Тарас Головко.
Колись давно Іван Драч на одній із презентацій книги, присвяченій Івану Багряному, сказав, що цьому видатному українському поету, прозаїку, публіцисту і політичному діячеві ХХ століття несказанно пощастило, бо у нього є натхненний популяризатор його творчості, відтак автор знаменитих романів «Тигролови», «Сад Гетсиманський», «Людина біжить над прірвою» ніби отримав друге життя, бо його постійно згадують, ним захоплюються, відкривають для себе маловідомі факти з біографії. Цим дослідником, який не одне десятиліття ґрунтовно вивчає творчий спадок і невсипущу діяльність Івана Лозов’ягіна, того, хто прибрав собі літературний псевдонім Багряний ще в 20-х роках минулого століття, є Олександер Шугай. Нинішнього року він спільно з київським видавництвом «Дніпро» випустив у світ фундаментальний роман-дослідження «Іван Багряний або Через терни Гетсиманського саду» (видання друге, доповнене), тим самим продовживши роботу, розпочату ще у 80-ті.
Книга нараховує понад шістсот сторінок тексту, зміст яких заглиблює читача у перші і наступні десятиліття становлення більшовицької влади в Україні, що передбачало нове поневолення українців. Адже за наказом з Москви полчища російських банд по-розбійницьки вдерлися в Україну, на чужу для них етнічну територію, вчиняючи на своєму шляху насилля, фізичні розправи над цивільним населенням, вступаючи у запеклі бої з військами молодої української держави. Одним з тих, хто став свідком поразки в російсько-українській війні, був головний герой роману-дослідження Іван Лозов’ягін, уродженець Охтирки колишньої Харківської губернії. Ці роки припали на його юність, коли життя видається романтичним і безтурботним, сповненим далекосяжних устремлінь та життєвих планів. Однак очікування швидко розтанули, як тільки Україну окупувала ворожа Червона армія. Повсюди в республіці, яка зовсім недавно проголосила державну незалежність, встановився жорстокий диктат, який з кожним роком посилювався директивними вказівками з Москви, знаменуючи соціальні катастрофи у майбутньому. Чи розумів це Іван Лозов’ягін, який, потрапивши під вплив більшовицької пропаганди, вступив до комсомолу, правда, скоро з тієї організації вийшов, інтуїтивно відчувши всю фальш ідеалів і принципів, нав’язуваних українській молоді чужинцями?
Олександер Шугай, детально описуючи в книзі молоді роки Івана Лозов’яги, не оминає жодної суттєвої деталі в його біографії, намагаючись віднайти той злам, що відбувся в свідомості майбутнього письменника, коли перед ним відкрилась несправедливість і облуда, привнесені у повсякденне життя московськими загарбниками. Він болісно сприймав будь-яку жорстокість стосовно односельців, виявлену людьми у військових шинелях та червонозіркастих кашкетах, котрі для досягнення своїх цілей ні з чим не рахувалися, починаючи з конфіскації збіжжя при виконанні сумнозвісної продрозверстки, прирікаючи людей на голодну смерть, і аж до заохочення партійцями доносів, цькувань заможних господарів, «розкуркулюючи» і висилаючи їх у суворі північні та сибірські поселення. А водночас більшовицькі «вершителі доль» нехтували мораллю, безвідмовно виконували злочинні накази, плазували перед колоніальною владою.
Прозріння у двадцятилітнього Івана Лозов’ягіна наставало потягом до поетичної творчості, рефлексуючи на гнітючу дійсність й історичну несправедливість у ранніх творах, поки що не так відверто і гостро, як це станеться згодом. Олександер Шугай віднайшов одиничний примірник дебютного роману «Скелька», який односельці Багряного десятиліттями таємно зберігали від невсипущого чекістського ока. Книга була випущена у 20-х роках за власні кошти, із авторським художнім оформленням. Написаний езоповою мовою, твір спочатку не викликав підозри у більшовицької цензури, яка на той час ще не набрала сили і впевненості безжально розправлятися з усім, що йшло в розріз з політикою партії. «Скельку» схвально сприйняли у тодішніх літературних колах, зокрема, Володимир Винниченко позитивно висловився про творчі починання молодого письменника із Слобожанщини, що додало впевненості Івану Лозов’ягіну і надалі пробувати свої сили у поезії й прозі.
