Оксана Зварич
У цій книзі чимало цінної інформації, поданої у вигляді спогадів людей, які близько знали Андрія Мельника, а також і його власні спомини; документи та листування, що дають змогу збагнути і відчути епоху ХХ століття, що вже минула, але залишила слід, який ніколи не щезне. Це книга про велич духу Людини, що мов Атлант, тримала небосхил на своїх плечах без скарг, без вагань, без сумнівів.
Оцінка діяльності належить об’єктивному дослідженню історикам і фахівцям, а нам же належить відчути душу Вождя, що понад 20 років служив Великій Ідеї: Українській Соборній Самостійній Державі — обітованій, виміряній і за яку боролось не одне покоління. Для здійснення заповітної мети він служив Проводирем до останнього свого подиху, жодного разу не зрадивши своєму слову. Дуже сумно було дізнатись, наскільки Андрій Мельник недооцінена і маловідома постать в нашій історії, попри те, скільки він трудився, проте мало й говорив, виступав, не використовував популізму. Може й дещиця цього теж вплинула, окрім звісно, намагань ворогів стерти його ім’я з підручників та з пам’яті народу. Полковник не любив порожніх слів, як і самостверджуватися за чийсь рахунок. Навпаки, його скромність і справедливість вирізняли його з-поміж інших: говорив мало, але кожне слово було вартісним, підкріпленим ділом. У вчинках був стриманий, проте рішучий, а повага до підлеглих для нього важила більше, ніж гучні промови. Ось як про нього відгукуються найближчі (взято з книги):
Євген Маланюк поставив чи не найкращу оцінку його характеру: “Це людина з шовку й сталі”. О. Сеник-Грабівський відгукувався: “Це оборонець Києва й герой Мотовилівки”. Роман Сушко стверджував: “Це велика людина, яка ніколи не підвела”. Микола Сціборський правдиво оцінив заслуги: “Це одна з корінних постатей Визвольних Змагань. Кому ж, як не йому, їх продовжувати? А для продовження треба досвіду. Історія не визнає імпровізації…”. О. Ольжич, як звичайно стриманий, вибухав обуренням, коли заходила мова про Полковника: “Треба вміти за одне слово витерпіти ламання ребер, щоб говорити про витримку революціонера… Авжеж, це не Вождь типу Євгена Коновальця, менше від нього стратег і політик. Це по характеру — шеф штабу, але людина, яка ніколи не ламалась і має відчуття суті історії…” Для Зиновія Книша це була незламна людина з процесу Басарабівців. А Ю. Вассиян підсумовує: “Полк. А. Мельник — це втілення духа нашої землі. Це людина народу, села, але й людина змагань того народу за суверенність. Ніхто інший не має такого відчуття народних прагнень, ніхто не знає кращого підходу до потреб народу…” «Полковник Мельник – це найкраща людина, якого українці можуть мати за вождя. Працьовитий, побожний і шанований усіма – він мало говорить, зате робить… Він ніколи не зраджує довіру… Андрій Мельник має довір’я серед народу і народ гордий на нього», – так про Полковника згадував архієпископ УГКЦ Іван Бучко. Та й відомий і шанований людьми митрополит Андрей Шептицький теж чудово відгукувався про нього!
В книзі чимало проникливих спогадів, від яких неможливо не захопитися і схвально не оцінити цю величину постать. Як ось Олег Жданович згадував про властиву рису Полковника: почуття батьківської опіки до всіх молодших. Він, зустрічаючи, найперше питав, чи не голодні. Коли проводив до поїзда, вмів купити канапку й ткнути її в кишеню молодшому чи старшому від себе. Було це природне бажання помогти, зробити приємність, подбати про когось. Коли одного разу Олег Жданович про це йому подякував, то у відповідь почув: “Товариськість — нормальна річ. А я ж дітей не маю…” Також він згадує про начитаність і обізнаність Андрія Мельника в літературі, театрі, мистецтві, скульптурі, музиці. Не менш обожнював і захоплювався природою — тваринами і рослинами, в яких він помічав шедевр Творця. Крім того, за фахом вивчився на лісового інженера, тому чудово розбирався у місцевості, зокрема мав гостру пам’ять: знав усі екзотичні рослини, про які вчив багато десятиліть тому. А квіти любив і вибирав, як митець та естет. І щоб розсердити його, то варто було зачепити тему, мовляв, ви не вмієте їх подати правильно. І тоді б він заходився усе детально пояснювати.
