Богдан Червак. Голова ОУН.
15 березня 1939 р. на території сучасного Закарпаття проголошено державну самостійність Карпатської України, проти якої одразу ж виступила Угорщина. Історія Карпатської України – ключ до розуміння сучасної промосковської політики Будапешта.
У 1939 році у зв’язку із розпадом Чехословаччини на території сучасного Закарпаття були проведені демократичні вибори, в результаті яких перемогла партія «Українське національне об’єднання», депутати якої проголосили Карпатську Україну як незалежну державу, ухвалили її Конституцію і сформували основні органи державної влади.
Одразу після цього 100-тисячна окупаційна угорська армія, як союзник нацистської Німеччини, перейшла кордон і розгорнула каральну операцію на Закарпатті. Головний бій відбувся на Красному Полі неподалік Хуста, де угорська армія зіткнулася із першим серйозним спротивом. Упродовж кількох днів «Карпатська Січ» – армія молодої країни, тримала фронт, але сили були нерівні й українці програли в бою. До речі, січовики-українці стали першими європейцями, які зі зброєю в руках виступили проти нацизму. Після поразки на Красному Полі вцілілі підрозділи «Січі» відійшли в гори й продовжували партизанську війну.
Окупаційна ж влада діяла жорстоко, як під час геноциду. Без суду і слідства, тільки за підозру до «Карпатської Січі» й ОУН угорські терористи розв’язали етнічні чистки у Діброві, Бороняві, Тячеві, Чинадієві, Перечині, Квасах. При цьому терористичні групи бойовиків вривалися у госпіталі і лікарні. Убивали українців прямо у ліжках і на операційних столах. Усіх хто вцілів завезли на Верецький перевал, де разом із польськими прикордонникам розстріляли. Загальна кількість розстріляних сягнула 500-600 українців.
Вбивали священиків. Так, у с. Грушові під час служби був заарештований, а згодом розстріляний місцевий священик о. Купар. Жорстокого переслідування зазнали ченці ордену св. Василія Великого. Загін угорських бандитів вдерся до Імстичівського василіанського монастиря, обстрілявши його з кулеметів.
По всій території Закарпаття мадяри створили мережу тюрем, які вже через декілька днів були переповнені в’язнями. Концентраційні табори для полонених січовиків відкрилися в Тячеві, Великому Бичкові, Хусті, Чинадієві, Мукачеві, Кривій біля Хуста, Рахові, Сваляві, Воловому Великому Березному. При цьому окупанти ніколи не приховували, що їм йдеться про тотальне викорінення українців з їх рідної землі. Як відомо, сучасний Уряд Угорщини неодноразово закликав вшанувати «героїв», які у Другій світовій війні боролися «за Угорщину на Дону». Нагадаю, «на Дону» у 1943 році була вщент розгромлена так звана 2 угорська армія, яка у складі нацистських військ вчинила страшні злочини проти мирного населення. Фактично угорський уряд такою заявою визнав своє правонаступництво із державою, яка у роки Другої світової війни виступила на боці Німеччини. Що ж, врешті, це справа угорського уряду і угорського народу. Однак після такої заяви Угорщина має нести пряму відповідальність за військову агресію проти Карпатської України у 1939 році, а також злочини, які були вчинені на окупованих українських землях сучасного Закарпаття.
Сьогодні Угорщина воліє не згадувати цієї сторінки українсько-угорських відносин та своєї ганебної ролі в ній. Натомість Будапешт фактично став на бік Москви у війні з Україною, оскільки цілі московського шовінізму тотожні цілям угорського шовінізму в часи існування Карпатської України. Будапешт вирішив, що може принижувати Україну, бо на його боці Москва. Будапешт не приховує, що мріє про «велику Угорщину» і вважає, що настав час про це сказати вголос. Будапешт вийшов на слизьку дорогу оскаженілого шовінізму. Але від цього є ліки – український націоналізм і Збройні сили України! Маємо свій рахунок до угорців. В Української держави є всі підстави вимагати від Угорщини моральних і матеріальних компенсацій за події 1939 року. Більше того, це наш обов’язок перед пам’яттю героїв, зокрема Карпатських Січовиків і ОУНівців, без слідства і суду розстріляних угорськими окупантами на Верецькому перевалі.