Як випливає з авторської розповіді, два міста, а вірніше дві столиці – Київ і Харків, в яких вирувало літературно-мистецьке життя на межі 20-30-х років, ніби магнітом притягували до себе Лозов’ягіна. Він дуже швидко зорієнтувався у тому, чим відрізняються літературні угрупування «Плуг», «Гарт», МАРС, ВАПЛІТЕ, Пролітфронт або ВУСПП та на яких теоретичних засадах ґрунтується літературна творчість різних за віком письменників, котрі представляли ці об’єднання.
Олександер Шугай звернув увагу на характерну деталь, присутню у перших поетичних творах Лозов’ягіна, де чітко простежується не дуже прихильне ставлення поета-початківця до міста, на відміну від села, яке викликало у нього теплі спогади, пов’язані з дитинством, навколишньою природою, людською добротою, виявленою як близькими, так і незнайомими для нього людьми. Зовсім іншу атмосферу відчував поет у великих містах, де відбувалися буквально перед його очима не до кінця зрозумілі перетворення. Партією проголошувався курс на суцільну індустріалізацію, що мала на меті закласти нову інфраструктуру у розтерзаній соціальними протиріччями економічно аграрній країні, розпочавши будівництво нових гідроелектростанцій, заводів, фабрик й інших промислових об’єктів, що, за задумом партії, обіцяло «світле майбутнє» всьому населенню країни. Та чомусь заявлені вождями пертурбації боком обходили село з його так званою «дрібнобуржуазною стихією» (широко вживана з негативним підтекстом характеристика, за якою ховалось зневажливе ставлення Леніна та його прибічників до селянства, за рахунок якого імперія до революції була одним із провідних експортерів сільгоспадарської продукції у світі). Таку несправедливість стосовно цілої верстви населення важко було не помітити і це підштовхнуло Лозов’ягіна до внутрішніх сумнівів і скепсисів, спочатку обережно, а потім все сміливіше, він почав їх втілювати у літературних образах. З певного моменту Лозов’ягін підписував твори не своїм прізвищем, а псевдонімом Багряний. Мине небагато часу і слідчі-огепеушники пригадають йому цю виявлену у літературній творчості сміливість, запідозривши у нелояльності до радянської влади, навіть більше, ‑ в дискредитації політики партії в аграрній сфері.
Зрозумівши в загальних рисах не прийнятний більшовицький курс на вирішення проблем сільського господарства, зокрема незаконне вилучення у населення зібраного врожаю, примусове запровадження колгоспів і радгоспів, збиткування над працьовитим людом, його насильницьке виселення Іван Лозов’ягінвсе більше радикалізувався. У згаданому романі у віршах «Скелька» письменник не випадково звертається до історії Вандеї, відомої з часів Великої французької революції трагічними подіями, коли повстале населення цього департаменту чинило затятий опір озброєним загонам революційної армії. Кмітливий читач одразу проводив паралелі між французькими інсургентами й українськими селянами, які, розпрощавшись з ненависним кріпацтвом, нав’язуваним століттями російським самодержавством, знову змушені були одягати нове ярмо, силою накинуте більшовицькими комісарами.
Іван Багряний, як і більшість його тодішніх колег по творчому цеху, здається, буквально зрозумів офіційно задекларовану національну політику РКП(б)-ВКП(б), голосно названу українізацією, що передбачала залучення до пори до часу у державні органи влади, партійні осередки, різноманітні установи й організації національно свідомих громадян, дозволивши активно використовувати рідну українську мову не лише у побуті, а й у діловодстві, а також творити національну культуру, втягуючи у творчий процес «пролетарські елементи». Олександер Шугай ґрунтовно аналізує цю своєрідну шахову партію, розпочату Леніним, а потім розіграну Сталіним, яку обоє, за твердженнями автора книги, програли, бо ситуація вийшла з-під контролю і національне в Україні на межі 20-х-30-х років все більше почало домінувати над інтернаціональним (насправді російським). Як тільки це відчули у Москві, то, образно кажучи, почали однією рукою грубо скидати шахові фігури з ігрового поля, а іншою ‑ трощити голови шаховою дошкою гравцям-переможцям.
