Тарас Головко
Книжка, про яку мовитиметься далі, у багатьох потенційних читачів може викликати неоднозначне ставлення, бо нею руйнуються стійкі стереотипи, вироблені людством упродовж минулих століть включно до наших днів. Це перекладне видання вийшло друком у харківському видавництві «КСД» минулого року і має назву «Світ повний демонів» з підзаголовком «Наука як свічка у пітьмі». Її автор – лауреат престижної Пулітцерівської премії в галузі літератури, відомий у США астроном, астрофізик і популяризатор науки Карл Саган.
Що ж незвичайного у виданні, фахово перекладеному з англійської Миколою Климчуком? Книгу «Світ, повний демонів» випущено через рік після смерті автора, віддаючи йому належну шану і водночас видавці наважились оприлюднити висловлені в ній думки, які ще за життя Карла Сагана були контроверсійними і не раз збурювали громадськість у нього на батьківщині, особливо в середовищі віруючих різних релігійних конфесій.
Вже назва книги несе певну інтригу, оскільки в ній згадуються демони (у давньогрецькій міфології нижче божество, що сприяє чи перешкоджає людині у здійсненні її намірів, у християнстві – злий дух, диявол), котрі, на думку Сагана, супроводжують людину все життя. Їм присвячено цілий розділ, в якому ґрунтовно досліджено появу цих посередників між світом реальним і уявним у віруваннях людини в давнину, згадано праці античних філософів Платона, Арістотеля, Плутарха, Сократа, Порфирія і Тертулліана.
Без перебільшення можна твердити, що сутністю життя вченого-астронома було популяризувати, де тільки можна і у будь-який спосіб, науку та знання, завдяки яким людина не лише має змогу вижити у несприятливому для неї середовищі, а й здатна протистояти різноманітним викликам, що чатують на неї у майбутньому. Ці ідеї він виклав і в інших працях ( «Мізки Брока: Розмірковування про романтику науки», «Тіні забутих предків: Пошук того, чим ми є», «Дракони Едема: Розмірковування про еволюцію людського мозку»). Остання відзначена Пулітцерівською премією, досліджує еволюцію життя і розуму, а телесеріаі «Космос: персональні подорожі» захоплює проблемами освоєння людиною інших планет, науково-фантастичний роман «Контакт» моделює відкриття землянами позаземних цивілізацій.
Але повернімося до книги «Світ, повний демонів» Карла Сагана, щоб спинитися на кількох принципових моментах. Здається найбільше в цьому науково-популярному виданні дістається як церкві, так і її служителям – священикам, в яких автор вбачає конкурентів загалом для науки і для наковців зокрема. На думку вченого, котрий за всіма ознаками є поміркованим атеїстом, цей соціальний інститут з централізованим ієрархічним управлінням і відшліфованою віками методологією, базованою на Святому Письмі, до певного часу підміняв науку. Це дуже чітко прослідковується на прикладі Біблії, де пояснюються у притаманний лише християнському вченню спосіб такі фундаментальні речі як виникнення життя на Землі, природні явища, фізіологія людини, тваринний і рослинний світ, суспільні відносини, духовні субстанції і багато чого іншого, що, на думку популяризатора науки Сагана, є не завжди переконливим
Автор чітко формулює у книзі досягнення науки, яка у нинішньому столітті одноосібно визначатиме основні тренди розвитку людської популяції на Земній кулі, зокрема, у незаможних країнах світу, де бідність і відсталість можна буде подолати впровадженням у виробництво нових наукоємних технологій. Так само отримані фундаментальні знання, на переконання Сагана, дадуть змогу завчасно попередити людей про технологічні і техногенні катастрофи, аби збитки від них були мінімальними. Крім того, наука впритул наближається і до відкриття таємниці походження всього живого на планеті Земля, що тісно пов’язано зі Всесвітом, де так само, мабуть, існують цивілізації, але відмінні своєю організацією й еволюцією. Важливо також те, і на цьому наголошує автор, що саме домінування науки в країнах з різним ступенем розвитку сприятиме зародженню в них демократії західного зразка, коли влада належатиме народам, а не диктаторам з необмеженими повноваженнями, і де панує законність, економічна свобода і соціальна захищеність, на противагу національній нетерпимості, мілітаризації, зневажливому ставленню до міжнародного права і зазіханню на території сусідніх країн ‑ все те, що відчувають на собі українці в умовах кривавої війни, розв’язаної жорстоким і ненаситним російським диктатором путіним.
