Юрій КОВАЛІВ, голова журі конкурсу
Побачив світ альманах «Тільки тим дана перемога, хто у болі сміятися міг!», де опубліковані кращі твори переможців щорічного Всеукраїнського літературного конкурсу імені Олени Теліги та Олега Ольжича – 2022. Про Конкурс – 2022, авторів та їхні творчі роботи написав у передмові альманаху Юрій Ковалів – доктор філологічних наук, літературознавець, історик літератури, поет, лауреат Шевченківської премії, профессор.
КРЕАТИВНА РЕЦЕПЦІЯ «ДЕКАЛОГУ» В ХУДОЖНІХ ТЕКСТАХ Й ПУБЛІЦИСТИЦІ СУЧАСНОЇ ВОЄННОЇ ДІЙСНОСТІВсеукраїнський літературний конкурс імені Олени Теліги та Олега Ольжича — 2022 «Тільки тим дана перемога, хто у болі сміятись зміг!», в якому зважилися взяти участь 283 автора, з них найбільше (177) в номінації «Художні твори», відбувається за екстремальних обставин російсько-української війни, коли Україна в мотивованому спротиві московському окупанту виборює право повноцінного суб’єкта свого буття.
Після 24 лютого 2022 р. відродився іманентний психотип — пасіонарій. Обстоюючи власним життям священний обов’язок захисту людської й національної гідності, родини, рідної, заповіданої предками землі, він відчуває в собі їх потужний волелюбний голос, реалізує екзистенціал героїчного чину, беручи за приклад І. Мазепу, Т. Шевченка, Є. Коновальця, А. Мельника, О. Ольжича, Олену Телігу, С. Бандеру. Сьогодні націоналізм, в якому концептуалізована любов до Батьківщини узгоджена з повагою до інших народів, протистоїть руйнівному шовінізму, загрозливому в рашистській трансформації Україні і всьому світові. Українська література, всупереч твердженню «Inter arma silent Musae» (лат.: серед брязкоту зброї музи мовчать) Цицерона, переповнена резистансним пафосом, в її художніх творах сконцентровано квінтесенцію волю нації, людського життя на межі, в напружених випробуваннях і стражданнях, означено віру в історичну справедливість. Зазвичай в екстремальних ситуаціях війни простір письменства заповнює лірика як мобільне жанрово-родове утворення. Але цьогорічний Всеукраїнський літературний конкурс імені Олени Теліги та Олега Ольжича спростовує такі тенденції. Вона переважно не виходить поза пафосні віршові декларації й заклики, зрідка розростається до значного обсягу на кшталт циклу «За покликом чину» івано-франківця М. Суляницького, героїчної поеми «Богун» ірпінця Платона Маляра, невеликої поемки «У підвалі, або маленькі світи» Валерії Лєснік, присвяченої акушерці з Маріуполя Тетяні Іванівні, трагічним подіям героїчного міста, набуває вигляду «Поетичних хронік боротьби, любові та звитяги» львів’янки Наталії Топольницької тощо, у кожному разі поступається епіці.
Серед віршових текстів помітний «Декалог» киянина А. Кириченка, в якому подана авторська інтерпретація десяти заповідей українського націоналіста, кожна з яких фіксована епіграфом. Формульні, чітко прописані строфи бойового катехізму легко засвоюються, їх можна поширювати серед бійців ЗСУ, парамедиків, волонтерів, сучасної молоді. Вони засвідчують актуальність героїки чину й національного сумління, зв’язок досвіду ОУН й сучасності, означеної карбом російсько-української війни. Можна вважати, що «Декалог» А. Кириченка постає лейтмотивом Конкурсу. Іноді конкурсанти звертаються й до драматичних творів, як-от Катерина Бібік — авторка спроби патетичної драматичної поеми «Крилата» на три дії, в якій постають Леся (Леся Українка), Олена (Олена Теліга), Ліна (Ліна Костенко) поряд із символічними образами Зневіри, Мовчання, Сили, Радості.
