Тарас Головко
Сучасний світ переповнений численними дослідженнями, версіями, здогадами про те, як діяння минулих епох впливають на дні нинішні і що вони несуть майбутньому. Зустрічаємося з цим мало не щодня, дивуючись і захоплюючись талантом тих, хто невпинно й послідовно прагне віднайти, встановити істину. Серед них – і норвезький вчений, письменник та режисер Тер’є Тведт із своєю книгою «Історія світу. Минуле як дзеркало сьогодення» (переклад з норвезької Микити Никончука), яка побачила світ у харківському видавництві «КСД».
Вже у преамбулі видання автор згадує три позиції, які надихнули його взятися за її написання. Йдеться насамперед про існування європоцентризму в усіх сферах суспільного життя, іншими словами нав’язування неєвропейським народам західних цінностей та традицій, що заважає без зайвих упереджень і зарозумілостей осягнути світову історію в цілому. Тер’є Тведт у своїй праці також хоче довести хибність ідеї про те, нібито людина підкорила собі природу, як це було заявлено авторитетними світилами науки ще в ХІХ столітті. І, нарешті, науковець прагне переконати читача у тому, що всі люди різні, відтак у них апріорі не може бути спільних цінностей, вони ніколи не досягнуть між собою рівності – соціальної, економічної, політичної, ‑ через їхні розбіжності у світогляді, культурі, релігійних уподобаннях.
І все ж головною метою, визначеною для себе, норвезький історик задекларував назвою книги: пошук паралелей між «тоді» і «зараз». Це подається на прикладі перших цивілізацій на Близькому Сході та в Азії 5000 років тому до династичної влади у древньому Китаї і величезної Османсько-ісламської імперії, розквіт якої припадає на 1500 рік. Крім того, у праці розглядається, за визначенням автора, тріумфальний поступ європейського і британського імперіалізму в ХІХ столітті, а ще домінуюча роль США у світі після Другої світової війни і всезростаюча роль Китаю як наддержави на початку нового тисячоліття.
Тер’є Тведт починає свій аналіз з Шумерської цивілізації, що існувала у IV – ІІ тисячоліттях до н.е., в мідну та бронзову добу, на південному сході Межиріччя. Історик називає шумерів «піонерами штучного зрошування», що зробило ґрунт родючим обабіч річок Євфрату і Тигру. Саме контроль над плодючими землями, а ще розбудованою мережею водних шляхів і каналів стали причиною виникнення першої війни у світі, розпочату правителем міста Лагаш Еанатум проти міста держави Умма приблизно в 2350 р. до н.е. Іншою характерною ознакою шумерської цивілізації стало використання звичайної глини ‑ універсального матеріалу для будівництва храмів. З часом глина заклала основу першої писемності на земній кулі ‑ клинопису, який був розшифрований британськими фахівцями у середині ХІХ століття. Іншим внеском в інтелектуальний розвиток людства, на думку Тер’є Тведта, можна вважати запровадження стародавніми шумерами системи вимірювання часу. Вчений дуже аргументовано пояснює, чому у Шумерській цивілізації з певного моменту почали широко застосовувати одиниці часу: потрібно було обліковувати воду для зрошування і розподілу водних ресурсів у різні періоди року на величезних за розміром територіях. «Система письма і глина також уможливили розвиток системи цифр, яка стане основою того, як сучасна людина розуміє час та простір, ‑ робить висновок автор. – Коли дивимося на годинник і знаємо, що в одній годині – 60 хвилин, а в одній хвилині – 60 секунд, усе це спадок від доісторичного Іраку. Саме там уперше поділили час на години по 60 хвилин, хвилини по 60 секунд, тижні по сім днів, а коло – на 360 градусів».
