Nазарій August, із ТГ каналу “UNITED IN BLOOD”.
Шлях Андрія Мельника в Українські Січові Стрільці (УСС) або, як казали в Галичині – усуси, розпочався з його рідного села Воля Якубова. На сільських зборах молодь вирішила одностайно – «Йти». Австрійська лікарська комісія через хворобу легенів визнала Андрія Мельника непридатним до військової служби, але він наполіг на своєму. Під час вишколу в 1914 році він ще задихався, піднімаючись на Кайзервальді біля Львова, але непохитна воля стати стрільцем і регулярні вправи на свіжому повітрі дали результат. Уже взимку 1915 року на Австрійсько-російському фронті командант чоти Андрій Мельник жодного разу не зупинявся, долаючи вночі зі своїми усусами бездоріжжям засніжені карпатські перевали. жодного разу не зупинився, долаючи вночі зі своїми усусами бездоріжжям засніжені карпатські перевали.
У 1915 році галичани неодноразово захоплювалися маршами чоти Андрія Мельника через села і містечка. Попереду йшов високий і стрункий чотар, що завів для солідності гарну русяву бороду.
В першій четвірці маршували чоловий нападу (центрфорвард) одинадцятки копаного мʼяча львівської “України” Федір Черник, оборонець Антін Зелений та неперевершений воротар Євген Перфецький. У другій четвірці – криловий нападу “Сянової Чайки” з Перемишля Дмитро Паліїв і Федір Михайлів, голова “Сокола” з села Горбачі біля Щирця на Львівщині. Далі йшли стрільці – студенти, гімназисти та сільські хлопці. Всі вони засвоїли основи дисципліни у «Пласті” та отримали фізичний гарт у спортивних товариствах “Сокіл” і “Січ”. Неперевершеним було виконання сильними молодими голосами чоти “Січової маршової”.
Гей, там на горі Січ іде!
Гей, малиновий стяг несе!
Гей, марширує наше славне товариство!
Гей, марширує, раз, два, три…
За спогадами усуса і сотника ГА Осипа Навроцького, молоді стрільці “мали вже в собі дух товариського співжиття, спільних зусиль і порядку”. Проте був це елемент дуже активний і бунтівничий. І саме тут Андрій Мельник виявив здібності майбутнього полководця, опанувавши та привчивши їх до військової дисципліни. Спокійний і зрівноважений у всіх ситуаціях, вимогливий до себе і підлеглих. Ніколи не підіймав голос, не картав і не карав. Водночас був командантом і добрим товаришем кожного стрільця. Його чота, а потім сотня були прикладом для інших у Легіоні УСС. Таку саму свідому дисципліну прищепили колишні старшини УСС воякам загону, а потім корпусу Січових стрільців (київських) на Наддніпрянщині. Відносно невелика верства галичан у цих частинах завжди сприяла поліпшенню дисципліни та зростанню національної свідомості східняків, частково збаламучених більшовицькою агітацією та анархією отаманщини.
Хорунжий, а потім чотар Андрій Мельник став неперевершеним командантом зимових стеж (розвідок) 1914-1915 років у Карпатах. Особливу славу приніс йому та його групі УСС вдалий розвідувальний рейд із села Жденієво на Закарпатті до села Латірки на Прикарпатській стороні. З кількаденного розвідувального рейду стрільці привели через зарослий лісами хребет чотирьох кубанських козаків на верхових конях. Кілька днів Андрій Мельник “гостив” козаків на своїй квартирі, але, врешті, мусив доставити їх до командира бригади. Як спогад про зустріч у Карпатах галицьких і кубанських українців у сотні залишилися двоє чудових коней козацької верхової породи. Узимку 1915 року на Австрійсько-російський фронт у Галицьких Карпатах прибув із Відня престолонаступник Австро-Угорської монархії архікнязь Карл Габсбург. У штабі 55-ї австрійської дивізії він заслуховував рапорти та нагороджував старшин і стрільців Легіону УСС, що відзначились у Зимовій кампанії 1914-1915 років. Почувши стислий і чіткий рапорт тоді ще хорунжого УСС Андрія Мельника, викладений бездоганною віденською німецькою мовою, він попросив доповісти подробиці його розвідувальних і бойових операцій. Вважаючи, що наведеної в наказі австрійського командування срібної медалі за хоробрість замало, старий австрійський вояк урочисто відчепив з пояса і вручив хорунжому А. Мельнику власну шаблю. Полковник Андрій Мельник після війни ні в Галичині, ні на еміграції ніколи не згадував про цю не буденну подію.
