30 серпня 1941 року були вбиті у Житомирі два провідні діячі ОУН: Микола Сціборський та Омелян Сеник.
У 1949 році у видавництві ім. Ольжича вийшла книга “Житомирська трагедія” (Пам’яти трагічної смерти О. Сеника-Грибівського і М. Сціборського). До неї увійшли спогади побратимів загиблих Героїв.
До уваги читачів спомин Дмитра Андрієвського “Стобара” “В боротьбі з анархією”.
Випало нам жити в часи великого здвигу в лоні української нації. В подібні доби хід подій покидає еволюційні шляхи, відступає від усяких “законів” та людської логіки й кидається стрімголов у вир несподіванок. Тоді історія імпровізує долю суспільств, як і саму себе, революційними способами.
Є люди, які органічно противні революції й не годні вчуватися в динаміку історії. Для них все, що заносить на різні перевороти є “од лукавого”. Таким був наприклад, французький письменник часів Великої Революції де Майстр, для якого Наполеон видавався малощо не анархістом. Тої ж категорії є наші консервати, згуртовані під гетьманським прапором. Вони перестають розуміти життя, коли воно зачинає іти скоками та виявлятись вибухами. В часи, коли все перетоплюється, вони хотять консервувати, не питаючись чи є щось консервувати, чи то доцільне, чи можливе. Така їх постава є рівнозначна втечі від життя.
З другого боку є друга категорія людей, які ніби вроджені для революції, в ній знаходять свою стихію і поза нею не хочуть і можуть бачити інших форм історичного процесу. Це так би мовити “вічні революціонери”, для яких гаслом є “революція для революції”. Включившись в якийсь революційний рух, вони хотять “поглиблювати революцію”, не оглядаючись на цілі цеї останньої. Такого типу революціонери довго діяли серед большевиків, аж поки Сталін не вистріляв їх. Найбільше подибується їх серед жидів, з їх вічним неспокоєм, відразою до твердого ладу. Є вони нажаль і між українцями, як то показують недавні події, що про них буде мова далі. Наколи в “хулителів” революції рішаючою є сила статичної інерції, то в її “фанатиків” рішає сила інерції динамічної.
Нарешті третя категорія. Це люди, які сприймають життя в цілости, з його динамікою і статикою, з вибухами й перетворенням, які не бояться глянути правді в очі, але тримають контролю над собою. Вони достроюються до ритму історії і включаючись в цілість сил, що діють на життя, намагаються перемагати не лише інерцію спокою, а також і інерцію розгону. Між ними можуть знайтися різні темпераменти, революційні й консервативні, але всім їм прикметна одна риса, а власне активне ставлення до життя в усіх його формах, як революційних так і еволюційних. Такі елементи творять хребет тих суспільно-політичних рухів, які перемагають і записують сторінки історії не лише кров’ю революцій, а також чорнилом практичних досягнень.
В українськім націоналістичнім русі характерними фігурами цього третього типу, були бл. п. Сеник і Сціборський. Вони були революціонерами з природи, з покликання, а еволюціоністами з свідомости, з конечности. Раз включившись в революцію, вони цілим стилем їх життя лишились до кінця їх днів її двигунами. Перший з них відчував найгостріше романтичну сторінку революційної дії, з її гоном, ризиком, героїкою. Він не лише керував нею, але сам прикладав рук до неї, жив нею, але не дававсь опанувати себе нею. Другий, також пересяклий духом революції, підходив до неї скорше розумово, мислив її більше теоретично, і вже з тієї причини не тратив ніколи контролі в своїм сприйманні революційної дійсности й участи в ній.
Як перший так і другий внесли багато свого, індивідуального в українську революцію, один безпосереднім чином, контактом з людьми, другий, як словом та безпосереднім впливом, так і писанням. Обидва були непересічними промовцями і любили масу, почувалися перед нею в своїй стихії, кохалися в змінних настроях юрби, як мореплавець кохається в бурі та в небезпеці, в чім найбільше виявилась їх органічна спорідненість з революцією. Але уміли також і вхопити, примхату масу чи окремих її речників за карк і примусити її коритися їх волі.
