Едуард Крилов. (Публікується із скороченням).
Прочитати цю книгу варто було б не лише кожному українцеві, але й тому, хто жив на території вже неіснуючого, на щастя, Радянського Союзу, та й взагалі – якнайширшому колу людей, щоб виробити у собі імунітет проти насильства, рабства, деградації і здичавілості.
Книга складається із трьох різних за об’ємом частин. Перша частина охоплює період з 1939 по 1967 рік і носить назву «Перші зустрічі». В ній розповідається про дитячі переживання автора в перші місяці окупації рідного міста Пінська підрозділами Червоної Армії. Потім про подорож уже в дорослому віці 1958 року через увесь Сибір з Китаю до Москви і десятьма роками пізніше по республіках Кавказу і Середньої Азії.
Друга частина, найбільша за об’ємом, має титул «З висоти пташиного польоту». В ній подробиці ще однієї поїздки, викликаної перебудовою і гласністю в СРСР. Оголошені принципи нової політики в країні вікового тоталітаризму приваблюють Капусцінського і він 1989 року покидає Польщу. Йому доводиться різними видами транспорту подолати десятки тисяч кілометрів, не пасуючи перед незручностями, небезпеками, всякими іншими негараздами, на які так багата одна шоста частина земної суші. Серед розмаїття баченого і чутого автору вдається вибрати найхарактерніше, найістотніше, що потім так чудово вкладеться в рядки його чудової книги. 1991 року Капусцінський повертається на батьківщину, переживши на чужині знаменні історичні події.
Найкоротшою частиною є остання «Продовження триває». Сам заголовок її вже говорить про те, що розпадом Радянського Союзу епоха не звершується. Не зникають проблеми старі, отримані в спадок, а нові множаться в арифметичній прогресії, і ще немає рецептів на їх подолання.
Особливістю книги є те, що вона написана автором, який по суті не жив на території Радянського Союзу, і хоча його життя проходило в соціалістичній Польщі, його батьківщина все ж таки залишалася державою європейською. Отже, погляд Капусцінського на імперію – це погляд людини, мислення і поведінка якої є іншими в порівнянні з тими, котрі мусіли увібрати с себе інші звички і поняття.
« В нашій уяві, пише Р. Капусцінський, – СРСР поставав як монолітній витвір, в якому все було однакова сіре і похмуре, а на додаток – монотонне і шаблонне. Нічого тут не могло переступити обов’язкової для кожного норми, вирізнитися, набрати індивідуального характеру». Щоби впевнитися в цьому він 1967 року відвідує республіки Кавказу і Середньої Азії, описуючи подорож, автор ніби не пов’язує бачене в колоніях з монополією, зупиняючись лише на історії та культурі окраїн. Здається він порушує композицію твору і відступає, від усієї імперії. Але якщо придивитися пильніше, то все стає на свої місця, стає зрозумілим. Композиція не втрачає своєї чіткості. Монотонність і шаблон та сіра злиденність життя в СРСР, що вкоренилася в уяві Заходу, не є аж такими домінуючими. Існує все-таки строкатість, але строкатість іншого плану. Кожна республіка має свою мову, свої народні традиції, свою історію. Вони значно відрізняються від російських. Тут різні реалії. Культури, їхні початки, їхній розвиток – теж різні.
Імперія злиденна і разом з тим немислимо багата. Багатства Якутії, Чукотки, Комі, інших складових її території продаються за кордон заради зміцнення військово-промислового комплексу, збагачення комуністичної номенклатури. «Місто Якутськ – справжній сибірський Кувейт, столиця багатющої, що лежить на золоті та діамантах, республіки. Половина всіх тих діамантово-бриліантових чуд, в які прикрашаються багаті пані у всьому світі, або які можна оглядати на вітринах ювелірних магазинів Нью-Йорку, Парижа і Амстердама, походять саме з Якутії». А що мають від цього корінні жителі республіки? Нічого. «Якби Якутськ мав діаманти! Але він їх не бачить і до них не дотикається. Прямо з копалень вони вивозяться до Москви, щоб оплатити ними виробництво танків, ракет і світової політики імперії». До того ж корінні жителі Якутії, і не тільки, вже давно стали меншиною на своїй території.