Попри ці без перебільшення епохальні відкриття у різних сферах людської діяльності Шумерська цивілізація поступово занепала, а потім і взагалі зникла. Автор вказує на кілька причин, що призвели до такого сумного фіналу, спираючись на низку розповсюджених наукових теорій. За однією із версій шумерів витіснили із земель, прилеглих до Тигру й Євфрату, агресивніші сусіди. За іншою – духівництво, яке здійснювало керівництво у шумерському суспільстві, поступово втратило владу й контроль над населенням, протиріччя між людьми й містами посилились, що у підсумку послабило опір політичним й екологічним катаклізмам. Але переконливішою є теорія зникнення Шумерської цивілізації, і на цьому наполягає Тведт, пов’язана з екологічною катастрофою, що сталася через накопичення концентрації розчинених солей. «Через зрошування в ґрунті опинялося чимраз більше солі, ‑ резюмує автор. – З плином часу це неминуче знищувало ґрунт. Тож шумери самі винні в занепаді свого суспільства: їхній революційний винахід – зрошувальне землеробство – зумовив повільний занепад і смерть цивілізації. Тріумф цивілізації обернувся на її вбивцю». Сказане викликає стійкі паралелі з нашим часом, коли екологія з кожним роком погіршується через втручання людини у природнє середовище, внаслідок чого вода, повітря і земля стають отруйнішими. В умовах же війни ці проблеми стократно зростають, бо природне довкілля руйнується в небачених масштабах, знищується міська й сільська інфраструктура, фауна і флора вимирають від застосування найруйнівніших боєприпасів.
Так само не пощастило іншій цивілізації – Індській, яка займала територію нинішнього штату Пенджаб, поблизу кордону з Пакистаном. Назва країни зі столицею Делі походить від назви річки Інд, як і цивілізація, що зникла, проіснувавши понад 2000 років. Причини такого сумного фіналу, частково, подібні тим, що сталися із Шумером. Не війни, не соціальні заворушення, як гадає норвезький історик, наблизили катастрофу, а саме знищення навколишнього середовища виявились тим фактором, що зруйнував квітучі колись міста Хараппа і Мохенджо-Даро, де проживали десятки тисяч людей. Річки, що омивали ці землі, дуже часто змінювали річища й течії, замулювались, відтак населення міст та селищ, збудованих на їхніх берегах, втрачало доступ до води. Поступове обезводнення забирало будь-яку перспективу вижити в умовах безпощадного, розжареного сонцем, тамтешнього клімату. Дослідник, аналізуючи перебіг драматичних подій тисячолітньої давнини шукає цьому підтвердження, звертаючись до розповсюдженого в Індії давнього релігійного міфу про «Зниклу річку». Цей міф дійшов до нашого часу завдяки «Рігведі», що вважається одним із найдревніших священних текстів у світі. В авторському тексті фігурує річка Сарасветі, яку індійці в давнину вважали матір’ю всіх річок. І найголовніше, до чого підводить читача норвезький дослідник, згадуючи про занепалу Індську цивілізацію, це те, що саме історія зниклої річки Сарасветі має постійно нагадувати нинішньому і прийдешньому поколінням людей про вразливість будь-якого суспільства перед силами природи.
У розмірковуваннях Тер’є Тведта спостерігається певний фаталізм при твердженні того, що рано чи пізно всі цивілізації помирають як рослини і дерева – спочатку народжуються, далі ростуть і квітнуть, а потім хиріють і, засихаючи, гинуть. Однак є винятки: стародавній Єгипет, на відміну від Шумеру, вистояв упродовж п’яти тисяч років. Якщо Тигр і Євфрат не врятували шумерів від зникнення, то Ніл для єгиптян став воістину життєдайною річкою. Цю водну артерію не лише пристосували мешканці середземноморської країни, а ще й технологічно використали для себе в умовах несприятливого клімату. Сільське господарство, яке розвинулося на цих землях, забезпечувало благополуччя не одному поколінню єгиптян до ХІХ століття включно, аж поки на зміну традиційній агрокультурі, культивованій людиною тисячоліттями, не прийшла європейська промислова революція.
Наприкінці 90-х Тер’є Тведт створив сенсаційний фільм «Подорож в історію води», який отримав на 17-му міжнародному кінофестивалі у Парижі першу премію за найкращу документальну кінострічку, присвячену екологічній проблематиці. Тему води норвезький науковець досліджував десятиліттями. Саме водні ресурси Британії, як вважає науковець, сприяли зародженню в країні Першої промислової революції, яка, мовляв, підірвала в усьому світі домінування традиційного землеробства, що тривало 10 000 років! Сьогодні мало хто згадує ім’я підприємця-винахідника з англійського графства Дербішир Річарда Аркрайта, який наприкінці XVIII століття вперше застосував на виробництві пристрій, що давав енергію за рахунок води. Розташувавши водяне колесо трохи нижче струмка, вода від якого потрапляла на обертові пластини, він отримав «вічний двигун». Це вдале пристосування зробило справжню революцію на його фабриці, де виготовлявся шовковий текстиль, дало поштовх для будівництва за таким же принципом текстильних фабрик по всій Англії аж до того часу, поки не винайшли і не впровадили у виробництво парові двигуни.