Розпочатий 21 січня 1915 року наступ Південної армії, що складалась із трьох німецьких дивізій і корпусної австрійської групи генерала Петера Гофмана, зупинився в Карпатах у лютому 1915 року. До 130-ї бригади 55-ї дивізії входили два курені Легіону УСС, якими командував майор Григорій Коссак.
Російська лінія займала верх гори Магура, частину хребтів гір Середня і Клива та нижчий східний верх Маківки. Далі лінія російської оборони виходила через долину ріки Головечанка на гору Погар. Три порослі лісом верхи гори Маківка, що розташувалася між Грабовецьким потоком і річкою Головечанка, мали стратегічне значення для Правого крила Південної Австро-німецької армії. Вони перекривали шляхи наступу росіян на Славське через Грабовець, Скільський та Головецьке.
24 квітня 1915 року Прусська дивізія Південної армії, що дислокувалася ліворуч від 130-ї австрійської бригади в районі Головецька, після тривалих кровопролитних боїв здобула верх Острий і відкрила шлях на містечко Сколе через долину річки Орява.
Російське командування, отримавши підкріплення та артилерію, використало закріплення своїх передових частин на передгір’ях Маківки і Кливи та 28 квітня перейшло у контрнаступ на лінії оборони корпусної австрійської групи. Високі верхівʼя Маківки захищали кілька сотень 35-го полку Крайової Оборони і галицьких та угорських ополченців. Вони не витримали сильного удару російських військ і відступили. Багато хто кидав зброю та здавався в полон.
Рятуючи ситуацію, 29 квітня о 3-й годині ночі на вихідні позиції для контрнаступу рушили сотні 1-го і 2-го куренів УСС – Осипа Букшованого, Романа Дудинського, Осипа Семенюка, Осипа Будзиновського, Василя Дідушка під командою чотаря Андрія Мельника та чота сотні Омеляна Левицького під командою Богдана Гнаткевича. До російських позицій на 2-му високому верху Маківки (952 м) вони вийшли о 5-й годині ранку. Несподіваний та рішучий удар Українських Січових Стрільців вирішив результат бою.
Рушничний обстріл російських позицій із близької відстані та навальна багнетна атака змусили противника до відступу. Стрільці не зупинилися в захоплених на горі Маківка окопах, а гнали росіян вниз у долину до розлитої повінню Головечанки, де багато їх потопилося. Сотні Андрія Мельника й Осипа Будзиновського атакували 3-й (Західний) верх і сідло Маківки. Тут переважаючі сили противника зустріли їх рушничним вогнем і гранатами. Швидко оцінивши силу ворога, Андрій Мельник наказав насадити багнети і повів сотню на пробій. За нею пішли сотня Осипа Будзиновського і чота Богдана Гнаткевича. Відступаючи, росіяни спробували закріпитися на Північному схилі гори, проте стрільці з розгону захопили окопи і повели вогонь по тих, хто відступав. Вже о 6-й годині позиції на Маківці були відбиті з великими втратами для ворога, значною кількістю полонених та захопленої зброї.
Новий російський наступ на Маківку розпочався цього самого дня. Маківку обстрілювали гармати з гір Погар і Клива та села Тухля. Безперервно вал за валом ішли в атаку російські піхотинці. Оборонці відбивали наступ за наступом кулеметним і рушничним вогнем. Найзапекліший бій розгорівся 1 травня на Південно-Східному схилі та шпилі Маківки, який боронили галицькі ополченці та усуси сотень Андрія Мельника й Осипа Будзиновського.