У книжці вміщено цікавий історичний екскурс для того, щоб читачу стало зрозумілим, якої мети добивались у національній політиці московські партійні верховоди і їхні ставленики в Україні. Згадується особа другого секретаря ЦК КП(б)У Дмитра Лебідя, з його так званою «теорією боротьби двох культур», підтриманою кремлівським політбюро, за якою російська культура у цьому двобої мала перемогти українську. На думку автора, впевненості росіянам додавало усвідомлення того, що саме так і буде після 300-літнього тотального домінування російщини в усіх сферах суспільного життя. За короткий час було ліквідовано українські приватні видавництва і книгарні, а замість них засновано державні, контрольовані згори донизу партійними органами. В літературі і мистецтві насаджувався метод соціалістичного реалізму з його диктатом що саме і як слід творити. Викорінювалось усе іноземне, насамперед європейське, а навзамін культивувалося спочатку низькопробне московське, а вже потім за залишковим принципом українське. Контроль за суб’єктами видавничої справи постійно здійснювався Головлітом – органом, відповідальним за цензурування літературно-мистецьких творів. Відбором або вибракуванням письменницьких доробків, а також своєрідним вишколенням літераторів займавя спеціально заснований для цих цілей інститут літературної та комуністичної критики, працівники якого мали вчасно виявляти «ворожі» тенденції у літературному процесі. Але найжахливіше, до чого додумались кремлівські єзуїти, то це посіяти недовіру у людських відносинах на рівні побуту, заохочуючи в традиціях московського і царського двору доноси один на одного, нашіптування, хворобливе вислужування, безпідставне каяття за нібито допущені ідейні помилки.
Іван Багряний, як і тисячі представників творчої інтелігенції того часу, одразу відчули на собі ці «нововведення», що не лише віщували письменнику та його побратимам великі неприємності у майбутньому, а й фатальним чином позначилися на подальшій долі цілого покоління українців. Але спочатку був революційний пафос й ілюзія того, що все негативне, притаманне проклятому минулому, можна знести одним махом і побудувати соціально справедливу країну, де не буде експлуатації, пануватиме справедливий закон, перед яким усі стануть рівні, а всі злочини, вчинені учасниками військового вторгнення на території України (чомусь названого з подачі тих же більшовицьких пропагандистів громадянською війною, а насправді було колоніальним загарбуванням) залишаться лише гірким спогадом… Проте Іван Багряний зрозумів, що це не так хоча б з тієї реакції, яку викликали у вірнопідданих літературних критиків його перші твори.
Олександер Шугай провів необхідну пошукову роботу, щоб віднайти в архівах розгромну рецензію на твори Івана Багряного, вміщену на початку 30-х у харківському журналі «Критика». По суті, після цієї публікації почався відлік днів перед арештом і засудженням письменника сумнозвісною трійкою УНКВС по Харківській області. Важливий в усіх відношеннях віднайдений документ дуже добре ілюструє не лише задушливу атмосферу радянської дійсності напередодні сталінських репресій небаченого масштабу, а й показово демонструє конкретні звинувачення на адресу літератора, які згодом слідчі використовуватимуть як аргументи для обґрунтування нібито вчиненого Багряним злочину. Статтю під промовистим заголовком «”Куркульським шляхом” (Про творчість Багряного)» написав якийсь Правдюк (скоріше за все прізвище вигадане – Т.Г.), який, дотримуючись вироблених правлячою партією ідеологічних канонів, каменя на камені не лишає насамперед від ранніх поетичних творів письменника.
Що ж конкретно закидав Багряному цей запопадливий критик, боягузливо ховаючись за несправжнім прізвищем? Свій «гнів» одразу скерував на збірку лірики «До меж заказаних», випущену наприкінці 20-х. Вже у самій назві він угледів крамолу, потрактувавши «заказані межі» як виняткове право, яким користуються лише обрані, наділені владою люди, а не всі громадяни країни. Багряний ніби зазирнув у майбутнє, прозірливо передбачивши формування цілого прошарку у більшовицькій державі, за яким дуже скоро закріпиться визначення – партноменклатура, а її характерними рисами стануть пайки, закриті розподільники, найкращі путівки, ексклюзивне медичне обслуговування, відомчі санаторії й інші недоступні для загальної маси соціальні блага. Правдюк відчув цей авторський посил, бо «заказані межі» брали під сумнів проголошену більшовиками-ленінцями рівність між партійними і безпартійними, що втілювала основоположний принцип їхньої ідеологічної доктрини. Інший закид стосувався того, що Багряний начебто романтизував минувшину, а не захоплювався і не прославляв індустріалізацію, розпочату в країні. Далі критик злісно потоптався по віршу «Чорноземля» з цієї ж збірки, зробивши висновок, що в ньому явно прозирає презирливе й водночас негативне ставлення автора до міста в таких образах як «рев сирен», «завивання лун», «скрегіт сталі», «тупе ридання», «регіт вагонів». Він навіть не допускав того, що у Багряного-поета може бути особливо сприйняття навколишнього світу, в якому віддається перевага незайманій природі, а не грубому, штучно створеному, урбанізму, притаманному великим містам, де на кожному кроці зустрічалося нагромадження конструкцій з цегли, цементу, скла і заліза. Дорікнувши цим, критик дійшов парадоксального висновку: оскільки у Багряного село у пріоритеті, то він за своїм світоглядом є типовим куркулем, а не пролетарієм.