Наступним кроком до модернізації різноманітних технологічних процесів стали доменні печі, які широко почали застосовуватися у плавленні заліза, де так само була присутня вода, а ще висока температура, кисень, що нагнітався спеціальними міхами. За короткий час Англія стала найбільшим виробником якісного заліза, з якого вперше у світі збудували Айронбрідж – великий залізний міст через річку Северн. З високоякісного виплавленого заліза почали виробляти найпотужнішу на той час зброю, воно так само стало основним компонентом при будівництві морських суден, транспортних засобів, при виготовленні сільськогосподарського інвентаря, різноманітних інструментів.
Якщо Тигр і Євфрат для Шумеру, Ніл для Єгипту, Ганг і Інд для Індії, Янцзи для Китаю відігравали вирішальну роль у забезпеченні цих країн водою, то те ж саме можна сказати і про Темзу, яка разом з іншими річками Британії, за влучним висловом одного із спікерів Палати громад ще в XVII столітті, нагадують судини у людському тілі. Використовуючи ці водні артерії, підприємливі англійці впродовж десятиліть розбудували і максимально удосконалили мережу транспортних шляхів, що дуже позитивно вплинуло на економіку країни. Через облаштовані водні канали транспортувались різноманітні товари, перетворивши Англію, як переконує автор дослідження, на ельдорадо судноплавства на першому етапі промислової революції. «Поступ у цих трьох ключових сферах – текстильні фабрики, виробництво заліза та транспорт – заклав підвалини майбутнього лідерства Англії в глобальній промисловій революції й трансформував загальну економічну систему та структуру країни, ‑ наголошує Тер’є Тведт. – Її водойми, наповнені енергією, яку могли використовувати механічно, були важливою передумовою прориву в бавовняному секторі та металургії». Додамо до сказаного, що так кувалась міць майбутньої британської імперії, інтереси якої з кожним роком сягали все нових і нових континентів.
Найсуперечливішими розділами у книзі «Історія світу. Минуле як дзеркало сьогодення» можна вважати ті, де історик спробував дати оцінку колоніальним експансіям заморських територій у минулих століттях, в яких пальма першості належить виключно європейцям. У цьому зв’язку виникає одне принципове питання: що або хто спонукав європейські країни, в першу чергу, Іспанію, Португалію, а потім Англію, Францію, Голландію, Німеччину, Бельгію, Італію, спрямувати погляд на землі, які, по-перше, розташовувалися за тисячі кілометрів від європейського континенту, а, по-друге, були заселені народами іншої раси і релігійних вірувань. Саме останнє, а не, скажімо, економічні інтереси, спочатку рухало європейцями лишати свої домівки і сім’ї, вирушаючи з ризиком для власного життя на край світу з благословення церкви. Фактично Близький Схід спровокував християнську Європу до активних колонізаційних дій спочатку у форматі хрестових походів в XI-XV століттях, ініційованих Римо-католицькою церквою проти мусульман, язичників і єретиків, згодом війн, розв’язаних проти Османської імперії (на відміну від усіх інших імперій проіснували впродовж 700 років: аж до часів правління Мустафи Кемаля Ататюрка), щоб запобігти тепер уже зворотній експансії – мусульманській, очолюваній османами. Їхня перемога над європейцями, що вилилася у завоюванні Константинополя у1453 році, цього форпосту західної цивілізації з часів Римської імперії, на думку Тер’є Тведте, і досі має вплив на геополітику у близькосхідному регіоні, зокрема Туреччини і її лідера Реджепа Ердогана. В контексті цих розмірковувань у книзі згадується концепція етнокультурного розділення цивілізацій, що належить американському соціологу і політологу Семюелю Гантінгтону, за якою давній конфлікт між християнською й ісламською цивілізацією обов’язково відновиться. «Прибічники цієї теорії вважають, що її підтверджують фундаментальні ісламістські сили, які постійно твердять, що західний світ та його цінності – це сатанинські цінності, ‑ до такого невтішного висновку приходить автор. – Інший аргумент на користь цих теорій – терористичні акти ісламістів проти Заходу і християн. Така перспектива наголошує на війнах Османської імперії проти заходу, інтерпретуючи їх як попередника війни ісламізму проти Заходу».