Кожна динамічна доба переходить під знаком небезпеки й зриву, що в дальшій перспективі все мають перед собою безодню. Не дармо ж Мусоліні, започатковуючи фашистівську революцію, радив своїм землякам вчитися “жити небезпекою”. В обставинах революції в суспільнім житті панує стан непевности, несталої рівноваги. В часи, коли старий лад розкладається, а новий ще не народився, або не затужавів, є небезпека, що заникне всякий лад і повстане анархія. Якраз в такі моменти з глибини людської душі підноситься дух руїни й з безвісти виринають темні сили, які находять хворобливу потіху в нищенню всіх цінностей. Хто був свідком большевицької революції, той знає, що то значить.
Анархія, так само, як і творчий геній чи релігія, має в різних країнах і в різних народів свої місцеві, питоменні риси чи характер. Звиродніла французька революція, чи комуна, несе на собі знак гільотини, переходить в супроводі жіночої гістерії, тоді як ірляндська анархія має характер понурого, фанатичного самовинищування. Що іншого перманентна революція в Полуднево-Американських державах чи в Мексику. Тут анархія прибирає здебільшого форми герців військових ватажків, тоді як в Еспанії — форми двірських переворотів. В Московщині вирізування збунтованим рабом своїх вчорашніх панів, що з найбільшою силою виявилось в нищенню большевиками всіх “буржуїв”, починаючи від поміщика й кінчавши заможнішим господарем, є формою московської анархії. Здається, що не помилимось, коли українську анархію зхарактеризуємо, як бунтарство проти провідників, що обертає наш народ в “бестію без голови”.
Справді оглянемось на наше минуле й переглянемо типові форми заворушень в Україні. За часів Князівської Руси траплялось не раз, що віча проганяли своїх князів і на їх місце покликали інших. В Галицько-Волинській державі князям доводилося запрягати бояр у плуги, щоб навчити їх коритися їх волі і не бунтуватись проти них. В добу Татарської навали окраїнні области повставали проти своїх князів і піддавалися татарським ханам, за що населення їх прозивало “татарськими людьми”. За Козаччини повстання проти Гетьманів було звичайним явищем і не одного ватажка видавало своїми в руки ворога. “Чернь та голота” не раз заходили в стан боротьби проти старшинства, загосподарених “дуків та кармазинників”, цебто провідної верстви. Під час недавньої революції Гол. От. Петлюра мусів мати до діла не лише з зовнішнім ворогом, але і з ворохобниками очолюваними різними Зеленими, Григорієвими, Махнами. Нарешті на наших очах в лоні Організації Українських Націоналістів повстає диверсія Бандери. В тому всьому є якась спільна нота, що творить музику української анархії, яка має характер бунтівництва.
Український націоналізм, маючи активне наставлення до сучасної революційної дійсности в Україні, поставив за своє завдання не лише збурювати лад, що гнітив українську націю, а також не даватись розпаношитись хаосові, взяти в тверді карби анархію, осідлати — “бестію без голови” та покермувати революційним процесом. Але, щоб того осягнути, треба здавати собі докладно справу з природи української анархії, дошукатись джерел її, викрити форму вияву її в кожній побудці до анархії протиставити чинник, який би потрапив, коли не вбити руїнну силу в зародку, то бодай не допустити до вибуяння її. Багато в тому напрямі вже зроблено, але далеко не досить, щоб мати певність що нас не чекають ще нові потрясення. Бо ж на перевиховання цілого народу потрібно часу багато більше, як український націоналізм має за собою від моменту повстання і організаційного оформлення його.