Ще більшій нагінці піддано поему «Ave Maria», де поета прямо звинувачено у виступі проти радянського суспільства. Що ж не сподобалося борзописцю у згадуваному поетичному творі, який мав ще й контраверсійну присвяту: «Вічним бунтарям і протестантам, всім, хто родився рабом і не хоче бути ним, всім скривдженим, зборканим і своїй бідній матері крик свого серця присвячує автор»? На початках становлення радянської влади Багряний став свідком мімікрії знайомих йому людей, які заради виживання у складних економічних умовах чи через слабкість духу ніби перероджувалися, набували аморальних рис, погоджуючись співпрацювати з тими, хто грубою силою нав’язували нові порядки, жорстоко розправлявся з будь-яким виявом непокори. Поет своє гостре перо спрямував проти тих колег, хто пішов на компроміс із совістю і почав запопадливо писати не лише панегірики партії та її керманикам, а й строчити доноси, наражаючи невинних людей на швидку розправу. Правдюка особливо допекли авторські рядки з передмови до поеми «Ave Maria»: «Не іменуй мене поетом, бо слово «поет» скорочено стало означати: хамелеон, проститутка, спекулянт, авантурник, ледар. Я хочу бути людиною, яких мало на світі». Цими словами Багряний намагався привернути увагу до згубної практики постійного нагляду політичними каральними органами збільшовиченої держави, що характеризувалась і мережею сексотів, впровадженої у середовище творчої інтелігенції, де завжди жили протестні й опозиційні настрої до правлячого режиму. Ганебну методику тотального контролю за громадянами країни Правдюк цинічно називає реконструктивними процесами, водночас приклеюючи Багряному ярлик ідеолога заможно-куркульських груп села. Горе-критик не скупиться, вживаючи образливі епітети й порівняння, беручись наприкінці рецензії за аналіз роману «Скелька», високо оціненого не лише Володимиром Винниченком, а й Юрієм Яновським. Правдюк вбачав у «Скельці» націоналістичні тенденції у висвітленні минувшини, оспівуванні буржуазної романтики, а ще ігнорування класової боротьби. Найбільше партійного критика дратує те, що автор «Скельки» цілком відкидає теорію класової боротьби, яка на переконання більшовицьких догматиків мала тенденцію до загострення у процесі побудови соціалістичного суспільства. Ця концепція у всіх відношеннях виявилася абсурдною, від неї навіть сам кремлівський диктатор Сталін змушений був відмовитися. Категорично не міг з цим миритися Багряний, тому й проводив паралелі з повсталими французами – уродженцями провінції Вандея з пересічними українськими селянами ‑ нащадками славних козаків-запорожців, від яких майже два століття поспіль тремтіла Річ Посполита, Османська імперія, Московське царство. Правдюк потрактував висловлене в літературних образах Багряним мало не як заклик до повалення радянського ладу, поставивши автора поруч з Маланюком, а у фіналі назвав його ще й співцем куркульської ідеології, класово ворожим пролетаріатові.
Важко не погодитися з Шугаєм, який розглядає рецензію як своєрідний сигнал каральним органам про встановлення нелегального нагляду за молодим письменником, твори якого буцімто суперечать ідеологічній лінії партії і підривають віру у народних масах стосовно правильності політики більшовицьких вождів. Приблизно такими ж за змістом були перші казенні формулювання, що з’явилися в особовій справі літератора, напевне заведеної в надрах ОГПУ одразу після публікації рецензії «”Куркульським шляхом” (Про творчість Багряного)». Фактично письменника, котрий тільки-но заявив про себе в українській літературі майже одразу зарахували до неблагонадійних, яких у двадцятих ‑ на початку тридцятих років минулого толіття ставало все більше і, за задумом сталіністів, вони мали зникнути із суспільного життя, отримавши тривалі терміни ув’язнення або фізично ліквідовані як непримиренні вороги.