Найбільш затяті скептики, публічно полемізуючи з Карлом Саганом, як правило, пасували перед його логікою й чіткою аргументацією, а ще широкою обізнаністю у багатьох сферах наукової діяльності. А тому, що Саган був одним із перших, хто висунув гіпотезу про супутник Сатурна Титан і супутник Юпітера Європа, які можуть мати океани, зробив вагомий внесок у вивчення атмосфери Венери, сезонних змін на Марсі, запропонував світовій науковій спільноті активізувати пошук позаземних форм життя через виявлення специфічних сигналів у космічній галактиці за допомогою великих радіотелескопів, а також відправки спеціальних зондів на інші планети. Крім того, Саган здобув грунтовну освіту, навчаючись у Чикагському університеті, де захистив докторську дисертацію з астрономії і астрофізики, а згодом ‑ ще одну: з проблем походження життя. Його вчителями були кілька лауреатів Нобелівської премії з точних наук.
Карл Саган, приміром, не сприймав теологію як науку, оскільки основне завдання її, як відомо, полягає у дослідженні й осмисленні текстів відповідних віровчень. Коли дізнавався від когось із теологів про чергову новину, висловлену у теле- чи радіопередачах, на симпозіумах, у друкованих виданнях, то завжди закликав скористатися методом наукового аналізу, а саме провести лабораторний експеримент для підтвердження сказаного. У книжці Саган подає негативну методику своїх опонентів, яку ті застосовували проти нього, коли відчували, що програють полеміку. Не витримує критики те, що опонент в якості аргументу свідомо переходить на особистості, вдається до критики мовця, а не сказаного. Або, наприклад, може послатися на нічим не підтверджений авторитет людини, заявити про незнання предмету дискусії, скористатися риторичними формулами для виходу із незручного становища, послатися на вигідні результати без урахування негативних, підтасувати статистику у вигідному для нього вигляді, врешті-решт, просто формулювати безглузді запитання, що не стосуються суті розмови, а ще приховувати непереконливі факти, послуговуватися ухильними словами і тому подібне. Як бачимо, Саган і тут системно підійшов до встановлення класифікації обману опонента в полемічному дискурсі, до якого не раз вдавалися ті, хто прагнув довести неспроможність вченого встановлювати істину.
У книжці Саган згадує двох українців з негативним підтекстом, які завдали чималої шкоди істинній науці, ввівши в оману своїми псевдовідкриттями силу-силенну людей за радянщини. Перший з них – Трохим Лисенко, уродженець містечка Карлівка на Полтавщині, виявив себе в добу сталінщини затятим ворогом генетики, а обіцяні ним фантастичні врожаї озимих культур були фікцією, в результаті чого сільське господарство стараннями цього псевдоакадеміка занепало, країна безнадійно відстала у царині молекулярної біології й генної інженерії. До того ж він доклав руку до арешту академіка М.Вавилова. Другий – Анатолій Кашпіровський, психотерапевт, звинувачуваний у шарлатанстві, став відомим наприкінці 80-х завдяки так званим телесеансам психотерапії. Цей горе-медик скористався неосвіченістю і забобонністю телевізійної аудиторії, змусивши повірити у «зцілення», наражаючи багатьох людей на різноманітні психічні захворювання, всупереч елементарним нормам моралі спромігся збагатитися на людських недугах. І в першому, і в другому випадку Саган вбачав вияв абсолютного зла, спричиненого шахраями завдяки умінню маніпулювати масами, підміняти істинне вигаданим, а також відсутністю відповідних фільтрів у суспільстві, аби не допустити подібних пройдисвітів у публічну площину.