Відомо про участь Андрія Мельника у військових лавах УСС. З книги дізнаємося, зокрема з біографічних згадок про перенесену змалку недугу легень, йому навіть робили операцію. І попри це він вже в серпні 1914 року у Львові на вправах сотні УСС. І тут виявляється його вольовий характер у випробуванні з недугою легень, яка не дозволяє про себе забути. Р. Корчинський свідчив, як задихався він на вправах, але ходив, бо ж вояк мусить відбувати вправи. І свою недугу перемагав волею, бо вже у вересні 1914 він командує чотою, а далі сотнею і виявляє себе найвідданішим та найрозважнішим командиром. Таким він був весь час у житті: завжди ходив без охорони, завжди жив так же скромно, як всі, йому підпорядковані. Завжди залишався на передовій лінії, але як командир, що вміє зберегти свою відстань від підлеглих. Цим він був завжди великий і близький, вмів бути однаковим командиром для всіх…
Зі спогадів від Михайла Мінчака отримуємо таку оцінку:”Психологію стрілецького бійця дуже добре розумів Андрій Мельник, він бо сам зачинав стрільцем свій військовий шлях. Завжди йшов у наступ в одній лінії зо стрільцями. Переходив уздовж розстріляної своєї сотні від права до ліва і назад, щоб бачив його кожен стрілець. Коли стрільці бачили свого коменданта, то навіть ті, котрим у душу почав закрадається страх, забували про те, запалювалися відвагою командира й не покидали лінії. Андрій Мельник був чи не єдиний комендант бойової частини, що ніколи не падав “долів” у фронтовій лінії. Під найсильнішим огнем і в найбільш завзятому наступі безнастанно ходив він уздовж лінії своєї сотні, самі стрільці благали його, щоб крився, принаймні перед скорострільним огнем, на що в нього була одна завжди відповідь: “Хороніться добре, щоб ворожа куля вас не достала”. І йшов далі. Ворожа куля його не чіпалася”.
У вересні 1916 р. в бою за Бережани на Лисоні потрапив в московський полон. Він перший відмовився від розповідання військових даних, що так легко робили чеські й мадярські полонені. Він мав відвагу протестувати проти негідної поведінки московських старшин, коли це відбувалося на його очах. Він був вищим за своє оточення не зростом, а духовною відвагою, принципами та відчуттям відповідальності і справедливості. У полоні протиставляв історичну правду проти наглої московської брехні, відповідаючи, що “Русь” – це історична назва українського народу, а присвоїв її Петро Перший. Він вступав у дискусії, коли заявляли, що “нікакой України нікагда не било і нікагда не будет”.
Саме в московському полоні доля звела Андрія Мельника з Євгеном Коновальцем. Там вони змужніли, зміцнили свій світогляд і ще більш скріпилися у вірі в українську справу.У січні Андрію Мельнику вдалося втекти і прибути до Києва, щоб долучитися до творення Галицько-Буковинського Куреня, що згодом перейшов у славну формацію Січових Стрільців. Не випадково Коновалець відразу запросив на шефа штабу й заступника А. Мельника. Тут він виявив себе як командир куреня в боях за Київ. Проте з природною йому скромністю згадував бойове хрещення Січових Стрільців, але й з гордістю: “Вдержання столиці в наших руках впродовж двох кривавих тижнів дозволило Центральній Раді ухвалити Конституцію УНР й дало безцінну поміч українській мировій делегації в Бресті.”