Такою виявилася жорстока реакція Кремля на провал уже згадуваної «теорії боротьби двох культур», що остаточно і безповоротно зазнала поразки в Україні. Відтак старт на викорчовування паростків українізації, що рясно проросли на українському ґрунті впродовж десятиліття було дано у наспіх організованому судовому процесі над членами так званої підпільної контрреволюційної організації СВУ (Спілка визволення України). Його жертвами стали десятки представників української наукової та церковної інтелігенції, фактично еліта нації, яка абсолютно за фальсифікованими звинуваченнями потрапила у жорна сталінської репресивної машини.
Іван Багряний, в чому дуже аргументовано подано у книзі, з особливим пієтетом ставився до Миколи Хвильового. На двох принципових моментах акцентується увага читача, аби той мав чітке уявлення на чому, власне, базувалася симпатія одного до іншого. Можна з впевненістю сказати, що головний герой роману-дослідження без особливих сентиментів ставився до російської культури, літератури зокрема, бо в них завжди була присутня шовіністична й імперська спрямованість. Багряний розпрощався з будь-якими ілюзіями стосовно того, що з приходом більшовиків ці два фактори кудись зникнуть, бо хоч червоні пропагандисти на кожному кроці і просторікували про право націй на самовизначення аж до створення національних держав, більшість українських інтелектуалів їм не вірили після встановлення в країні «диктатури пролетаріату» і наслідків «червоного терору». Україна як радянська республіка все більше нагадувала колонію, силою приєднану до метрополії з центром у Москві, не здатною приймати будь-яке важливе державне рішення без участі членів політбюро зі Сталіним на чолі.
Очевидно тому гасло «Геть від Москви», яке народилося в ході літературних дискусій 1925-1928 років і проголошуване авторитетним на той час у письменницьких колах Миколою Хвильовим, так само позитивно сприймалося й Іваном Багряним, який теж прагнув орієнтуватися не на Росію з її жахливим історичним минулим і усталеними традиціями абсолютистської монархії, а на культурний й інтелектуальний Захід, де зароджувались основні гуманітарні й технічні ідеї, виблискували своєю величчю література і мистецтво, робилися епохальні наукові відкриття. Багряний ніколи не висловлював претензій на адресу Хвильового за його членство в партії, бо, можливо, так само як і тисячі українців вірили в ідею національної автономії з широкими повноваженнями у складі СРСР, в ілюзію, що Росія з більшовиками на чолі демократизується, позбавившись проклятих родових плям, і всі національні республіки включно з РРФСР не відчуватимуть великодержавного гніту, культивованого у Російській імперії упродовж попередніх століть. Скоріше за все, націонал-комуніст Хвильовий надто пізно зрозумів, що цього ніколи не станеться, а коли усвідомив, то опинився на краю безодні.
В Івана Багряного період мирного співіснування з радянською владою, на відміну від його старшого і досвідченішого колеги, виявився не тривалим, бо дуже швидко він покинув комсомол, усвідомивши до кінця всю облудність деспотичного сталінського режиму, поступово перетворився з поміркованого симпатика гасел, символів, програм, проголошуваних офіційно, на їхнього ідейного опонента, щоправда, поки що поміркованого в умовах радянської дійсності. Іван Лозов’ягін прийняв на віру європейську перспективу України, яку так натхненно описав і щиро до цього прагнув Микола Хвильовий у серії памфлетів «Камо грядеши», опублікувавши їх у тижневику «Культура і побут» в 1925 році. О.Шугай переконаний, що висловлені в них думки маститим письменником, на кшталт: «…гряде могутній азіатський ренесанс в мистецтві, і його предтечами є ми, «олімпійці». Як в свій час Петрарка, Мікеланджело, Рафаель і т.д. з італійського закутка запалили Європу огнем відродження, так нові митці, з колись пригноблених азіатських країн, нові митці-комунар, що йдуть за ними, зійдуть на гору Гелікон, поставлять там світильник Ренесансу, і він, під дальній гул барикадних боїв, спалахне багряно-голубим п’ятикутником над темною європейською ніччю» глибоко запали в душу двадцятилітньому симпатику родом з Охтирки і він назавжди збереже цей невидимий, але такий міцний зв’язок зі своїм духовним наставником, назвавшись Багряним. Замість зійти на гору Гелікон, де за давньогрецькою міфологією мали проживати музи, Хвильовий зійшов на Голгофу, як і тисячі тогочасних письменників, митців, науковців – еліта української нації, ознаменувавши черговий акт драми у сталінському театрі абсурду.