Непроглядна сіра маса російських шинелей і папах залила гору Маківка. Стрілецький вогонь зміг зупинити їх перед самим верхом гори. Контратаку 1-го куреня УСС, підсиленого двома сотнями угорських новобранців, підтримав прицільний вогонь австрійської артилерії з околиці Славська. Коли під розривами снарядів спротив ворога зменшився, Андрій Мельник повів своїх стрільців на пробій. Росіян знову вибили з Маківки. В чотириденних боях на горі, яку не могли втримати інші частини Австро-угорської армії, проявилася незламна сила стрілецького духу. Ціна була дорогою – полягло 47 стрільців, 76 важко поранено і 37 потрапили в полон.
Командант 55-ї австрійської дивізії генерал Ігнац Фляйшман так звертався після боїв до героїв Маківки: “Українці! 3 великою гордістю можете дивитися на Ваші геройські вчинки. Кожен мусить гордитись належністю до Вашого корпусу (Українських Січових Стрільців), який має право називати себе вибраною частиною. Я певен, що в кожній небезпеці можна на Вас розраховувати. Щоби ці побажання сповнились – тричі Слава!”. Важко не погодитися з твердженням хорунжого Михайла Мінчака, що “…не можна навіть порівнювати усусів з іншими частинами тогочасної Австро-угорської та Російської армій”.
Українські Січові Стрільці – це були найкращі вибранці західної гілки українського народу: студенти, старші учні гімназій та вчительських семінарій, представники української інтелігенції, найбільш ідейні та патріотично налаштовані селяни, міщани й робітники. До Легіону УСС пішли вони добровільно з ідеї, як співалося в пісні, “визволяти братів-українців з московських кайдан”. Вояки ж регулярних Австро-угорської і Російської армій пішли на війну з мусу, бездушно, без інтересу для себе… в наступ гнав їх наказ і страх”.
Так, вояки частин Українських Січових Стрільців і Галицької Армії під час Першої світової війни – це справді були відважні та непохитні “тірольці Сходу”, як написав інженер із Бреслав О. І. Пулюй у 1938 році у своєму листі-зверненні до райхсканцлера Німеччини Адольфа Гітлера.
Хорунжий, чотар, а потім сотник Андрій Мельник на зимових стежах на Закарпатті та Прикарпатті, в боях на горі Маківка у Сколівських Бескидах, під час форсування Дністра в Галичі та на горі Лисоня під Бережанами завжди йшов у наступ в одній лінії зі стрільцями. Перед боєм завжди переходив вздовж розстрільної сотні справа наліво і назад, щоби бачив його кожен. Про Андрія Мельника говорили, що він заворожений від куль противника. А хто бачив з боку, як він веде “підскоками сотню до наступу, ніколи не прилягаючи до землі, міг подумати, що він або за-багато ризикує життям, або шукає смерті. Не часто буває, щоби вояцтво одночасно і шанувало, і любило свого старшину, – Андрій Мельник був саме одним з таких виняткових старшин”. Так коротко охарактеризував старшину УСС Андрія Мельника хорунжий Михайло Мінчак у статті з промовистою назвою “Усусівський характерник”.
Російські війська, врешті-решт, здобули гору Маківка 4 травня 1915 року, зігнавши з неї без надмірних зусиль австрійську залогу. Проте ця перемога у Сколівських Бескидах уже не мала ніякого стратегічного значення. Союзні німецько-австрійські війська перед тим 2 травня проламали Російський фронт під містечком Горлиці. Корпусна австрійська група генерала Петера Гофмана, а з нею і курені УСС, рушили за російськими частинами через села Тухля, Сколе, Тисів на підкарпатське містечко Болехів, де пройшли запеклі переможні бої. Наприкінці червня курені УСС досягли княжого Галича, де під гарматним обстрілом прорвалися через напівзруйнований залізничний міст на східний берег Дністра.