«Фундаментом радянської імперії, – констатує Капусцінський, – був терор і його невідривний тремтячий паросток – страх». Цієї теми автор постійно торкається протягом всього твору. Перша його зустріч з імперією припадає на кінець 1939 року, на період дитинства письменника, коли в місті після встановлення радянської влади відбуваються незвичні речі. Пропадають люди, кожної ночі когось хапають.
Не одного дослідника і не одного митця хвилювала і хвилює тем голодомору. Згадаймо хоча б «Жнива скорботи» Р. Конквеста, «Жовтого князя» В. Барки чи «Марії» У. Самчука. Не обходить цієї тем і Капусцінський. Голодоморові він протиставляє божевільний прожект Сталіна по будівництву в Москві Будинку Рад. Заради ідеї генсека було знесено чудовий, багатющий храм Христа Спасителя, а на його місці мала вирости грандіозна, потворна собою, найвища споруда у світі, вершиною якої мав стати пам’ятник Леніну. Лише один вказівний перст вождя сягнув би шести метрів. На будівництво виділялися величезні кошти, а в Україні тоді божеволіли від голоду, доходило до канібалізму, вимирали цілі села. на спустошені землі потім посадять переселенців з Росії. Сталін щоденно отримував зведення про те, як ідуть справи в українських селах і на будівельному майдані. Зацікавлення його не було випадковим, адже таким чином виконувалося два важливих для становлення комунізму завдання: потужною будівлею мали переплюнути Сполучені Штати Америки, цитадель капіталізму, а голодом ліквідувати опір українського селянства, носія українських національних традицій. Паралельно з цим в глиб Казахстану і Сибіру переселяють цілі народи. «Однією з цілей цих операцій було створення людини без коренів, вирваної зі своєї культури, зі свого оточення і пейзажу, а цим самим більше беззахисної і послушної наказам режиму».
Поступово крок за кроком створювався особливий сорт людей, яких у інтелігентних колах називали «гомо совєтікус», а в просторіччі «совками». Це люди, які мають особливі характеристики і легко пізнаються за кордоном. Усі нещастя, навіть викликані бездумністю і глупотою керівництва, вони сприймають, як прояви всемогутньої і капризної природи. Злодійства, брехня, лицемірство столи для них нормою життя в своїх нещастях гомо совєтікус буде звинувачувати будь-кого, лише не самого себе. Образ міфічного ворога надійно вщеплений в його душу. Він звик до бруду, хамства, він сам хам, він звик до господаря там вгорі, а сам не є господарем своєї долі. Він не пан, він – «таваріщ», раб. Він байдужий до чужого горя, та й своє покірно терпить. Які почуття може викликати спостереження за цими радянськими єху, особливо в місцях масового скупчення, наприклад, на вокзалі? «У великому ледве освітленому залі сплять на дерев’яних лавках, сидячи і лежачи, люди. Змучені подорожжю і чеканням, вони спочивають, заснувши в найнезвикліших неприродних позах. Завиті в шарфи і хустки, заховані в шапки і пальта, вони виглядають здалека, як розкладені рядами нерухомі, грубі клунки, тюки, пакунки».
Прояви рабської психології зустрічаються всюди і нерідко. Одним із них є так звана дідівщина, яку автор визначає як «систему знущання сержантів і рядових старшого строку служби над новобранцями», по суті знущання сильнішого над слабшим. Новобранець в армії перетворюється на невольника, слугу, плювальницю. Він мусить втратити свою особистість і гідність. Його пригнічують, ломлять, нищать, б’ють і катують. Часом він не витримує, тікає, або накладає на себе руки. Той новобранець, який всі знущання переносить, в наступні роки свою накопичену злість виміщає на ні в чому невинному новому рекруті, що поступає на зміну демобілізованому. Така брутальна зневага особистості могла бути породжена лише такою державною системою, де особистість нічого не варта і є лише «гвинтиком» цієї системи. Явище дідівщини породило рухи, невідомі в інших країнах – це союзи і товариства солдатських матерів. Їх натовпи з портретами покалічених чи вбитих синів автор зустрічав у різних демонстраціях. Вони вимагали у влади припинити дідівщину, покласти їй край. Видовище невтішне. Але й до цього нещасний люд звик.