Слід віддати належне Карлу Сагану щодо відсутності ідеалізації в книжці своїх колег – науковців. Він не робить з них чарівників, які одним помахом палички можуть удосконалити зовнішній світ і позбавити людство низки проблем. Мало кому було відомо у Сполучених Штатах Америки, що вчений брав участь у таємній атомній програмі, санкціонованій Пентагоном, де відповідав за моделювання ситуації, при якій в країнах, втягнутих у ядерну війну, мало цілком змінитися навколишнє середовище, ставши непридатним для життя. А ще він був одним із тих, хто сформулював гіпотезу «ядерної зими», коли в результаті підриву усіх атомних арсеналів учасниками конфлікту температура на планеті повсюдно різко знизиться. З обмеженого кола керівників цієї програми Саган виділяє творця водневої бомби Едварда Теллера. Учений жорстко критикує його за безвідповідальність і намаганні впливати на керівників держави для прийняття рішень стосовно активного використання і подальшого удосконалення ядерної зброї, що набагато мало збільшити термоядерні ризики. Саме Теллеру належала навіжена ідея застосувати ядерні вибухи на територіях від Аляски до Південної Африки, щоб прокласти канали і збудувати гавані, знести проблемні гори, змінити ландшафт, а для перевірки загальної теорії відносності і хімічного складу навколоземних планет ‑ підірвати ядерний заряд позаду Сонця і на Місяці.
На цьому прикладі автор намагається донести читачеві думку про те, що науковці в усьому світі мають відчувати відповідальність не лише за позитивні, а й негативні наслідки, які можуть виникнути у результаті феноменального, з точки зору науки, відкриття. Написано просто і зрозуміло: «Даючи народам і політикам – а вони здатні помилятися – зброю неймовірної сили, наука дуже ризикує, зокрема й тим, що самі науковці можуть втратити об’єктивність. Влада псує людей – схоже, що це закон природи, а тут додається ще й секретність. За таких обставин демократична система стримувань і противаг стає надзвичайно важливою <…> Єдиним захистом від зловживання технологіями часто буває відкрита й чесна дискусія. Іноді контраргументи очевидні, їх цілком можуть висловити і науковці, і прості люди, якщо існує свобода слова».
Як бачимо, наука нога в ногу крокує разом з політикою і тут виникає один суттєвий нюанс, на який звертає увагу читача автор книги. Він порушує питання освіченості правлячої еліти, від чого дуже часто залежить безпека і добробут громадян, їхнє майбутнє, здатність переборювати усі труднощі у процесі розбудови держави, готовністю дати гідну відсіч будь-якому агресорові. Із сорока шести президентів Сполучених Штатів Америки, обраних за всю історію цієї країни, учений називає лише трьох, котрі, на його думку, найбільше відповідали вимогам глави держави і головнокомандувача армії та флоту за Конституцією США. Це – Томас Джефферсон, Авраам Лінкольн, Рональд Рейган.
Як один із засновників США, Джефферсон сприймається багатьма американцями творцем американської демократичної системи. З усіх його добрих справ Саган згадує запропонований ще на початку ХІХ ст. Новий Завіт, відомий під назвою «Біблія Джефферсона». Сам же політик цю працю називав «моральним кодексом», якого мають неухильно дотримуватися всі депутати і конгресмени, обрані до вищого законодавчого органу країни – Конгресу США.
На переконання Карла Сагана, саме скасування рабства і об’єднання країни в умовах громадянської війни між Півднем і Північчю зробили національним героям в очах американського народу іншого президента ‑ Лінкольна. Прекрасне знання юриспруденції, історії, філології, механіки, математики дало йому змогу піднятися на вищі шаблі державної влади і здійснити успішні реформи в економіці, містобудуванні, сільському господарстві, банківській справі. Тому і вважають Лінкольна найінтелектуальнішим президентом.