Полтавка Єлисавета Омельченко виповнює свою п’єсу ««О краю мій моїх ясних привітів не діставав від мене жодний ворог» переказом подій, пов’язаних з Оленою Телігою. Мала проза привертає увагу конкретно предметним зображенням сучасної воєнної дійсності, водночас виходить за її межі в минувшину, іноді в козацьку («Його життя» Поліни Пономарьової з Краматорська), радянську з енкаведешною параноєю («Підвал» А. Кузьміна), пов’язується з героїчним чином УПА («Останній бій» Марії Паркулаб з Івано-Франківщини, «Криївка на зиму» С. Лепеха, «Атентат» С. Бондаря), прокреслює спадкоємність збройного спротиву сучасних українців в ЗСУ, за фронтових обставин («До останньої душі» полтавця В. Кушніренка, «Я повернувся живим» полтавки Христини Музики, «Батя, або Свої своїх не залишають» Тетяни Лінійчук з Івано-Франківська, «Відрядження у вічність» Каміли Сєнтєрової з Чернігівщини, «Прийшла війна…» Анни Ярути з Рівненщини, «Сторінки життя» Анастасії Коношук з Одещини, «Небо плакало» буковинки Єлизавети Степанятової, «Огненне слово» Анастасії Телух з Чернігівщини), чи в теробороні або у волонтерстві («Ти ж знаєш, він ніколи тобі не дзвонить» сумчанки Надії Позняк, «Незмінні орієнтири» Вікторії Думанської з Вишгорода, «Заплети мені долю» В. Полянка), чи у воєнних буднях тилу («Довга зима» полтавки Наталії Переверзєвої, «Батьківщина в огні» Анжели Веремій з Вінничини) або в психологічних двобоях з окупантом («Останній українець» харків’янина К. Половінка), чи в зворушливих епізодах повернення фронтовиків додому («Янгол Різдва» Тетяни Дідич з Рівненщини).
Ці твори, радше замальовки, нариси (наприклад, типова «Перемога буде наша. Неодмінно» буковинки-десятикласниці Каріни Пшеничко), ще не знають руки фахового прозаїка, але вражають щирістю оповіді, безпосередністю переживань драматичних й трагічних реалій, героїкою чину.В малій прозі, надісланій на конкурс, привертають увагу твори, які після певного доопрацювання можуть змагатися з професійними. Автори без зайвого пафосу й дидактики показують, арґументують випробовування людських доль, висвітлюють напружені психічні колізії, мотивації вчинків на межі. Для цього невимушено обираються відповідні жанроформи, не обов’язково традиційно наративні (оповідання, новела), а й епістоли, щоденники, нотатки, зумовлені потребою інтимізації художнього мовлення, переконливості зображення складних процесів в людській душі, іноді подані в психоаналітичних аспектах. Водночас оповідна інтрига може набувати пригодницьких, авантюрних сюжетних поворотів, іноді з елементами казки, як «Отряшка та Окілка» сумчанина О. Бабурова. У кожному разі серед всього масиву малої прози, надісланої на конкурс, виявляються твори, які, виповнюючись енергією національної самосвідомості, відповідають художнім критеріям, адже війна потребує літературу високої естетичної якості, аби стати адекватним документом епохи, а не просто описом її.Харків’янка Олена Гурченкова, вжила епіграфом слова італійського поета Ч. Павезе «Verrà la morte e avrà i tuoi occhi» («Смерть прийде, у неї будуть твої очі…») до оповідання «Вільним птахом». Він править за ключ декодування твору, написаного в несподіваному ключі потоку свідомості, вдало застосованого епістолярного жанру, котрий дозволяє інтимізувати непросте мовлення воєнної дійсності, спілкування військового з матір’ю (майже наприкінці твору відомою за іменем Лизавета), його роздумам про сутність війни й адекватність—неадекатність її рецепції. Листовна форма переходить в наратив від третьої особи, тобто постає своєрідний текст у тексті. Фронтовики сприймають свою участь в цій війні без