Культурна Референтура ОУН

«Хоругва» — це молодіжна спільнота для тих, кому цікава українська історія, культура, мистецтво та сучасні суспільні й культурні ініціативи. Це простір, де не лише можна читати й обговорювати, а й досліджувати, створювати, об’єднуватися та реалізовувати власні ідеї.

ЧИМ ЗАЙМАЄТЬСЯ «ХОРУГВА»?

Одним із ключових напрямів клубу є популяризація української історії. Учасники працюють із історичними матеріалами, досліджують минуле України та окремих регіонів, знайомлять читачів з постатями, подіями й явищами, які сформували українську національну традицію.

Важливе місце займає й українська культура — традиції, мистецтво, мова, література, архітектура, культурна спадщина міст і сіл України.«Хоругва» також відкрита для творчості. Поети, письменники, художники, фотографи, дослідники та інші автори можуть презентувати власні роботи, долучатися до спільних проєктів і знаходити однодумців для реалізації нових задумів.

Окремий напрям — просвітницька та культурна діяльність: створення інформаційних матеріалів, організація зустрічей, лекцій, дискусій, культурних заходів та інших ініціатив. У «Хоругві» можна знайти людей, команду, інформаційну підтримку та можливості для розвитку власної ініціативи. Багато хороших ідей залишаються нереалізованими лише тому, що їхнім авторам бракує середовища й однодумців.

Тому «Хоругва» — це можливість для того, щоб перетворювати ідеї на справи.

ОСЕРЕДКИ «ХОРУГВИ»

Клуб розвиває не лише спільноту в мережі, а й локальні ініціативи. Одним із таких напрямів стало створення осередку «Хоругви» у Дніпрі — спільноти, присвяченої історії Дніпра та Катеринославщини:

https://t.me/KhoruhvaKlubDnipro/17

Ставай частиною спільноти, пиши у наш чатбот : @HorugvaBot;

Електронна пошта: khoruhva.dnipro@gmail.com “

Учасники осередку планують досліджувати історію краю, створювати просвітницькі матеріали, говорити про видатних дніпрян, проводити зустрічі, лекції та культурні заходи, підтримувати творчі ініціативи й працювати для розвитку місцевої громади. У перспективі такі осередки можуть стати просторами, де молодь різних міст України об’єднуватиметься навколо історії та культури власного краю, зберігатиме локальну пам’ять і створюватиме нові культурні проєкти.

Діана Демидяк 

Жіноча звитяга в українському визвольному русі XX століття ніколи не була випадковістю чи епізодичним винятком. На думку дослідниці Марти Богачевської-Хом’як, українки йшли у збройне підпілля не задля боротьби за абстрактні права, а тому, що відчували дискримінацію найболючішого штибу – як українки, у яких відбирають Батьківщину.

Не стала винятком і Українська Повстанська Армія. Тут жінки тримали на своїх плечах як «тиловий» фронт – медицину, зв’язок, логістику, так і вищі щаблі бойового керівництва. Сама Ірина Тимочко згодом згадуватиме, що жінки в УПА не мали жодних особливих привілеїв, а вимоги до них були серйозними. Доля самої «Христі» – це карбувальний приклад того, як жіноча відвага стала вирішальним чинником боротьби на найзахіднішому рубежі України – Закерзонні.

Продовжити читання “Сталева «Христя» Лемківщини: Доля та чин Ірини Тимочко на Закерзонні.”

З Раулем Чілачавою спілкувався Тарас Головко (Тбілісі-Київ, серпень 2026 року)

Приводом згадати першого президента Грузії Звіада Гамсахурдіа стали неодноразові згадування у відеоконтентах на відеохостингу youtube про причетність колишнього начальника управління КДБ СРСР по Москві та області, генерала у відставці Євгена Савостьянова до державного перевороту в Грузії на початку 90-х, особиста підтримка Едуарда Шеварнадзе в заколоті, що, за задумом Кремля, передбачало відсторонення силовими методами від влади законно обраного очільника держави, зміну зовнішньої політики і ще чимало іншого.

Продовжити читання “Велич і трагедія Звіада Гамсахурдіа.”

Із сайту СЗР України

22 серпня 1992 року на урочистостях із відзначення першої річниці відновлення незалежності України повноважні представники Державного центру Української Народної Республіки в екзилі склали свої повноваження і передали їх у Києві очільникам відновленої України. Тим самим підтвердили правонаступництво та спадкоємність українських державницьких традицій. Серед тих, хто передавав першому всенародно обраному Президентові України Леоніду Кравчуку Грамоту про припинення діяльності Державного центру УНР, президентську печатку, клейноди гетьмана Івана Мазепи і прапор, був Голова Української Національної Ради Михайло Воскобійник. На той час в архівних фондах української зовнішньої розвідки лежала ще не розсекречена справа-формуляр на нього під назвою «Елегантний».

Продовжити читання “Михайло Воскобійник. Останній Голова Української Національної Ради.”