Книга «Іван Багряний або Через терни Гетсманського саду» містить важливої ваги документ, який пощастило отримати О.Шугаю завдяки сприянню колишнього голови СБУ Євгена Марчука. Йдеться про «Дело №343 по обвинению Лозовягина-Багряного Ивана Петровича», яке, як не дивно, збереглося в архівах спецслужби до нинішніх днів і є безцінним свідченням того, як за сталінщини фабрикувалися карні справи проти підслідчих, звинувачуваних у «контрреволюційній діяльності» та «зраді батьківщині». Читач має унікальну можливість ознайомитися з оприлюдненими фрагментами з особової справи Багряного й авторським ремарками та коментарями, а ще уривками зі спогадів самого потерпілого, відчути всю глибину аморальності, цинізму й підступності репресивного сталінського апарату, дбайливо виплеканого у різні періоди такими катами як Дзержинський, Ягода, Єжов, Берія. Перше враження від прочитаного сприймається не однозначно, бо тактика захисту, обрана Багряним у ході слідства, викликає багато питань і породжує деяке сум’яття. Хоча у підсумку вона виявилася правильною, бо письменника не засудили до вищої міри покарання, а судовий вирок стосувався лише позбавлення права жити на території України.
І все ж ті, хто читатиме книжку О.Шугая, напевне, будуть здивовані тим, що Багряний свідомо себе обмовляє, «кається» перед слідчими в усіх «літературних гріхах», але, головне, нікого не здає і не компрометує, категорично заперечує існування якогось організаційного спротиву у вигляді підпільної контрреволюційної організації, начебто сформованої за участю його колег-літераторів. Двоє слідчих, які, підмінюючи один одного (судячи з їхніх прізвищ – євреї, причому один явний українофоб, бо вимагав на перших допитах від арештованого «не разговаривать с ним на собачей мове»), намагалися, висловлюючись тюремною лексикою, «розколоти» підслідчого, який перебував в одній із камер Харківської тюрми ДПУ, влаштовували йому різного роду пастки. Спочатку присікалися до конкретних творів Багряного, в яких той нібито дозволив собі оспівувати буржуазний світогляд, замішаний на махровому націоналізмові, ігнорував пролетарський інтернаціоналізм і все, що з ним пов’язане, а ще керуючу роль партії, класову боротьбу, побудову соціалізму, колективізацію, світову революцію і чимало інших як за змістом, так і за формою утопічних ідей. Багряний змушений був у прямому значенні слова розжовувати невігласам з характерними нарукавними нашивками і знаками на уніформі, що насправді вкладалось у той чи інший літературний образ в його ранніх поетичних і прозових творах, окремі з яких ще раніше потрапили під вогонь критики того ж Правдюка.
Протокол допиту, згадуваний у кількох розділах книги, містить письмові пояснення Багряного, що складаються з двох частин з його власними заголовками: «Біографічні дані і що робив до 1926 року» і «Як склалися нові, антирадянські переконання, в чому вони полягали та до чого спричинилися». З позицій нашого часу складно повірити у те, що письменник прямо визнає, що його твори «мають чи цілковитий контрреволюційний характер, чи елементи контрреволюційности». Одразу виникає питання: чому він безапеляційно вважає себе винним, адже це могло призвести до фатального фіналу? Далі ще більше. Багряний зізнається перед слідчими у зневірі в революцію, яка, на його думку, пішла не так, як мріялося багатьом, бо в ній з’явилися елементи старого зруйнованого ладу – моральний занепад, соціальна нерівність, реставрація суспільних відносин, характерних для капіталізму, народження нового соціального класу – непманів і тому подібне. Аби виправити ситуацію і зійти з хибного, як здавалося йому і його однодумцям у письменницьких колах, зокрема, Миколі Хвильовому і Михайлові Яловому – засновникам літературного об’єднання ВАПЛІТЕ, потрібно було вдатися, на переконання Багряного, до… українського націоналізму!
Заявлене повністю вкладалося у принципи вже згадуваної концепції боротьби двох культур, так самовпевнено запущеної кремлівськими теоретиками у національному питанні. Сказавши це, письменник починає перераховувати твори, які з його точки зору, мають націоналістичне забарвлення. Серед них ‑ вірш «Туман», поеми «Тінь», «Батіг», «Вандея», «Гутенберг» з книжки «Ave Maria», повість «Морітурі», історичний роман «Скелька». Лишається таємницею, чи таке самовикриття Багряного справило враження на слідчих. Але можна зі стовідсотковою впевненістю стверджувати, що ця розмова велась у застінках НКВС, з одного боку, високоінтелектуальною, доволі молодою людиною, котра, як на свої двадцять шість років, була дуже добре зорієнтованою не лише в тодішньому літературному процесі, молодий літератор тонко розумівся на усіх нюансах ідеології правлячої партії, на внутрішній тогочасній соціальній, економічній і культурній політиці, а з іншого – казенними костоломами, збірні образи яких Багряний виведе у романі «Сад Гетсиманський» дещо пізніше, у 1948-1950 роках, перебуваючи в еміграції.