Взагалі свою діяльність в 1919 році Андрій Мельник описує з найбільшою скромністю, всі заслуги приписує або Є. Коновальцеві, або полк. М. Безручкові, начальникові штабу Корпусу СС, зовсім поминаючи себе.У грудні 1919 він тяжко захворів на тиф і був перевезений до лікарні в Рівному. З 1922 починається епоха, в якій Андрій Мельник неодноразово опинятиметься в провідних та історично відповідальних обставинах, але взяв він ці труднощі з великим терпінням і розумінням за добро української справи. Він обіймає пост Краєвого Команданта УВО по виїзді Коновальця.Та зрештою його арештували поляки в квітні 1924, сфабрикувавши обвинувачення в шпигунстві. І його засудили на чотири роки. Провів він у польських тюрмах Баторія і в Бригідках у Львові, жорстоко скатований.Українська справа коштувала йому катувань, зламаних ребер, загрози для життя через стан здоров’я (недуга легенів з дитинства), але він мав стільки духового гарту, як казав Олег Ольжич, що смерть неоднократно стояла коло його в’язничної койки — “як служка, бентежно, несміло” — й відступала. 1928 року вийшов з в’язниці. У спогадах всіх співв’язнів він залишився вродженим провідником і естетом; людиною, що вміла йти на тортури, але й уміла зорганізувати квіти для співв’язня у день його річниці.
Андрій Мельник, навіть перебуваючи в польських тюрмах, залишався зразковим лідером. «Тюремники не могли опертися тій постаті… і коли полковник переходив попри них, мимоволі ставали на струнко. В камері ніхто нічого не рішав, не порадившись наперед з полковником Мельником. Ніхто ніколи не перешкоджав йому в медитаціях чи в читанні». Багато читав, вчив французьку мову. Окрім особистого розумового зростання, Андрій Мельник вишколював інших в‘язнів-українців. «Ми вирішили поглибити вишкіл наших друзів. У тюрмі було значне число наших спеціалістів з рідних ділянок. 3 них створили раду, яка під проводом старости уложила програму вишколу… Головними предметами у вишколі вʼязнів було українознавство, ідеологічно-політична проблематика. Не раз доводилося здивуватися, як сільські хлопці не лише без помилок називали роки володіння князів чи гетьманів, але і запускалися в аналіз та оцінку поодиноких історичних подій… За найбільшу книжку ми мали «Націоналізм» Дмитра Донцова» – зі спогадів ОУН-івця Ярослава Гайваса.
Показовим моментом у польській тюрмі було те, як в‘язні «відзначали» свято Листопадового чину. Усі політичні в‘язні мали синьо-жовті стяжки на грудях. Вийшовши на прохід, почали співати стрілецькі пісні. Зчинилась суматоха, тюремники стали заганяти в‘язнів назад до келій, а інженера Мельника забрали на допит до тюремної канцелярії. Попри свою стійкість, фізичну та духову витривалість, Андрій Мельник мав слабовите здоров’я.Після побиття тюремниками, А. Мельник кашляв кров’ю, як розповідав член УВО та співкамерник Богдан Зелений. «Стягнули інженера Андрія з ліжка й виволікли з келії. Вигнали і нас штурханцями на коридор. А там зграя ключників, роз’юшених, як чорти, мотлошила, копала і всіляко знущалася над політичними в’язнями. Інженера Андрія тягнули за ноги два незнайомі мені тюремники, я не міг знести того виду, підбігав до ключників уже не з протестами, але з проханням, щоб дали йому встати на ноги. Чув тільки крики товаришів і протести інженера Андрія, коли тягнули його за ноги по сходах униз. Десь на половині сходів таки вдалося мені вирватися та прибігти до інженера Андрія, бачив я, як сорочка зсунулася йому з плечей і як волочать його напівголого. В шаленій та розпачливій люті рвонув я наперед і вгризся зубами в руку одного з катів. Що далі – не пам’ятаю, стратив притомність під ударами чобіт, прийшов до себе аж у карцері, де вже застав інженера Андрія й Миколу Бігуна»
У спогадах Михайла Бажанського, який знав з оповідань колишніх вояків, знайомство з майбутнім Головою ОУН відбулося 1928 року і теж в тюрмі Бригідок. Андрій Мельник помітивши хвилювання, поклав руку на плече і давав перші поради, як вести себе в тюрмі. Згодом вони грали навіть у шахи — подарунок митрополита Андрея Шептицького. Для Михайла полковник Андрій Мельник став вчителем, навчаючи революційного діла і шляхетності. Він згадував, що Андрій Мельник мав свою власну філософію, яку розвивав глибокими роздумами і читанням. Для нього були прикладами героїв Іван Богун та Павло Полуботок. Він не визнавав в людині демона, ні теорії Дерпера чи вчення Дарвіна, відкидав і валенродизм. Рішуче відкидав Каїнову роль в суспільстві, не міг терпіти зрадників і донощиків. Часто цитував з пам’яті старогрецьку літературу і філософські рядки.