Австрійські частини пропустили українських стрільців куреня Василя Дідушка на штурм мосту через Дністер у Галичі. “Гусаком! Відступ десять кроків, сотня бігцем руш! – пролунав наказ команданта сотні Андрія Мельника. Стрільці бігли по мосту, як на перегонах. Єдина думка: «Вперед! Без уваги на втрати! Вперед, хоч би по трупах! Душу огортала залізна впертість. Одиниця зникла, зникла її воля… Залишився тільки вояк, вояк подібний один до одного”. Стрільці зібрались після переправи і за хвилину скрито – очеретами і лозами – попрямували на схід. Здалека чулись розриви шрапнелі та виднілись білі хмарки розривів. Це давала про себе знати переправа через річку Гнила Липа. “Ідемо так, як тільки Українські Січові Стрільці вміють іти”.
Залізничний насип тягнувся аж до Гнилої Липи. На камінні – вбиті та поранені. Живі ховались, як могли. Падали гранати, розліталися відламки заліза і каменів, розбризкувалася кров. Не можна втрачати ані хвилини. Деревʼяний місток на гостинці та масивний залізничний міст. “Бігцем через місток, збірка під залізним мостом!” – пролунав наказ сотника Андрія Мельника. Знову божевільно швидкий біг. Супроти цього пекла перехід у Галичі – дитяча забавка. Ворог зосередив усю силу і бив вогнем. Падали дерева алеї при дорозі, свистіли кулі, фурчали запальники шрапнелі. “Раз! Два! Через місток! Ще скок і відпочинок за грубим підмурівком насипу. Командант сотні Андрій Мельник спокійно стояв під деревом на тому боці, кілька разів погладив бороду, обтер піт з чола і, не приспішуючи кроку, побіг. Низько над його головою зʼявилась і вибухнула біла хмарка і… поважна висока постать холоднокровно бігла далі. За хвилину ми потиснули собі руки”.
21 серпня 1915 року Південна австрійська армія створила 1-й полк УСС на чолі з отаманом (майором) Григорієм Коссаком, а 27 серпня група рушила в наступ, завершуючи визволення Галичини. Російська армія контратакувала. Зав’язалися маневрові бої, в яких Українським Січовим Стрільцям довелося неодноразово відбивати атаки кінних частин донських і кубанських козаків. Далі в жовтні-листопаді були важкі бої за село Семиківці на річці Стрипа.
Там австрійське командування кинуло два курені УСС на особливо небезпечні ділянки російського контрнаступу. Стрілецький історіограф сотник Осип Думін так описав цей наступ: “Москалі не тямущо пхалися вперед, як сарана. Тисячі їх встелило подільський чорнозем, а на Стрипі гребля з людських тіл зупинила воду. І не було їм стриму. Йшли і падали. Котився «російський вал» непроглядною масою, хоч косили їх скоростріли. Типовий російський «ударний дух», окрема масова тактика, з якою ми трохи познайомились на Маківці та ще познайомимось на Лисоні”.
У боях під Семиківцями сотні Р. Сушка довелося межувати в окопах із німецькою баварською сотнею. Під час ураганного обстрілу російської артилерії баварці стали групами тікати в тил. Залишився лише офіцер і кільканадцять рядових. Ніхто із Січових стрільців не покинув окопів. Командант німецької сотні, що прибула на заміну баварцям, запитав офіцера про певність сусідів і отримав відповідь: “Певніші від твоїх і від тебе самого. Це добровольці українці, а це їх старшина – Роман Сушко”.
Під Семиківцями, що кілька разів переходили з рук у руки, 1-й полк УСС втратив убитими 49 стрільців, пораненими – 168, полоненими – 157. Нарешті 8 листопада 1915 року Стрілецький полк відвели на відпочинок. Німецьке командування так відзначило бойові дії УСС під Семиківцями в рапорті до Південної австрійської армії: “3 нами ішли до наступу українські добровольці. Це, мабуть, найкращий відділ з усією Австрійсько-угорської армії. Звичайно, такий рапорт не міг сподобатись австрійському командуванню.