Де є властиво джерело української анархії? Де-хто, як ось Липинський, добачає його в самій національній вдачі українця, спеціяльно народньої маси. Справді, незаперечним є, що український селянин є добрим господарем, який любить порядок. Моральна дисципліна й пошана до авторитету в українській родині не менш знані. Розвій кооперації в Україні свідчить про здібність нашого народу діяти організовано і без примусу. А зрештою український вояк знаний із своєї карности й підпорядкованости. Отже авторитет серед українців не лише признається, але й органічно потребується. Однак в ділянці суспільно-політичній це виглядає дещо інакше. Тут засада гієрархії тратить свою діючу силу й повстає замішання, так ніби в психіці українця проблема взаїмовідносин між проводом і масою не знаходить своєї натуральної розв’язки. На практиці це приводить до того, що рівновага між стороною, що має підлягати й стороною, покликаною наказувати, порушується надто легко й надто часто.
В Запорожській Січі був один звичай, який показує яскраво, наскільки засада суспільно-політичної гієрархії може бути викривлена в українській психології. Коли вибирали нового Гетьмана, то замість підносити нового достойника на щиті, як робилося за часів Князівської Руси, обкидали його болотом, щоб мовляв “не зазнавався”. Тим хотіли закріпити в його свідомості факт зв’язку провідника з громадою, що покликала його на високе становище. То видавалося потрібним мабуть для того, що в ті часи, як зрештою і пізніше, вищі верстви і ціла влада в Україні були чужонаціональними, чи то польськими, чи то московськими, проти яких доводилось боротися з мотивів расових і релігійних, соціяльних і політичних. Такий стан речей, замість виплекати пошану до влади і вищих верств, викликав ворожість і недовір’я української маси до проводу.
А тому Липинський, замість ганити українські маси за бунтівництво, мусів би в першу чергу звернутися проти вищих верств, шляхецтва і старшинства, які зденаціоналізовуючися переходили до ворогів і тим самим сприяли появі у народа реакції, яка в остаточнім рахунку створила комплекс упередження проти всякої влади й всякої вищої верстви. І нащадки тієї старшинської шляхецької верстви, що спричинила це психічне каліцтво українського народу, не мають найменшого морального права вимагати від нашої маси пошани до себе й послуху. І їм, як клясі, що систематично банкротувала, не належиться роля провідників. Автім, вона є майже винищена большевицьким режимом і на її місце має прийти нова провідна верства, яка своїм поступованням мусить здійснити засаду гієрархії в суспільно-політичнім житті України.
Брак натуральної, історично поставленої провідної верстви вимагає витворення в Україні відповідних умов для плекання нових кадрів провідників. Щоправда, місце шляхецтва і старшинства в тягу ХІХ ст. заняла інтелігенція, але вона не мала жодної органічної, суспільної структури. Форма і організація політичних партій, повстала в умовинах демократичних режимів, віджила скоро і скрахувала по всіх европейських країнах. Натомість витворилась нова форма, так би мовити, ідеологічно-політичних орденів. До цього явища і нав’язали українські патріоти, закладаючи Організацію Українських Націоналістів. Пересякнення українського народу ідеями й організованими розгалуженнями цієї формації мало б дати Україні той хребет, що його забракло, і тим запобігти вибуху анархії в національнім житті цієї країни.
Небіжчики — Сеник і Сціборський, більше як хто інший, були свідомі такого стану речей і приложили всіх старань, щоб зарадити йому, ставлючи нову організацію, зачавши свою діяльність, як вояк на фронті проти зовнішного ворога. Сціборський після закінчення визвольної боротьби перейшов на фронт внутрішній, і, ще бувши студентом, шукає розв’язки, закладаючи в Подебрадах Легію Українських Націоналістів, яка пізніше в цілости вливається а ОУН, одним із основоположників якої він стає. Сеник, перейшовши визвольну війну, перейшовши через кадри Військової Організації, що мала вузчі завдання, часто оборонні проти польського займанця, також приходить на фронт внутрішній і діє в лоні Організації Націоналістів, поширюючи її аж за океан, серед нашої американської еміграції.