У подальшій перспективі після виходу з тюрми йому залишалося сховатися на деякий час. Тому бере на себе становище адміністратора лісів Львівської Митрополії. Авторитет і престиж Мельника дозволив його витрати для очолення молодечої організації “Орли”, щоб дати можливість масовому й легальному рухові молоді. М. Стахів стверджував, що полк. А. Мельник був людиною, до якої всі мали довір’я, коли треба було зібрати засоби для ведення закордонної акції проти Польщі. І був завжди готовий до кожного спільного діла в загальній справі.
Євген Коновалець вирішив покликати на свого заступника та передбачити своїм наступником Андрія Мельника. Цей вибір впав не лише черкз сентименти до минулої співпраці, не лише з огляду на здібності шефа штабу, але й на його зрівноваженість в оцінці людей і найголовніше на його розуміння основ політичних проблем.Виконуючи волю Мельник з дружиною в кінці вересня 1938 покидають Рідні землі з маленькою валізкою емігранта і приїжджають до Відня, де 11 жовтня проголошено його Головою Проводу Українських Націоналістів. Відтепер на нього припадає обов’язок вести ОУН в найтяжчі, трагічні умовини.У середовищі УВО і ОУН не було сумніву, що А. Мельник, користуючись повним довір’ям Є. Коновальця, був, у разі необхідності, готовий продовжувати його справу.
Роттердамська трагедія із вбивством полк. Є. Коновальця ускладнила багато справ за кордоном як у міжнародних діях, так і серед українських громад на різних континентах, які підтримували дії ОУН. Стало очевидним, що ворожим агентурам вдалося пролізти в структури ОУН і провадити свою діяльність, спрямовану на знищення вже тоді найсильнішої політичної формації, яка боролась з окупантами. Сили ОУН у боротьбі на тому відтинку не порівняно були слабшими, ніж сталінське НКВД чи польські, чеські, а то й німецькі поліційні органи, які, як виявилось, співпрацювали між собою і провокаційних заходах і діях проти ОУН.
Коли Мельник перебрав ПУН, саме виступила чехо-словацька криза. І тут виявився також перший етап спроби сил для українців, що вилився у Карпатську Україну. Але як виявилося зрештою, що міжнародний уклад для українців не більш сприятливий, як у 1918 чи 1919 роках. І зрив Карпатської України змусив усвідомити справжні наміри “ворога нашого ворога” — Німеччини.