Мабуть кожен, хто читав цей талановитий прозовий твір, був вражений тим, які невимовно жахливі кола пекла довелося пройти головному герою Андрію Чумаку, нещадно катованого енкаведистами під час виснажливих допитів. Він так і не визнав своєї провини за сфальсифікованими слідчими обвинуваченнями, врятувавши життя не лише собі, а й іншим фігурантам не карної, а насправді політичної справи.
О.Шугай у своєму романі-дослідженні вдається до пошуку паралелей між тим, що відбувалось на слідстві у справі Багряного й сюжетом роману «Сад Гетсиманський», намагаючись зрозуміти, де закінчується у творі суто автобіографічний виклад, а починається художній вимисел. Скажімо, в Івана Багряного, на відміну від Андрія Чумака, не було трьох братів, а лише сестра. Колізія у «Саді Гетсиманському» розгортається навколо них, коли у головного героя виникає підозра у зраді одного із братів. У реальних подіях, пов’язаних з арештом письменника восени 1932 року, все відбувалося зовсім інакше. Коли слідчі відчули, що обвинувачення Багряного в якихось ідейних прорахунках, допущених ним у літературній творчості, виглядають не дуже переконливо, вони, як картярські шахраї, витягли з рукава ще один козир.
Спираючись на протокол справи №343, О.Шугай називає того, хто обмовив Багряного перед органами ОДПУ, повідомивши, що підслідчий письменник, мовляв, у розмові негативно відгукувався про колективізацію, національну і культурну політику правлячої більшовицької партії, яка ще й винна в економічному зубожінні народних мас. Цю нісенітницю на слідстві (чи добровільно, чи під фізичним примусом), виявляється, видав поет Н.Сухомлин, який, скоріше за все, не був штатним інформатором спецслужб, як, скажімо, Юрій Смолич, котрий регулярно штампував доноси на Олександра Довженка. Скидається на те, і це аргументовано доводить О.Шугай, Н.Сухомлина зламали під час слідства, і ось тоді у справі І.Лозов’ягіна-Багряного з’явилися неправдиві свідчення про нібито його приналежність до формування військових загонів, які за підтримки інтервентів із-за кордону мали змінити радянський устрій. Намагання «прив’язати» Багряного до міфічної військової контрреволюційної організації у слідчих з Харківського ОДПУ зазнали невдачі, бо той не мав елементарного поняття у військовій справі. Донос Сухомлина не відповідав самому способу життя письменника-інтелектуала, який ніколи не вдавався до практичних дій, до того жодного разу не закликав братися за зброю, яку сам ніколи в руках не тримав, не перебував у лавах збройних формувань.
У матеріалах справи прослідковується інтерес слідчих до письменників, з якими контактував Багряний. В першу чергу цікавив зміст розмов підслідчого з ними, їхня реакція на події в країні й оціночні судження стосовно політики партії в культурній і соціальній сфері. Багряний, мабуть, відчув, якою тонкою кригою змусили його ходити службісти чекістського відомства, тому кожну відповідь на конкретне питання, де фігурували прізвища Миколи Хвильового, Бориса Антоненка-Давидовича, Василя Вражливого, Євгена Плужника, Григорія Косинки, Дмитра Косарика, Валер’яна Підмогильного, формував чітко і лаконічно, щоб у тих, хто допитував, не виникало сумніву у нещирості. Зрозуміло чому Олександер Шугай у книзі цьому драматичному епізоду в житті Багряного не випадково відвів так багато місця, адже йому важливо було документально довести моральну чистоту головного героя роману-дослідження, його психологічну стійкість і незаплямованість стосовно письменників-однодумців, котрі, як і він, на початку 30-х потрапили під прес карально-репресивної сталінської машини: «…виповів Багряний своє енергійне, відверте слово зовсім не з метою захистити тільки самого себе (навпаки, там де було треба, у найскладніших місцях він беззастережно підставляв і своє плече, і свою власну голову), а щоб довести: жодної контрреволюційної організації чи групи серед письменників не було й немає, хоч як цього домагалося слідство».