зайвого пафосу як екзистенційний вибір, як сувору відповідальну роботу: «Віриш, матінко, але тут, на фронті, ніхто не зважає на свою ймовірну погибель: не пише листів-заповітів на пожовклих уривках засмальцьованого обгорткового паперу, не падає перед образами навколішки, не кидається до телефона, поспіхом набираючи вже викарбуваний на чорному савані повік номер, й не торкається щоразу устами рідних усміхнених личок з чорно-синіми озерцями блискучих очей». Експозиційній частині властива стилістика монологу, яка виконує аперцепційну функцію до розвитку дії, власне сюжетної події буденної героїки з трагічним фіналом, в якій беруть участь персонажі-фронтовики. Образ майора Лебедєва постає зразком українського офіцера, здатного на небезпечній «нулівці» цінувати людський фактор, «а не тим стереотипним, навіяним художньої літературою гетьманом, що за будь-яку ціну прагне подвигу». Для нього важливе життя кожного бійця, якого він мотивує до ефективного ведення бою, уміння відстояти себе, свою землю перед жорстоким противником, знаходити адекватну відповідь на невблаганні виклики фронтової дійсності. Майор постійно спілкується з дружиною Оленою, аби в родинному комунікативному полі, незважаючи на вимушену просторову дистанцію, відчувати надійний ґрунт родинного космосу, на якому постає український світ, а не просто сентимент. Своє важке поранення він сприймає стоїчно. Радше за нього більше переживає головний герой (рядовий Іван Стефаник), ніж він сам. Сюжет ускладнений появою персоніфікованої Смерті, позбавленої ознак фольклорної стереотипності («Тонка, напружена, немов струна в умілих руках бандуриста, вона була втіленням смиренності й невідворотності; її бліде, позбавлене гротескних емоцій, лице з тонкими рисами пашіло гордістю й холодною впевненістю»), представленої в образі проникливого психолога, здатного, спостерігаючи за своєю жертвою на межі, терпляче вичікувати, аби безповоротно привласнити її. Головного героя вражає уважний погляд, надто очі Смерті, на котрі натякає епіграф. Протистояння еросу (життя) й танатосу (смерті) відбувається за жорстокими законами війни, без розпачу й емоційних перевитрат, а як закономірність людських випробувань в екстремальних ситуаціях, завершених вмотивованим пуантом: «Одним граційним, відточеним рухом вона опустилася на коліна перед скам’янілим від хвилювання майором і обережно, з якимось невисловленим трепетом обійняла його за плечі, допомагаючи підвестися». Вона переносить його душу в легенду на тлі розпачливих криків ворога, молитви «Слава Україні! Слава нації!» на устах українських «змучених, обірваних, але живих» бійців, до яких долучився й головний герой. Лист обірвано їх атакою. Розв’язка психоаналітичного оповідання з переплетенням фронтових реалій й візій, зі структурою тексту в тексті невимушено перетікає в неореалістичну замальовку скорботи матері Лизавети над загиблим сином Іваном, який, прикриваючи «новачків», «кинувся на ворогів з останнім магазином патронів»: «Казали, що в останню мить на устах його блідим вогником миготіла щаслива, блаженна усмішка, і очі його все вдивлялися кудись за плечі товаришів, в огорнуту полум’ям далечінь, де сідало за кручами сонце, і чорна фігура простягала свої руки, наче для обіймів. Казали, що помираючи, він у нестямі шепотів: “Я маю крила! Я можу літати!” і сміявся, сміявся, сміявся». Цю звістку підтвердила пташка, розбивши вікно. Мати Лисавета, випустивши її на свободу, збагнула символіку крил, якою переймався її син в останні хвилини свого життя, яка визначила назву оповідання. Містичний нюанс увиразнює предметну основу наративу.