У Зверненні А. Мельника з приводу подій Карпатської України 15 березня 1939 року у кожнім слові відчуваємо біль і тривогу за події в Україні, водночас сила духу не перестає надихати і мотивувати на боротьбу тих, до кого він звертався:”Ледве пролунали рішення, що вовіки вписалися золотими буквами в історію Соборної України, а вже в границі Карпатської Української Держави вдерлися наїзні мадярські війська. Їм негайно ставлять чоло українські націоналісти — Карпатська Січ.Почався нерівний змаг: трупом білим героїв вкрилася рідна земля, зросилася їх святою кров’ю, що глибоко влилася в серця всіх українців, та хоча сповнила їх болем великим, проте ж дала могутнішу за біль Віру й Надію та защепила гордість, що є в Україні борці, яким честь Нації вища за все земське! Нація, яка має таких синів, що майже голіруч, без належного військового вишколу протиставилися наїзникові рідної землі, – є вічною, є безсмертною. Остаточна перемога завжди мусить бути й буде її. Перемога Соборної Української Національної Ідеї! Не радітиме наїзник українською землею, бо повіки не згасне смолоскип Ідеї Визволення, заткнений на верхах карпатських гір! Боротьба наша йде далі проти всіх окупантів української землі! Її остаточна мета: Самостійна Соборна Українська Держава Києва, Львова, Ужгорода-Хуста й Чернівців! Тому горі чола!Чин Карпатської України потвердив ту правду нашої програми, що тільки власні сили, а не чужа поміч вирішать справу визволення української нації. Він доказав зайвий раз слушність нашої думки про те, що єдино Сила, а ніякі міжнародні оманливі гасла, хоч би про самовизначення, має значення в світіПеред нами затяжна боротьба! Станьте на висоті завдання, покажіть себе гідними впавших братів! Скріпіть ще могутніше нашу боротьбу і, як сказав великий Мазепа, всі в один гуж, в один такт, шоб було одне стадо й один пастир! Остаточна перемога наша! Bсi під прапори Українського Націоналізму…”
Провід ОУН під керівництвом Андрія Мельника уважно стежив за розвитком міжнародної ситуації, зокрема в Європі, який ставив під сумнів послідовність демократичних країн як супроти гітлерівської Німеччини, так і СССР. Наприклад, США не лише визнали, а й намагалися співпрацювати з СССР; Англія і Франція, не протестуючи, погодилися ввести Австрію, а пізніше Чехословацьку Республіку під повний контроль Третього Рейху.Тому зберігаючи основну засаду “Ставка на власні сили” члени ОУН на чолі з Андрієм Мельником розробляли різні сценарії дій на випадок війни в Європі, які б призвели до відновлення державної незалежності України.
Важливо підкреслити, що гітлерівська влада Німеччини створювала колосальний тиск як на Президента та Уряд Карпатської України, так і на Провід ОУН, командування “Карпатської Січі”, але цей тиск принципово був відкинутий і прийнятий як виразний сигнал дійсного ставлення гітлерівської Німеччини до питання державної незалежності України.
Події з часів Другої світової війни, що пов’язані з ув’язненням в Саксенгаузі, ставлять Андрія Мельника як українського патріота, а постава його проти німецького наїзника була гідна і тверда. Своїми зверненнями і меморандумами до політичних чинників він старався запобігти небезпекам, що нависли над українським народом, та полегшити йому терпіння. Не змінив він своєї думки і після того, як німці його ув’язнили, не зійшов зі шляху українського самостійника і патріота.
Як військовий, що звик до дисципліни і правопорядку, та людина, глибоко реалігійна, з життєвим досвідом, якій були відомі намагання “революційним” способом розв’язувати складні проблеми за часів визвольних змагань, він зовсім інакше сприймав багато справ і діяв у згоді зі своїми переконаннями. А. Мельник не погодився взяти до уваги бездоказові обвинувачення на адресу членів ПУН в агентурній роботі. Він переконливо застерігав стосовно далекосяжної небезпеки розколу не лише для ОУН, але взагалі для всієї української справи, бувши краще поінформованим про дійсні наміри Німеччини супроти України і безпосередньо супроти ОУН на досвіді Карпатської України. Він твердо обстоював принцип устрою і законності в ОУН. А. Мельник бачив не лише непослідовність, а й суперечливість між проголошуваними засадами про єдність нації у боротьбі, з одного боку, і розколом між самими націоналістами, з другого!Він відкидав внутрішній терор і братовбивство як засіб “організаційного правосуддя”. Полк. А. Мельник, користуючись правом Голови ПУН, відхилив присуд Організаційного Трибуналу про кару на смерть головних організаторів розколу і категорично відкинув терор як засіб ладнання організаційного правопорядку. На жаль, зовсім іншу позицію зайняло бандерівське середовище.
