкою ще на початку війни. Смерть митця, колеги так вразила Людмилу, що вона деякий час не могла співати. Єдиною розрадою в її житті є діти, майбутнє України, улюблена робота, українська пісня, яка підтримує Людмилу і в радості, і в горі.
Війна розкидала її вихованців у різні куточки світу. Це Бельгія, Іспанія, Португалія, Польща. Більшість залишилася на рідній землі, у Добропіллі. Ось і Єлизавета, улюблениця долі, дуже талановита дівчинка. Матір її померла, вихованням займається пані Олена, сестра нені, яка все життя працює на шахті в Добропіллі. Саме тут є найбільші поклади кам’яного вугілля. Тож недарма це невелике місто називають перлиною Донбасу.
Розмова з пані Оленою була цікавою, страшною і зворушливою, адже знати, як Україна втрачала Донбас – це одне, а почути одкровення очевидця подій – це зовсім інше. Жінка згадує 2014 рік, словесні баталії в рідному місті. Ворожнеча між людьми, навіть між найближчими. У цей час її син навчався у Слов’янському коледжі від Київського авіаційного університету. Пані Олена згадує цей благословенний весняний день, розквіт природи, розмай думки. 26 березня 2014 року. Вона у вишитій сукні простує вулицею Слов’янська разом із чоловіком, пишається сином. Уже тоді Олена відчула на собі підозрілі погляди перехожих. ЇЇ син Дмитро брав активну участь у діяльності студентського братства. Він уже сьомий рік відстоює суверенітет України : служить у 503 батальйоні морської піхоти. Нагороджений медаллю “За оборону Маріуполя”. Був поранений і фактично не придатний до служби в морській піхоті. У червні 2018 року Дмитро Федишин разом із матір’ю відвідали місто Лева, піднялися на Високий замок. Мирне місто справило на нього велике враження, стало місцем сили, натхнення. І вже відразу в липні Дмитро пішов знову воювати, бо не уявляє своє життя без армії.
Чоловік пані Олени із Львівщини. Більше року служить у теробороні. Від Добропілля до лінії вогню – 70-80 км. Чутно постріли, вибухи. Був і приліт до їхнього будинку. Але не хочеться покидати рідне місто , помешкання, де навіть найменша дрібничка нагадує про недоспані материнські ночі, омріяні світанки, натхненні дні. І все це відбувається під крилом жінки, матері, Берегині роду й народу українського.
Із великим сумом пані Олена згадує Маріуполь, місто Марії, у яке вона закохалася одного разу. Люди любили своє місто. Електроавтобуси, чисті узбіччя, квіти.Центр – це просто пісня. Проспект Миру – перлина Маріуполя. Саме тому купили тут квартиру. А коли приїхали в травні 2021р. в Маріуполь, то почули дивні речі. “Путин – молодец!”- твердили одні, а пані Олена не могла цього слухати. У неї свої міркування щодо трагічних подій 2022 року. Витоки йдуть, звичайно, з минулого.
Згадує екскурсію у м. Соледар, що біля Бахмута, де вона з чоловіком відвідали краєзнавчий музей. Що їх вразило ? Бахмут- козацька фортеця, а екскурсоводка говорить російською, що “козаки – это же бандиты были”. Чоловік пані Олени шахтар. І ось у 2008 році відпочивав у Святогірську. Це краса неймовірна, Донецька Швейцарія. Гори, ліс, річка Донець. А ще його так цікавить історія. Тому виявив бажання відвідати місто Ізюм. Знову ж таки екскурсовод про козаків і не згадувала, а найбільше розповідала про розвиток міста за радянської влади. “Це покарання, – стверджує пані Олена. – Ці міста, де їхня історія закінчилася радянським союзом, найбільше постраждали. Платимо страшну ціну за неприйняття”.
20 червня 2022 р. Оксана.
Привіт, Оксано ! Повністю погоджуюся з думкою пані Олени. Ніхто нам не збудує держави, коли ми її самі не збудуємо. Ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути . Треба вірити й молитися. Мої батьки знайшлися, врятувалися. Я така щаслива ! Ти знаєш, це так символічно. Рівно рік тому я була в Маріуполі, гуляла з дітьми , батьками. Зробили світлину біля Дзвону миру. Хто б міг подумати, що через рік таке станеться ? А тепер я можу з болем і відчаєм сказати : « Прощай, місто, якого вже нема!» Але ми переможемо, відбудуємо, моє місто стане ще кращим, величнішим. Оксано, згадую , як брала участь у міському конкурсі читців поезій «З любов’ю до України», присвяченому Дню Гідності та Свободи. Із сльозами на очах декламувала поезію Гаріка Бірча « Моя Україна»:
В моїй Україні ніхто не стріляє,
Ніхто не калічить, ніхто не вбиває!
В моїй Україні ніхто не воює!
Своє і чуже життя кожен цінує!
В моєї країни чудові сусіди…
Оксаночко ! Як хочеться, щоб те, про що мріяв поет, справдилося. Хто б міг подумати , що наш північний сусід уже вкотре буде зазіхати на українську землю?
25 червня 2022 р. Ольга.
Ольго, а ти згадай Ліну Костенко:
Не пощастило нашому народу.
Дав Бог сусідів, ласих до нашесть.
Забрали все- і землю, і свободу.
Тепер забрати хочуть вже і честь.
Але ми нескорені, горді за нашу державу, незалежність, єднаємося у вірі, надії, любові до України. Український народ непереможний, бо ж натхненний ідеєю визволення.І тому кожен на своєму фронті, а ми на освітянському наближаємо нашу велику Перемогу ! Тримаймо стрій !
“А ти сій квіти…
Навіть якщо завтра – кінець світу.
Загоюй рани людям і землі ,
Роби, що дав Господь можливість вміти…” (Людмила Муріна)