Богдан Червак, Голова ОУН

Відновлення державної самостійності України – тривала, запекла й безперервна битва за право бути собою. І саме цього року наша Незалежність набула особливого, сакрального виміру історичної й національної справедливості.

У ХХІ столітті Українська нація, нарешті, збирає докупи своїх розкиданих по світу Героїв. Повернення на рідну землю й перепоховання лідерів українського визвольного руху, Голів ОУН – полковників Євгена Коновальця та Андрія Мельника – це подія епохального значення.

Це не просто закриття історичного боргу. Це потужний маніфест того, що, зв’язок поколінь є нерозривним. Ті, хто сто років тому закладав фундамент нашої армії тепер стоять в одному строю у лавах Сил оборони України.

Повернення Провідників додому нагадує нам про інше важливе завдання: сучасна Україна повинна остаточно розірвати юридичне й ментальне пуповиння з радянським минулим УРСР. Наш справжній фундамент – це Перша Незалежність, проголошена Четвертим Універсалом УНР у 1918 році.

Держава, яка з найвищими військовими почестями ховає своїх провідників має відновити державну тяглість від УНР, продемонструвати світу свою зрілість і непереможність.

Сьогодні ми виконуємо заповіт наших попередників у вогні Великої Війни. Вони повернулися під синьо-жовті прапори, за які віддали життя. Ми продовжуємо їхню справу. Ми стоїмо. Ми боремося. І ми обов’язково переможемо.

Слава Україні!

Олена Петришин (із сайту Вечірній Київ), фото Борис Корпусенко

«Ті, хто стояв біля його могили у 1938 році, вірили: одного дня полковник повернеться у вільну Україну»

18 серпня на Національному військовому меморіальному кладовищі поховали Євгена Коновальця — полковника Армії УНР, командира Січових стрільців і першого голову Організації українських націоналістів. Через 88 років після загибелі у Роттердамі він повернувся в Україну.

Продовжити читання “«Ми знали, що одного дня він повернеться»: українець із Канади про могилу Коновальця, якою 88 років опікувалася діаспора.”

Олександр Скрипник (із сайту СЗР)

В архівних фондах Служби зовнішньої розвідки України виявлено низку документів про те, як органи кдб срср у різні періоди відстежували заходи української діаспори з ушанування пам’яті голови ОУН Євгена Коновальця і намагалися всіляко перешкоджати їх проведенню.

Продовжити читання “Як кдб намагався перешкоджати заходам з ушанування Євгена Коновальця.”

Назар Карімов

«Мені дорікають, що атеїстична моя дорога, що все святеє на ній гине… Брехня! Я вірю в Бога! І в мені не гасне його варта!… Але одне «Господи, помилуй» без України нічого не варте!»
– Микола Сарма-Соколовський

25 років тому, 9 серпня 2001 року, о 17:00 в місті Новомосковськ (нині – Самар) помер на 91 році життя видатний борець за волю України та протоієрей УАПЦ Микола Олександрович Сарма-Соколовський – пастир, бандурист, поет, художник. З ним пішла ціла історія видатної людини, яку намагалися вбити та розгромити допити, арешти, вогні війн та репресій. Але він витримав, бо він був вірний Богу та Україні – як члени Спілки Української Молоді та Організації Українських Націоналістів.
А вже через 20 років, під час нової війни, її онуку разом з чоловіком вбили нащадки тих, хто тримав у неволі її мужнього пращура. Але як склалася доля бандуриста та його онуків нині? Яку ідею він сповідував і чи дійсно встиг зробити свою Українську Справу – зараз детально у цій статті.

Продовжити читання “Микола Сарма-Соколовський – отець, бандурист, боєць та націоналіст.”

Владислав Свідовський

Після поразки Української революції 1917–1921 років українське суспільство пережило глибоке розчарування. Втрата державності та вимушена еміграція політичної й військової еліти призвели до формування за кордоном трьох головних центрів українського політичного життя.

У Варшаві діяв Державний центр Української Народної Республіки в екзилі на чолі із Симоном Петлюрою, у Львові колишні старшини Української Галицької Армії створили Українську військову організацію (УВО) під проводом Євгена Коновальця, а навколо Павла Скоропадського сформувався гетьманський монархічний рух.

Продовжити читання “Гетьманці та ОУН. Від ідеологічного протистояння до спільного фронту.”

Микита Боженко

“ОУН була аномалією, це не норма” — саме такими словами Мирослав Шкандрій намагається дискридитувати український рух у своїй книзі «Український націоналізм: політика, ідеологія та література, 1920–1956».
Показово, що автор — не стільки історик, скільки публіцист Єльського університету — одного з головних бастіонів лівої академічної гегемонії. Не дивно, що його погляд на український націоналізм сформований саме цією інтелектуальною атмосферою. Навіть Buckley Institute при самому Єлі неодноразово вказував на системну кадрову політику, за якої перевагу отримують викладачі лівих поглядів, тоді як консерваторів витісняють із університетського середовища через їхні переконання. 

Продовжити читання “«ОУН була аномалією»? Ні. Аномалією є спроба переписати українську історію під лівототалітарні догми.”