У 1945 році відбулися зустрічі представників Проводів ОУН і ОУН СД, а в 1948 році — між полк. А. Мельником і С. Бандерою. Хоч вони не завершились тривалими домовленнями, але засвідчили можливість співпраці в багатьох спільних справах, таких як боротьба з примусовою репатріацією, реорганізація ДЦ УНР, організація громадського життя української діаспори, протидія радянським тенденціям в політиці західних країн тощо. Спільні відзначення роковин смерті Євгена Коновальця в Роттердамі і вже в 1988 році проголошення необхідності скликання ІІ Конгресу Українських Націоналістів свідчили про усвідомлення негативних наслідків розколу.
Ця тиха, мовчазна людина, що говорила завжди сухо й коротко, мала велику очитаність, аналітичний інтелект, величезне багатство душі і гостру інтуїцію. Була в нього ще винятково глибока віра в народ. Андрій Мельник вважав, що кожен член ОУН чи взагалі кожен патріот заслуговує найперше на довір’я. А далі для перевірки правильності є збірний форум дискусії і саме життя, досвід і перевірка в експерименті.
Позитивний підхід мав і до противників. Ніколи з його уст не впало різке слово в їхній бік. Він усіх вважав найперше частиною української нації і глибоко вірив у добре в людині, завжди був готовий говорити з кожним, знайти за що його пошанувати, а не зганьбити. Був твердий у переконаннях, не любив безпринципності, але чужу думку шанував і був проти агресивності супроти противників, залишаючи її для ворогів.При вирішуванні жодної справи не брав до уваги власної амбіції, власної особи.З його ініціативи перестали звати його Вождем, а звали лише Головою Проводу. Його любили і шанували. Не любити неможливо було, бачачи його скромність і відданість, ніжне ставлення до дружини й їхні родинну гармонію, його товариське ставлення до співробітників, його батьківську дбайливість тощо. Він завжди шукав нагоди комусь допомогти, а то й зробити будь-яку приємність і незвичайно тішився, коли це йому вдавалося.
Його величезний життєвий досвід, активна участь на командних постах у визвольних змаганнях, довголітня боротьба з окупантами українських земель, а особливо з большевиками і взагалі з російськими імперіалістами, колосальне теоретичне знання не лише давали змогу проаналізувати всю глибину положення, але передбачити можливі шляхи майбутнього розвитку. А ще більше імпонувала постава Полковника тим, що в ній не було ні тіні групового, партикулярного чи однобічного, зовсім не було почуття зависти, чи яких урах, або пересудів. Як з одного боку Полковник бажав бандерівцям якнайбільших успіхів у боротьбі з большевиками, так з другого — не скривав своїх песимістичних передбачувань.
На становищі Голови ПУН Андрій Мельник урятував український націоналізм — його прапори і його честь. Після розламу в ОУН без нього не було б рівноваги й Український Націоналістичний Рух дійшов би до таких крайнощів, які призвели б до упадку його. Він зберіг чистоту українського націоналізму і своєю далекоглядність відкрив нові методи боротьби.Тим розколом дуже раділи Москва й Берлін, бо їм обом у їхній експансії на перешкоді стояла українська провідна верства взагалі, в націоністичнатїї частина зокрема. Тож і Берлін застосовував ті ж самі методи, що й Москва, в ліквідації української державної проблеми.
Серед політичних діячів України в ХХ ст, зокрема за кордоном, Мельник вирізняється винятковістю своїх дій у порівнянні із своєрідними стандартами, питомими для лідерів політичних формацій.Він, бувши автором чи популяризатором ідей або концепцій, не вдавався до привласнення їх, щоб здобути особисту популярність. У молодшому віці він відмовився від почестей і прав у “Тріумвіраті” і ніколи не приймав пропозицій стосовно керівних посад у структурах ДЦ УНР (хоч їх пропонували йому неодноразово).Він прекрасно поєднував свої обов’язки Голови Проводу ОУН і державного мужа, відчуваючи відповідальність за складену присягу.Не словами і деклараціями, а послідовними діями Андрій Мельник довів, що очолена і керована ним ОУН, послідовно запроваджуючи розроблені ідеї і концепції і закликаючи український народ до боротьби, знайшла безсумнівно правильний шлях до перемоги.