Однією з причин провальної колонізації близькосхідних територій європейцями автор називає невдалі спроби взяти під контроль сухопутні торгівельні каравани, які переміщали крам сотнями кілометрів безводної пустелі. Зовсім інший вигляд мала справа з морськими й океанськими перепонами, які вдалося подолати іспанцям, португальцям і, звичайно, англійцям та французам завдяки постійній модернізації флоту, що у підсумку збагатило у небачених обсягах державні скарбниці країн Західної Європи. Автор у своїй історичній розвідці називає європейський колоніалізм багатогранним, маючи на увазі як позитивні, так і негативні аспекти цього явища. Тер’є Тведт посилається на дискусію, що не одне десятиліття точиться у науковому середовищі стосовно конкретних проблем: як колоніалізм глобально вплинув на історичний процес; які наслідки виявилися для самих колонізаторів і колонізованих ними мільйонів цивілізаційно відсталого населення; як це продовжує впливати на міжетнічні та міжрелігійні стосунки у колишніх метрополіях. Автор викладає два діаметрально протилежних погляди на колоніальний спадок. Перший доводить, що європейський колоніалізм змінив світ на краще, бо це сприяло зародженню демократії, розвитку торгівлі, промисловості, транспорту, будівництву освітніх і медичних закладів, врешті-решт, виживанню людей у суворих кліматичних умовах. «Дехто стверджує до того ж, що це був цивілізаційний і релігійний обов’язок. – підсумовує автор. – Європейці мали нести полум’я свободи та прогресу, що зайнялося в Європі після Просвітництва та промислової революції – у менш розвинуті суспільства». Однак багато хто таку патетику не сприймає, доводячи, що колоніалізм у прямому значенні цього слова загальмував колонізовані суспільства у їхньому розвитку, посіяв у них розбрат і занепад духовності. Ще радикальніше звучить зі стану скривджених те, що, мовляв, колонізатори виявляли не лише безмежне честолюбство та патерналізм білошкірих стосовно аборигенів, а й погано приховану расистську культуру, притаманну лише Заходу.
Якщо сумарно розглядати всі «за» і «проти», викладені Тер’є Тведтом на адресу європейського колоніалізму, то досить помітне намагання об’єктивно і неупереджено вивчити всі процеси, пов’язані з ним. Згадуючи, приміром, Британську імперію при колонізації нею Індії, Китаю, Єгипту, країн Північної та Південної Америки, норвезький історик аналізує її з урахуванням тогочасних теорій і концепцій, викладених у працях таких всесвітньовідомих науковців як шведський біолог Карл фон Лінней, британський філософ Джон Мілл, шотландський економіст Дейвід Г’юм, німецький філософ Іммануель Кант. Навіть вони з позицій сьогодення дозволяли собі зверхньо висловлюватися стосовно варварських народів, які, на їхню думку, зупинилися у своєму інтелектуальному розвитку, демонстрували дрімучу відсталість, відтак потребували втручання європейців у їхнє повсякденне, за всіма ознаками, безпросвітне життя. І, чесно кажучи, навіть зараз, з плином часу, що вимірюється не одним століттям, щось важко заперечити цим мислителям минулого, бо коли на європейському континенті складали морські мапи, орієнтуючись на небесні зірки, прокладали залізниці, конструювали двигун внутрішнього згоряння, то в Африці, Південній Америці, Індії, Полінезії ще був поширеним канібалізм серед місцевих племен й інші жахливі ритуали з масовим убивством людей. В книжці читач навряд чи знайде категоричне засудження колоніальної епохи автором, навіть тоді, коли це супроводжувалося багаточисленними людськими жертвам.