У книжці Сагана кілька разів зринає ім’я Рейгана, а кумедні факти з його політичної біографії, наведені автором, свідчать ще й про тонке почуття гумору в авторитетного в інтелектуальному середовищі вченого. Кмітливий розум й акторські здібності сорокового за рахунком президента США, а ще висококласна команда професіоналів, зібраних у Білому Домі, створили передумови для успішного запуску «рейганоміки» з її зниженням темпів зростання державних витрат, зменшенням рівня оподаткування і впливу держави на економічний розвиток, що у підсумку сприяло подоланню економічної кризи. Згадав Саган і про Стратегічну оборонну ініціативу, яку було прийнято за президентства Рейгана. Можна зробити висновок з викладеного у розділі «Коли вчені пізнали гріх», що саме неосвіченість й інтелектуальна обмеженість радянського політбюро на чолі з Горбачовим, дали змогу Рейгану і членам його команди ввести в оману Кремль, який повірив у технічну можливість пентагонівської програми запускати на навколоземну орбіту невеличкий рентгенівський лазер на водневій бомбі, здатного збивати до 10000 радянських ракет. Ця безрадісна перспектива для обороноздатності совєтів спонукала втягнутися у надто затратну гонку озброєнь, яка закінчилась розвалом Радянського Союзу. Не допомогли навіть поради академіків Сахарова, Веліхова, Сагдєєва – колег на той час Сагана, котрий високо цінував їхній внесок у світову науку, зокрема, у дослідження ядерної фізики.
Знайомлячись зі змістом книги, варто пам’ятати, що писалась вона насамперед для англомовного читача по обидва боки Атлантики з урахуванням його освітнього рівня, ментальності, релігійних уявлень, уподобань, схильностей, стереотипів і ще безлічі інших характерних рис, притаманних американцям, англійцям, австралійцям, канадійцям, новозеландцям… Науковець за допомогою дедуктивного аналізу вирахував кричущі вияви псевдонаук і забобонів, які і досі мають великий вплив перш за все в американському суспільстві, деформуючи у пересічного громадянина США реальне сприйняття навколишнього світу, а завдяки жадібним до сенсацій ЗМІ, рекламі, а тепер іще й Інтернету, що в часи Сагана лише зароджувався, створюють масовий психоз навколо незрозумілого явища, чудодійних ліків або «цілющої» методики лікування й ще низки інших нісенітниць, поширюваних за рахунок чималих фінансових вливань. Тим не менш, застереження, сформульовані Саганом для співгромадян, аби вони сліпо нічого не брали на віру, керувались не інтуїцією, а раціональним розумом, мабуть, так само буде цікавим для українського читача, принаймні, викличе у нього здоровий скептицизм і розкриє очі на усталені речі, що пустили глибоке коріння у людській свідомості. Які ж псевдонауки і забобони ввів до свого «чорного списку» Карл Саган? Сюди належать астрологія; Бермудський трикутник; снігова людина; Лохнесське чудовисько; привиди; екстрасенсорні здібності (телепатія, яснобачення, телекінез, здатність бачити на відстані); миротворчі ікони; пророцтва Нострадамуса; кореляція між рівнем злочинності й фазами Місяця; хіромантія; нумерологія; диво-дієти; вічний двигун; «пам’ять води»; пророцтва свідків Єгови про кінець світу і багато інших. Це лише незначна частина марновірств, що вводили і досі вводять людей в оману через незнання того, як насправді влаштований світ, небажання встановити істину внаслідок лінощів й елементарної обмеженості. «Сумний урок історії полягає ось у чому: якщо дурити людей достатньо довго, вони перестають сприймати докази того, що їх дурять. Їх перестає цікавити правда. Обман захоплює їх у полон. Їм просто надто боляче зізнаватися, навіть самим собі, що їх дурили. Вирватися з-під влади шарлатана дуже важко. Ось чому старий обман живе по сусідству з новим», ‑ до такого невтішного висновку приходить науковець, розглядаючи людське легковір’я, що завжди грало і, на жаль, продовжує грати на руку авантюристам різних мастей.
Карл Саган прожив яскраве життя людини, якій пощастило зробити вагомі наукові відкриття в астрономії й астрофізиці, розвінчати найпоширеніші псевдоміфи, століттями культивовані лжепророками і псевдонауковцями. Його праця «Світ, повний демонів. Наука як свічка у пітьмі» є своєрідним заповітом вченого зі світовим ім’ям прийдешнім поколінням, «дорожньою картою» у майбутнє, де має панувати благодатне світло, а не мертвотна темрява.