У 80-х роках стало ясно, що сталінсько-брежнєвська система СРСР виглядає анахронічно в порівнянні з тим світом, який розвивався демократично, вільно і розумно. Криза мала наступити обов’язково, раніше чи пізніше, за Горбачова чи за когось іншого. Навіть якби її ще на кілька років затримала якась диктатура типу ГКЧП, вона все одно би прийшла. Криза і розпад імперії закономірні, – доводить Капуцнський, опираючись ще і на те, що свого часу всі імперії розпались, радянська є остання і вона не виключення. І, нарешті, воно настало. Імперією пройшов прад суверенітетів. Ці історичні події автор кваліфікує як революцію, але революція без контрреволюції не буває. На околицях, що відійшли, один за одним виникають збройні конфлікти, які явно чи приховано підтримуються Росією. В прибалтійських країнах створюються інтерфронти, що під червоними стягами вимагають відновлення радянських республік. Вірусу шовінізму революція не подолала. Напівголодні, погано одягнені жінки в Москві і інших містах кидають хатні справи, виходять на демонстрації з плакатами, на яких написано «Не віддамо Курилів!» О. Сулженіцин пише статтю «Як нам облаштувати Росію?», в якій Україну, Білорусь і Казахстан хоче залишити тільки в складі імперії. Російські антикомуністи, демократи в більшості своїй виявляються великодержавними шовіністами, їхня демократія закінчується там, де йде мова про свободу колоній, про долю імперії.
Розгоряється конфлікт в Карабасі. Автор хоче знати причини, які штовхають до війни два кавказькі народи, познайомитися з деталями. Поїздці в цю гарячу точку заважає російська адміністрація. Ідучи на неабиякий ризик Капусцінский при допомозі російської право захисниці Старовойтової проникає таємно в Степанакерт. В столиці Карабаху представники російської влади чинять провокації Старовойтовій, депутату Верховної Ради. Саме від цього округу небезпека погрожує Капусцінському. Ситуація ускладнюється. На щастя, обоє вчасно покидають Карабах. Справу зроблено.
З почуттям непідробленої поваги і прихильності автор описує Україну. Тут він обов’язково має зустріти голову Народного Руху України І. Драча, познайомитися з діяльністю Товариства української мови. Він вникає в історію зросійщення України, спостерігає за подіями в Донецьку, де неможливо відкрити українську школу, переживає за долю української культури, яка краще збереглася в Торонто і Ванкувері, ніж у Донецьку і Харкові. Він в захопленні від живого ланцюга, що його утворили, взявшись за руки, українські патріоти, поєднавши Київ і Львів. «Виходить, що перший раз була здійснена велика акція не за дорученням ЦК, а з ініціативи молодої, незалежної організації – Рух». Так, виявилося, що так звана «керівна роль партії» є фікцією, що керівну роль справляють організації, яких покликало до життя само суспільство, і їх тільки це суспільство хоче слухати. По-друге, виявилося, що українці зберегли пам’ять, яку більшовики протягом семи десяти років намагаються витравити. Цей ланцюг мав, отже, психологічне значення. Затягнувся кругом найбільшого кошмару совєтизму, яким є почуття безвихідності, безнадії». Автора хвилює релігійна ситуація в Україні, яка кимось ускладнюється і навмисне роздмухується. Він є свідком прийняття Верховною Радою України Декларації про суверенітет і Акту незалежності. Польща першою визнала Ураїну.
«Майбутнє України буде розвиватися в двох напрямках. Перший – це стосунки України з Росією, другий – це стосунки України з Європою і світом. Якщо ці зв’язки будуть складатися успішно, то шанси України величезні. Бо це край життєдайної землі і цінної сировини, обдарований теплим, прихильним кліматом. Це великий 50-мільйонний народ – сильний, живучий, честолюбний».
Через це Україна й інші нові держави, колишні республіки СРСР, мають постійні зовнішні проблеми, пов’язані з Росією, яких могло б не бути, коли б та вела себе тихо; при тому до них добавляться проблеми свої, внутрішні, складні і затяжні. Держави ці минули період знищення старої системи і перебувають в стані періоду перехідного. Десь він буде довшим і триватиме десять-двадцять років, десь коротшим, а десь вже закінчується. Але яким би він не був важким, ясно одне: повороту до старого не буде – попереду будівництво нового порядку. Правда ще залишаються недоречності тієї