Здається, лише двічі Тер’є Тведт згадує Російську імперію, яка, так само, як і вже перераховані західні європейські країни, колонізувала цілі народи й етноси впродовж віків. Це супроводжувалося захопленням чужих територій із застосуванням грубої сили, тотальною асиміляцією місцевого населення, незаконним присвоєнням матеріальних засобів, пограбуванням рідкісноземельних металів і корисних копалин. Колонізаційна політика Російської імперії набула ще жахливіших форм після повалення монархічного ладу та приходу до влади більшовиків. І якщо західні колонізатори намагалися окультурити підкорені народи, позбавляючи їх усталених кровожерливих звичок, то комуністи-ленінці, навпаки, влаштовували небачений в історії геноцид, що супроводжувався штучно влаштованим голодомором, людожерством, убивством мільйонів беззахисних людей різного віку і статі. Вдруге Тер’є Тведт негативно відгукується у книзі про Росію, де на початку минулого століття загострилися міжетнічні проблеми і в імперії відбулась серія антиєврейських погромів.
З книги читач дізнається про цікавий історичний факт, який проливає світло на колоніальну політику Британської імперії на межі ХІХ-ХХ століть. По суті, думка колонізованих народів стосовно їхнього майбутнього ніколи не бралась до уваги в метрополії, більше того, приймалися рішення, які гіпотетично могли мати фатальні наслідки для автохтонів. Історичний період, описаний автором, пов’язаний з іменем австрійського журналіста Теодора Герцля, відомого як засновника політичного руху – сіонізму. В цій ідеологічній доктрині передбачалось створення єврейської незалежної держави на території Палестини, яка на той час перебувала під протекторатом Великої Британії. Коли переслідування євреїв у великих містах Російської імперії набуло особливої гостроти, питання заснування єврейської держави знову актуалізувалось. Можна припустити, що у зовнішньополітичному відомстві Сполученого Королівства не дуже прихильно поставилися до ідеї, проголошеної головним сіоністом, тому, як альтернативу, запропонували безпосередньо Теодору Герцлю розглянути можливість заснувати державу Ізраїль в Африці, а саме на території, яка сьогодні належить Кенії. З якихось причин пропозиція була відхилена. Наведені автором факти наочно демонструють, як колоніальний статус народу позбавляє його елементарних прав, робить заручником політики, здійснюваної метрополією за допомогою жорстокої методики, позбавляє будь-якої перспективи гармонійного і повноцінного розвитку не одного покоління людей, стирає національну ідентичність і нівелює історичне минуле. Власне, все те, що відчув на собі український народ впродовж останніх чотирьох століть, потрапивши під колоніальне ярмо імперії московитів.
Хто знайомий з історією Великої Британії, то знає, що вона писалась багатьма дослідниками, яким належали іноді діаметрально протилежні судження про той чи інший історичний факт, виявлення причинно-наслідкових зв’язків, що визначали долю цієї країни. Роль особистості в історії теж бралася науковцями до уваги, бо іноді від волі однієї людини залежало життя мільйонів, особливо у роки найжорстокіших випробувань. Вінстон Черчилль пережив Першу і Другу світову війну, не кажучи про менш локальні війни, в яких він особисто брав участь у складі експедиційного колоніального корпусу, що оперував в Африці й Індії. В книжці Тер’є Тведта є чимало висловлювань майбутнього прем’єр-міністра Великої Британії стосовно колоніальної політики його країни. У написаних ним автобіографічних книгах все постає у райдужних барвах. І не випадково. Коли ти, скажімо, є свідком битви, яка триває лише п’ять годин і за цей час вбито 11000 суданців, котрі штурмували англо-єгипетські війська 1 вересня 1898 року в околицях нинішньої столиці Хартума, а британців і єгиптян полягло лише 48 осіб, напевне, будь-якому імперіалісту (а Черчилль ним був!) від такого грандіозного успіху на полі бою, образно кажучи, могло запаморочитися в голові. Торжество промислової революції, розпочатої у Великій Британії, лише зміцнило її військову могутність й спонукало тодішній уряд і далі проводити зовнішню експансіоністську політику. Щоправда, Тведт чомусь забув згадати, як Франклін Рузвельт, 32-й Президент США, виявився одним із тих, хто змусив на переговорах з Вінстоном Черчиллем, коли той обійняв найвищу державну посаду у Сполученому Королівстві відмовитися від заморських британських колоній, в обмін на американську військову допомогу і участь його країни у Другій світовій війні на боці антигітлерівської коаліції. Якби на початку 40-х США і Велика Британія не домовились між собою, не відомо, чи вистояла б остання від натиску військ нацистської Німеччини.