Слід віддати належне О.Шугаю: він добре орієнтується в темі, яку досліджував в архівах упродовж останніх десятиліть, зустрічався з рідними і односельцями Багряного, котрі неодноразово спілкувалися з письменником у 20-30-х роках, а після падіння «залізної завіси» ‑ і з однопартійцями заснованої письменником Української революційно-демократичної партії на еміграції. Тому багато версій, що стосуються перебігу подій, пов’язаних з Іваном Багряним, мають переконливий та аргументований вигляд. У розділі книги, що закінчується розповіддю про хід слідства, Олександер Шугай спробував означити дуже важливі епізоди в житті Івана Багряного, які той волів зовсім не згадувати на допитах, аби не накликати біди на добре знайомих йому людей. Письменник жодного разу не обмовився про відверті розмови з Антоненком-Давидовичем, Підмогильним і Тенетою, що велись під час велосипедної подорожі влітку 1931 року за маршрутом Полтава-Дніпропетровськ. Адже Антоненко-Давидович, як переконує читача О.Шугай, в минулому колишній вояк армії Директорії, напевне ж ділився своїми спогадами, що стосувалися визвольних змагань 1917-1921-х років. Мав Багряний стосунки і з Григорієм Косинкою (в період національної революції той був козаком Дніпровської повстанської дивізії отамана Зеленого), який підкинув поету-початківцю з Охтирки ідею поеми «Собачий бенкет» з гострою сатирою на радянську дійсність, розповідав у деталях про оборону Києва під час штурму міста військами Муравйова.
У прикінцевому розділі багатосторінкового дослідження О.Шугай вміщує витяг із «Протокола N88/848 Особого совещания при Коллегии ГПУ УССР от 25/Х 1932 г.». Цей позасудовий орган у складі «трійки» (трьох уповноважених чекістів, наділених правом у роки червоного терору розстрілювати людей за «контрреволюційну діяльність» і «зраду батьківщині»), позбавив Івана Багряного права мешкати в Україні терміном на три роки. На перших допитах, влаштованих письменнику слідчими, він почув від них таку єресь, мовляв, перед ним стеляться лише дві дороги – та, якою пішов Тичина, або інша ‑ обрана Косинкою. Григорій Косинка (справжнє прізвище якого Стрілець) був заарештований у листопаді 1934 року у Києві органами НКВС, а потім за результатами слідства засуджений за звинуваченням у нібито приналежності до військової контрреволюційної організації до розстрілу. Вирок більшовицькі нелюди виконали у грудні того ж року в підвалах Жовтневого палацу.
Автору цієї рецензії в середині 90-х років довелось поспілкуватися з перекладачем з іспанської мови на прізвище Лобанов Олександр Григорович, батько якого служив в органах Народного комісаріату внутрішніх справ Української СРР. Лобанов-молодший зізнався у розмові, що його батько (етнічний росіянин) брав безпосередню участь у розстрілах у згаданій будівлі, після чого разом з подільниками у кузові «полуторки» вивозив трупи до Биківнянського лісу для таємного поховання. А своєму синові на схилі літ відверто сказав: «Знаешь, Саша, нам украинцы никогда не простят того, что мы здесь натворили…». Правду сказав офіцер НКВС Григорій Лобанов, бо на совісті таких зайд-росіян мільйони і мільйони загиблих громадян України у роки Голодомору 1932-1933 років, збройного придушення ОУН-УПА, політичних репресій, що тривали стільки, скільки існувала радянська влада. Жертви ці постійно про себе нагадують і нагадуватимуть нинішнім і прийдешнім поколінням українців…
Іван Багряний спростував своєю життєвою місією те, що «напророкували» йому слідчі з Харківського ДПУ у 1932 році. Він не обрав шлях Тичини, який багато втратив, оспівуючи колоніальне ярмо, а приклад Григорія Косинки надихнув на безкомпромісну боротьбу. Опинившись на Далекому Сході після примусової висилки і забороною жити в Україні, Багряний написав емоційно-ностальгійний вірш «Матері», в якому є дуже символічні рядки:
…На зорі стоїть син один,
Зустрічаючи сонце і клекіт,
Те «прощай» посилає він.
Одболять мозолі і рани,
Поростуть чебрецем в гаях…
Хай згорає ж пелюстка остання
Не потрібні ні «ох», ні «ах».
Одкричали над сонцем гави,
Облетіли листки золоті…
Про вогонь мені ранок яскравий
Написав
на мечі і щиті.
Саме «меч» і «щит» обирає ліричний герой Івана Багряного, так само як і автор вірша, міцно тримаючи до кінця свого життя, затято змагаючись з ворогами рідної України.