16 березня 1916 року командантом 1-го полку УСС призначено підполковника Антона Вариводу. Поручник Андрій Мельник тоді командував сотнею. На початку червня 1916 року розпочався наступ російських військ по всьому фронту, відомий у військовій історії як “Брусіловський прорив”. Південна австрійська армія змушена була відступити, а усусів перекинули до гори Лисоня і суміжних із нею горбів поблизу міста Бережани. Там відбулися найзапекліші бої. 12 серпня 1-й полк УСС зайняв позиції біля с. Потутори, від злиття річок Ценівка із Золотою Липою вздовж східної околиці села, до узбіччя Лисонського взгірʼя та висоти 348 м. Навпроти розташувалася російська піхотна дивізія і відразу ж розпочала артилерійський і кулеметний обстріл стрілецьких позицій. У сутінках росіяни прорвалися яром біля висоти 327 м до 35-го австрійського полку і флангової та запасної сотень УСС. Подальшу атаку зупинили скоростріли хорунжого Федора Черника. Стрілецькі сотні перегрупувались і разом з мадярським підкріпленням ліквідували прорив противника.
Основні бої за Лисоню розпочалися 2 вересня 1916 року. Російська дивізія зламала оборону 35-го австрійського полку галицьких ополченців і захопила всі три панівні висоти. Вночі 3 вересня на ліквідацію пролому рушили сотні Романа Сушка й Андрія Мельника. Атаку сотні Андрія Мельника на верх Лисоні описав сотник ГА Осип Навроцький, що з відстані кількасот кроків спостерігав за нею з с. Посухів через далековид: “…стрілецькі лави дійшли до вершка Лисоні, перейшли його і зникли по той бік гори”.
Сотня Андрія Мельника захопила російські позиції на вершині Лисоні, але в контратаці росіяни розбили 110-й мадярський полк, що прикривав фланг, і оточили усусів. 130-та австрійська бригада не мала резервів, щоб допомогти їм. Поручник А. Мельник і вцілілі під час штурму Лисоні та перестрілки в зайнятих окопах на гребені гори стрільці потрапили в російський полон. Як старшого за рангом поручника А. Мельника доставили до штабу дивізії, а потім до штабу корпусу в Козовій (нині районний центр Тернопільської області). Там він категорично відмовився надати інформацію про розташування австрійських військ. Це здивувало російських штабних офіцерів, бо полонені чеські та мадярські старшини надавали такі відомості.
Шлях евакуації полонених стрільців і старшин сотень Андрія Мельника та Романа Сушка разом з їхніми командантами вглиб Росії пройшов через Підгайці, Тернопіль, Підволочиськ, Волочиськ і з нього широкою залізницею через Дарницю під Києвом, Курськ, Пензу (9 днів), приуральську Уфу (21 день) і закінчився у таборі військовополонених Австрійської армії на “Даргорі” в Царіцині (нині Волгоград). У кінці лютого 1917 року полонених старшин УСС перевезли в селище Дубовка за 50 км на північ від Царіцина.
У той час в одному з бараків табору військовополонених у Царіцині на “Дарґорі” перебував поручник 35-го полку галицьких ополченців Австрійської армії Євген Коновалець. Він вийшов попрощатися з поручниками Андрієм Мельником і Романом Сушком та хорунжим Михайлом Матчаком перед етапуванням до Дубовки. Виїзд затримувався, і Євген Коновалець про щось довго розмовляв з Андрієм Мельником. З їхніх облич було видно, що обговорюються серйозні речі. Вже по приїзді до Дубовки А. Мельник сказав усім українським старшинам, що 27 лютого 1917 року (за старим стилем) у Санкт-Петербурзі відбулася Лютнева революція.