У розділі «Битва двох гігантів» Тер’є Тведт стверджує, що саме повоєнний період ознаменував появу у світі наддержави – Сполучених Штатів Америки, яка впродовж усього ХХ століття домінувала у міжнародній політиці, з урахуванням виключно власних геополітичних інтересів. Фактично по обидва боки земної кулі встановився новий світовий порядок, над яким височіла Статуя Свободи над Манхеттеном і майорів зірково-смугастий прапор. Чимало чинників посприяло такому порядку речей. На думку норвезького історика, це, насамперед, поразка у Другій світовій війні країн осі – Німеччини, Італії, Японії, неконкурентоздатність Франції й Англії через їхні економічні і матеріальні втрати у ході воєнних дій, обезлюдненість і зруйнованість промислового потенціалу Радянського Союзу. На противагу цим країнам економіка США була на піднесенні через завантаженість військово-промислового комплексу нескінченними військовими замовленнями, до того ж володіння і застосування ядерних бомб американцями у Хіросімі і Нагасакі в 1945 році додали цій країні не лише економічних, а й військових переваг.
Завуальоване панування над світом підкріпилося ще й кількома конкретними кроками, на які вказує у книзі Тер’є Тведт. Це впровадження Бреттон-Вудської системи, що передбачало створення Світового банку, функціонування міжнародного валютного ринку, де національна грошова одиниця США долар ставав основною одиницею розрахунку між країнами в їхній зовнішньоекономічній діяльності. В ідеологічній сфері проголошувалась політика антикомунізму, задекларована у доктрині 33-го президента США Трумена, спрямована в першу чергу проти СРСР і Китаю, а з підписанням Варшавського договору і проти окремих східноєвропейських країн так званої соціалістичної співдружності. Водночас з метою зміцнення своєї ролі у повоєнній Європі американці втілили програму допомоги західноєвропейським країнам, що отримала назву «План Маршалла». Десять мільярдів доларів спрямовувалися на відбудову Великої Британії, Франції, Німеччини, а згодом Японії й інших країн Східної Азії. Ця ініціатива США була позитивно сприйнята на Заході, як і та, що стосувалася створення трансатлантичного військового альянсу НАТО з метою захисту від країн, що, за висловом Вінстона Черчилля, перебували за «залізною завісою».
Автор книги цитує також 35-го президента США Джона Кеннеді, котрий ще у 1961 році сказав слова, які і досі не втратили своєї актуальності про те, що США мають бути готові «заплатити будь-яку ціну, понести будь-яку ношу, зустріти будь-який спротив, підтримати будь-якого друга, об’єднатися проти будь-якого ворога, щоб забезпечити майбутнє й успіх свободи». Сказане понад півстоліття тому набуває особливої ваги в умовах російсько-української війни, дає надію українській нації вистояти у жорстокій і безжальній боротьбі з рашистським агресором за підтримки західних союзників, і в першу чергу Сполучених Штатів Америки.
Однак епоха благоденства для США, як переконує автор книги, поступово закінчується. Фантастичні здобутки у науці, сільському господарстві, промисловості, освоєнні космосу, інформаційних технологіях, розбудові міської інфраструктури, нарощуванні виробництва по всьому світу за участі американського капіталу, а ще перемога у «холодній війні» над Радянським Союзом, водночас поразка прокомуністично налаштованим в’єтконгівцям у В’єтнамі й ісламським фанатикам ‑ талібам в Афганістані, все це разом узяте не дозволяє нинішньому американському істеблішменту з оптимізмом дивитися у майбутнє, відчувати впевненість у ХХІ столітті.