Брак ясного й широкого поняття гієрархії пояснює клясичне явище української дійсности, яке прибрало назву отаманщини, що є однією з форм анархії. Незвиклі до твердих форм національного суспільно-політичного життя, багато українців більш ініціятивних, але з меншою дозою почуття відповідальности, надто легко висмикуються з існуючого ладу й пориваються до провідної ролі, не маючи на те ні формальних ні моральних даних. Подібні тенденції і об’яви чинили і чинять українській справі страшні шкоди. Щоб боротися з ними, український націоналізм створив культ провідника; тим способом намагається плекати в психіці нашого загалу свідомість вищости вождя. Ту саму журбу мав і Липинський, коли за наріжний камінь політично-державної організації в Україні поклав ідею гетьманства, і то дідичного. Але і тут зробив ту саму помилку, що і в питанні провідної верстви, поставивши плуг попереду вола. Інституція в очах маси все буде абстракцією, доки жива особа не поповнить її живим змістом і не викличе до неї довір’я. А особа, що мала б втілювати ідею гетьманства на те найменше надається.
Українська анархія тим легше переливається через вінця організованого ладу, чим сильніші були вливи мас у суспільному житті, іншими словами, чим демократичнішим був режим. Вже само існування віча за часів Київської Руси наражало князівську владу на небезпеки бунтів і заворушень. Ще більшою стала небезпека за Козаччини, коли влада виростала з Січового Братства. Тоді навіть повстала інституція Чорних Рад, що було рівнозначним легалізації бунту. Тому власне український націоналізм рішуче зриває з так званою демократичною традицією і пропагує монократичну владу. До того ж приводить його і досвід інших европейських народів, республіканська і парляментська система виродилась і збанкротувала на наших очах.
Як було зазначено на самім початку, живемо в часи революційні, коли до голосу приходять здебільш сили рушійні. І наколи одні з них ніби самою природою покликані нищити перестаріле, струхлявіле, то другі змагають насамперед до відбудови, до творення нового ладу. В тягу революцій все мусить прийти такий момент, коли відбувається відбір, зрізничковання цих двох родів людського матеріялу. Звичайно цей момент приходить тоді, коли нова влада береться до відбудови. Для української національної революції достоменно такий момент ще не прийшов, але було щось іншого, що такий відбір прискорило, а саме сталася корінна зміна зовнішніх обставин. Польща завалилась, над Совєтами завис присуд смерти і здавалось, що питання організації нового ладу з національною владою в Україні стає на порядок дня.
Але те, що здавалось, не справдилось, на порядок же дня стало питання перегляду завдань і методів національно-революційної праці і тут відбувся іспит політичної зрілости. Деякі елементи націоналістичного руху, не зорієнтувавшись в політичних обставинах, двигані силою інерції розгону, набутого за часів польсько-московської займанщини, погнали далі по раніш уторованому шляху. Даремні були упімнення і попередження більш розважних, досвідчених типу Сеника та Сціборського, які виразно бачили, що той гін є гоном в безодню. Не могли успішно протиставитись тому стихійному гонові ані організаційна дисципліна, ані авторитет Вождя. Бо ж почала діяти українська анархія в новій, найновішій редакції, якій однак не забракло ані одної риски сумної історичної традиції. Пересякнені духом руїни, нав’язуючись до сумної пам’яти Чорних Рад, задивлені в недавню отаманщину, темні сили підняли бунт проти свого проводу. Зусилля Сеника, який ціною власної особи хотів запобігти розколу в націоналістичному руху, пішли на марне. Знов же в умовинах бездержавности, не було способу опанувати фізично й унешкіднити збунтовані елементи, як то було зроблено свого часу з подібним явищем в Італії та в Німеччині.
З руїнними силами довелося боротися Сеникові та Сціборському, не лише в останнім часі, але в тягу цілої їх діяльности. Тому вони були предметом ненависти й злоби, а врешті мусіли прийняти смерть. Житомирська трагедія остаточно відкрила обличчя української анархії і довершила відбір та зрізничковання людського матеріялу серед цілого українського громадянства, а не лише націоналістів. Та зі смертю двох Лицарів Української Національної Революції далеко не кінчилась їх боротьба. Їх дух, їх ідеї, їх приклад далі в лоні українського народу. Сама їх смерть на стійці є не лише жертвою на вівтар служіння Батьківщині, а також суворим засудом для української анархії.