Сумчанка Дар’я Строкач висвітлює долю сучасників від їх школярських спогадів з 2014 р. до розгортання нової фази російсько-української війни (2022), яка захопила їх у свій лиховісний вир. Аби надати оповіданню відчуття достовірної безпосередності життєвого матеріалу, в оповіданні «Ваня і Яра, Або Таємниця козацької зірки» стилізовано жанрові можливості щоденника, простежено психічну й світоглядну еволюцію від симпатій в учнівські роки до любовних переживань молодих героїв-студентів — Іванни, часто найменованої займенником Вона, і Ярика. Їх життя перетікає з відносно мирного світу, пошрамованого російсько-українською війною, розпочатою 2014 р., в нову її хвилю (2022), коли Ярик з добробата еволюціонує до воїна ЗСУ. Сюжетна лінія ускладнена інтригою збережених з козацької доби дев’ятнадцяти золотих сережок Смолицьких. Вони, за родинною легендою, пов’язані з Мартином Смолицьким, вихованцем й соратником Богдана Хмельницького. Він лишився вірним гетьманом навіть після конфлікту з ним, а після його смерті продовжував справу національно-визвольного резистансу за кордоном, зазнав московських переслідувань, перед від’їздом з батьківщини передав дружині гетьманів подарунок — золоті сережки. Через століття вони потрапили до запорізьких нащадків, зокрема Ярика, який одну з них довірив дівчині Іванні на збереження. Твір має нонфінальну композицію, з розбитим потягом з військовими, з Яриком в порожньому вагоні, але з сережкою срібного птаха як символа свободи. Новела, завершена 23 лютим, хоча перед цим датувалися березневі дні, поволі набуває містичного сенсу, в якому внутрішню, але істотну функцію виконують сережки Смольницьких як свідчення спадкоємності. Таке враження, ніби персонаж в трактуванні Іванни, втрачаючи реальні контури, переходить в легенду. Можливо, одним з ключів прочитання твору були слова Ярика: «Ти відбудуєш те, що я відвоюю». Іванна розуміє, що все залежить і від її волі, аби «звести знову зруйновані квартали, склеїть розбиті ратуші й серця, бо ДИВА НЕ БУДЕ! НИМ ТРЕБА СТАТИ…».
Сюжетні лінії психологічного оповідання «Дід Степан» киянки Наталії Осипчук розгортаються в різних часопросторових проєкціях родини УПА, радянської інтелігенції, емігрантів, концептуалізують досвід повстанців, переданий онукам, засвідчують науку виживання за екстремальних ситуацій. Доля головного героя Романа розчахнена на тут-і-тепер й тут-і-колись. Ставши разом з іншими вигнанцями, зокрема поетами на кшталт Андрія завсідником паризького «Café de fleure», перечитуючи різні рукописи, він знічев’я натрапив на бандероль з Івано-Франківщини, котра нагадала йому дитинство, діда Степана. Забравши онука до себе, аби той «спізнав життя справжнього гуцула», старий горянин формував з нього самодостатню особистість, пробуджував талант адекватно читати текст природи, покладатися на свою пам’ять, а не на записники, зберігати в собі генетичну основу роду, не зашкодити іншому розбудовувати своє життя. Делікатно спостерігаючи за професійним зростанням свого сина лікаря-хірурга Василя (батько Романа), дід Степан надавав переваги знахарству. Це заняття він перейняв від дружини Зоряни (псевдо «Настя Черемшина»), з якою воював у повстанській сотні «Гомона». Її зошит «Зелолікування» переповнювали не тільки рецепти ліків з різних трав, а й роздуми про «підпільне життя у криївці», вірші Марка Боєслава, описи свят, зокрема Святвечірнього дійства, Великодня тощо. Сильна духом Зореслава витримала випробування за ґратами. Оповідання має структуру тексту в тексті, стосується не тільки вставної новели про Зоряну, а й про дерев’яну церкву, пов’язану з О. Довбушем, легенду про красуню, змістовними сновидіннями. Фабула спадкоємності перегукується з еміграційною долею Романа, який потрапив у фізично-метафізичний локус, передбачений дідом Степаном: «Бачиш отой небокрай, де сонце сідає? Там шукай мене, як стане нестерпно на душі…».