Додає невизначеності ще вплив Китаю, що постійно зростає в усьому світі, чому, як не дивно, посприяли самі Сполучені Штати. Тер’є Тведт з повагою відгукується про Генрі Кіссінджера – державного секретаря в адміністрації 37-го президента США Річарда Ніксона. Саме завдяки зусиллям цього політика вдалося зняти багатолітню блокаду навколо КНР, коли в ній десятиліттями правив комуністичний режим на чолі з ортодоксальним Мао Цзедуном. Як тільки в країні послабився його вплив після колосальних прорахунків, допущених Мао у зовнішній і внутрішній політиці, а на політичну авансцену вийшли реформатори типу Ден Сяопіна, за досить короткий час Китай зумів планову економіку переорієнтувати на ринкову, досягнувши не лише щорічного зростання ВВП, а й обігнавши за його показниками економічно розвинуті західні країни. Автор цитує у книжці того, кого в Китаї улесливо називали «дядечко Ден», зокрема, його дотепну відповідь одному західному кореспонденту на доволі провокативне питання стосовно непоєднуваності економічних систем, притаманних країнам, що сповідують різну ідеологію: «Байдуже, кіт білий чи чорний, головне, що він ловить мишей». І треба зауважити, що це «полювання», розпочате у посткультурреволюційному Китаї наприкінці 70-х, виглядає дуже вдалим, бо китайський капітал від того часу захоплює все нові і нові ринки збуту, витісняючи з них товари не лише вироблені у США, а й у багатьох західноєвропейських країнах. Ця, за всіма ознаками, економічна експансія східноазійської країни, на думку західних аналітиків, рано чи пізно призведе до військового конфлікту між Сполученими Штатами Америки і Китайською Народною Республікою. На підтвердження такого роду прогнозів Тер’є Тведт посилається на термін «пастка Фукідіда», введений в обіг професором політології Гарвардського університету Гремом Аллісоном. Цей науковець, спираючись на працю давньогрецького історика, присвяченої причинам виникнення війни між Афінами і Спартою (IV ст. до н.е.), виводить формулу, за якою технологічно розвинутіша країна змушена буде вступити у збройне протистояння з найближчим конкурентом чи конкурентами, щоб відстояти своє лідерство у промисловому й економічному розвитку. «Аллісон і його команда науковців дослідили 16 ситуацій упродовж останніх п’ятисот років, у яких агресивна, чимраз успішніша нація загрожувала домінантній державі, ‑ констатує Тер’є Тведт. – В усіх випадках, крім чотирьох, почалася війна». А далі йде посилання від нього на причини виникнення війн у минулому столітті: «Найяскравішим прикладом, певна річ, є Перша світова війна, початок якої згодом розуміли як результат того, що Німеччина вимагала «місця під сонцем». Ця країна розвивалася швидше за інших наприкінці ХІХ століття, зокрема швидше за британську та французьку імперії. Це призвело до війни, що забрала життя приблизно двадцяти мільйонів, революції в Росії, розпаду Австро-Угорщини й Османської імперії». Можна твердити, що історична розвідка «Історія світу. Минуле як дзеркало сьогодення» Тер’є Тведта дає наочне уявлення про розвиток людської цивілізації на планеті Земля у різних її виявах, схильної змінюватися під дією природних, економічних, політичних, культурних і технологічних факторів упродовж надзвичайно тривалого часу. Оглядаючи у книзі перші цивілізації, зокрема Шумер, Стародавній Єгипет, Індську цивілізацію, імперії Сходу, а також Китайської та Османської, промисловий розвиток Європи і європейський колоніалізм, домінування США і відродження Китаю, норвезький науковець дає ніби ключ до розуміння усіх процесів, які нині відбуваються у тій чи іншій частині світу – на Близькому Сході, Азії, Африці, європейському чи північноамериканському континентах. А закінчує свою ґрунтовну працю норвезький історик доволі невтішними прогнозами стосовно кліматичних змін, що визначатимуть майбутнє світу у найближчі десятиліття. І може так статися, що всі проаналізовані у праці Тер’є Тведтом моделі міждержавних стосунків з урахуванням історичного досвіду визначатимуться у майбутньому не лише економічними й політичними інтересами, а в першу чергу глобальними екологічними чинниками, ігнорування яких приведе людство до катастрофи небачених масштабів.