Трапляється, що інтрига твору сфокусована на деталі, яка виконує сюжетотвірну функцію, як в побутовому оповіданні «Михасик» Вероніки Пірко з Рівненщини, в якому відображено трагедію Бучі крізь призму сприйняття дівчинки Нати, долю переселенців, змушених, покинувши домівку, виїхати за кордон. Високий військовик подарував дівчинці іграшкового ведмедика Михасика, який належав перед цим його дочці Марійці. Оповідання без дидактичного акцентування має несподівану розв’язку. В Польщі нова подруга Нати виявилася Марійкою, яка впізнала свого Михасика. Іграшка стала підставою дружби дівчаток, став єднальною ланкою для обох родин, пережити травми війни. В замальовці «Все буде Україна…» Вероніки Пірко йдеться про повернення воїна ЗСУ Дениса в поруйноване село.Здається, в сучасній воєнній прозі обмаль гостросюжетних творів з дозою адреналіну, з небезпечними ситуаціями, з яких персонажі, схильні долати будь-які перешкоди, виходять неушкодженими. Така проза з виразними моделями героїки конче потрібна юному читачеві. Цим запитам відповідає пригодницьке оповідання про сьогоденних бойових летунів «Тримайся мого крила» ірпінця Віталія Рожаєва. Автор надає переваги не композиції (вона в нього — не складна, традиційна), а подіям з несподіваними поворотами, винахідливістю сміливих пілотів. Важливим моментом оповідання стало розкриття вольових характерів Степана, його двоюрідної сестри Ксенії, які, опанувавши тонкощами техніки польотів, одними з перших зустріли напад рашистів, як і Генадій Васильович (Перший), дядько Сашко та ін. В нерівних боях їм на іншим летунам було не легко, декому довелося катапультувати, декого довелося рятувати від переслідування ворога, потрапити до шпиталю. Невимушену оповідь веде син Степана, який не лише переживає за долю свого батька, тітки Ксенії та інших пілотів, а й вбачає в Першому легендарного «привида», який загинув, захищаючи місто від бомбардувань. Маркер «привида» до інших летунів, які дали йому «нове життя». Невдовзі на борту Степанового літака з’явився напис «Ghost of Kyiv» — «Привид Києва», чим пишався юний оповідач, який знався на тонкощах винищувачів. Війна породжувала не тільки трагедії, а утверджувала життя, що довели своїм весіллям тітка Ксенія й дядько Сашко, а в юного оповідача з’явилася сестричка. Захоплюючись старшими за віком персонажами, він мріє також сісти за штурвал, хоч вагається — винищувача чи пасажирського лайнера. Між батьком і сином панує збіжність горизонтів розуміння, відчуття свободи, без якої не існує ні людини, ні народу.
Серед малої прози, надісланої на конкурс, трапляються твори навіть з жанровими ознаками фентезі, несподіваними інтригами, що їх переживають персонажі новели «Злива» Леонід Курохти (Тель-Авів). Таємничі події розгортаються в одному із заїздів турбази «Верховина», на тому місці, де останній повстанець знищив роту енкаведистів. Сюди передчасно приїхав головний герой. Через зайняту кімнату його поселили у флігель з «паралельними» дверима, через які він потрапив в 1945 р., закохався в повстанку Катрусю, разом з нею відбивався від енкаведистів. Певно, обидва загинули. Перехід з одного часопростору в інший в новелі трактовано як природний перехід через портали. Персонажі 90-х років спілкуються з В. Винниченком, опришками, зокрема Пінтою, обмінюються книгами з колишніми історичними персонажами, живуть спільною ідеєю національного буття, котра не знає меж й обмежень. Аби надати оповіді ефекту достовірності, Леонід Курохта посилається на конкретні, взаємопов’язані через десятиліття дати: 2, 3 жовтня 1995 р. — 2 жовтня 1945 р. В новелі є кілька нез’ясованих натяків: дивна дівчина з ромашками на подвір’ї турбази, яка, можливо, чимось пов’язана з реінкарнованою Катрусею, й загиблий повстанець. Трагічна й героїчна доля закоханих Ганни (псевдо «Оксана») Дмитра (псевдо «Остап»), які пов’язали своє життя з ОУН і УПА, лягла в основу оповідання «Калиновий цвіт сльози» івано-франківця Василя Нагірняка, позначене рисами любовної, авантюрної, батальної прози, яка викликає асоціації із сучасною. Вони робили спільну справу у збройному русі спротиву — дівчина як зв’язкова кущової сітки ОУН, парубок у складі куреня Василя Андрусяка («Різуна») Української Національної Самооборони «Змії». Згодом вони зійшлися у рідній, звільненій від окупанта Торговиці, гуртували довкола себе ровесників, згодом стали жертвами Городенківського НКВС й місцевих колаборантів, коли Ганна доглядала хворого на тиф Дмитра. Після загибелі коханої порубок ще рік ходив у месниках, його пісня «Заповіт повстанця» поширилася серед українцівМала проза з неминучими елементами домислу й вимислу переконлива життєвою достовірністю зображення, визначальною для номінації «Документально-публіцистичні твори», серед яких привертає увагу нарис «Ми ще прийдемо у наше життя…» В. Борисова, присвяченого висвітленню антинацистського підпілля ОУН на Летичівщині, простежено тяглість національної свідомості від княжої доби, запорожців, гайдамаків, легіонерів УСС, ОУН і УПА, обґрунтовано правочинність захисту рідної землі, родини, Батьківщини. В основу роботи покладено документи, свідчення з архівів НКВД-МГБ-КГБ, тому відкриті «білі плями» з історії України стають «червоними від звірств катів». Суворий повів сучасності відчутний в есеї «Макс Левін. Трагічна історія страти українського журналіста» Валентини Турчин, присвяченого героїчному чину журналіста, замордованого російськими окупантами.
Анастасія Буряк у своєму добре скомпонованому, іноді пожвавленому ліричними вставками «Шкіц-реквіємі пам’яті АТО-ООС Володимира Анатолійовича Шеляга» осмислює процес, коли час народжує героїв, В. Матейко («А душа її жива…») відкриває постать поетки Софії Малильо, доля якої схожа на долю Олени Теліги, Оксана Нитчин («Пам’ять зраненого серця на клаптику простого полотна») висвітлює апріорно відмінні ментальності — українську й російську, показує звірства над українцями росіян, Анжела Пугач в інтерв’ю з учителем, добробатом, який постає для дітей в «новій іпостасі», як і В. Жеребило в нарисі Вікторії Скороход, спонукаючи юного читача пережити перипетії російсько-української війни.
Номінація «Дослідження на основі архівних джерел, відкриття невідомих історичних фактів про діяльність УВО, ОУН, УПА» представлена роботами А. Дниша («Фотій Мелешко та його драматичний етюд «Трьома шляхами»), О. Атаманчука («Яків Гальчевський. Отаман святих і страшних») тощо. Номінації «Переклад поезій Олени Теліги і Олега Ольжича іноземними мовами» та «Буктрейлери» заслуговують заохочувальних відзнак
.Всеукраїнський літературний конкурс імені Олени Теліги та Олега Ольжича — 2022 «Тільки тим дана перемога, хто у болі сміятись зміг!», заснованого Організацією українських націоналістів та Жіночим товариством імені Ольги Басараб й Олени Теліги, засвідчує високе громадянське сумління й творчу зрілість його учасників, які на конкретно предметному матеріалі російсько-української війни й національної історії, на особистих переживаннях сучасної трагедії й героїки змальовують у своїх творах, кращі з яких сягають рівня художніх критеріїв, образ невгнутого пасіонарія, здатного відстояти особисту й національну гідність, утвердити Україну як повноцінного суб’єкта буття, засвідчити слушність максимів «Декалогу».