Опинившись на чужині Андрій Мельник намагався довести світові, що державницьке втілення суверенної волі українського народу сталося 22 січня 1918 і 1919 року і що відтоді боротьба за здійснення цих актів не припинялася ні на один день, хоч як і криваво та жорстоко її не придушувано. Він намагався переконати світ, що єдино правноважним проголошенням державності було тільки це одне, всі ж іншія пізніші, разом з большевицьким проголошенням у Харкові не мають правної підстави.
Друга світова війна не принесла бажаних змін і перемоги для українського народу — не буде відновлена державна незалежність і майже всі етнічні землі опинилися у складі СРСР.На міжнародному рівні УРСР стала членом — засновником ООН, і таким чином була визнана суверенною державою, проте вже 2 травня 1945 року полк. Андрій Мельник вислав телеграму до «Його Ексцеленції Едварда Р. Стеттініюса, державного секретаря, Президента Між-народньої Конференції в Сан-Франціско» такого змісту:Дійшло до мого відома, що Україна допущена на конференцію. Українські патріоти можуть бути тільки вдоволені з приводу признання нашій країні права участи в міжнародньому житті. Воєнні умовини не дають мені змоги порозумітися з іншими українськими політичними групами щодо цієї події. Однак я не сумніваюся, що моя ініціятива та моя постава знайдуть їхню повну згоду. Тому я дозволю собі звернути увагу Вашого Зібрання, що делегат уряду Совєтської України, хто б це не був, ніяк не заступає ідей та аспірацій української нації. Я можу тільки висловити свій жаль, що з нагоди виступати на міжнародньому форумі не може користати Україна Національна, яка під большевицьким режимом і російським пануванням змушена мовчати та не має змоги виявити правдивого українського голосу”.
Холодна війну Заходу з СРСР розпочалася під гаслами боротьби прихильників демократичних цінностей проти тоталітаризму. Ініціатори намагалися долучити до тієї боротьби політичні кола з країн, які були окуповані СРСР у Східній Європі А до України вони ставилися інакше, вважаючи її частиною комуністичного СРСР, не звертаючи уваги на статус УРСР і не заносячи її до категорії “поневолених націй”. Українцям пропонувалось увійти у спільний фронт антикомуністичної боротьби і тільки після перемоги розв’язувати національні питання. Це очевидно була проросійська політика, мовляв, не дратуймо росіян національним питанням, бо їх треба перш за все включити в боротьбу проти комунізму. Саме в цьому питання консолідація політичних сил в УНРаді на основі ДЦ УНР виправдала себе! Жодна політична сила не пішла на підтримку такої позиції США і їх союзників, зберігаючи свої самостійні дії.
Андрій Мельник, відвідуючи Канаду в 1957 році, кинув гасло об’єднання світового українства в єдину громадську структуру — світовий союз українців І хоч 10 років тривали переговори і узгодження спільних позицій, у яких брали участь членство ОУН і Український Націоналістичний Рух — ця концепція полк. А. Мельника була прийняла і в 1967 році оформлена як Світовий Конгрес Вільних Українців.
На переломі 40-50 ставало очевидним, що окупаційним режим закріпився в Україні і завдав болючих ударів як підпільним формаціям, так і УПА, а головне широким народним масам, які підтримували їх.Масові арешти, в тому числі зв’язкових пунктів ОУН на території України викликали зневіру серед частини суспільства за кордоном щодо перспектив дальшої боротьби. Але в той час полк. А. Мельник виголосив свою принципову позицію “Основну боротьбу веде і переможе український народ! Наша роль нести йому всесторонню допомогу в цій боротьбі! Українська нація державна, хоч поневолень”.
Москва диктувала всьому світові, тому мала вільну руку проводити криваву розправу з поневоленими народами, зокрема з Україною: скривавленою, знищеною залізом і вогнем, помираючою з голоду, в стогоні від масового терору. На еміграції страшне розбиття, ворожнеча, розітч в умовинах розгулу московських репатріяційних комісій. Не бракувало “приятелів”, які серйозно говорили про банкрутство націоналізації, про потребу розв’язати Організацію, щоб відкрити шляхи новим силами, яким бачили себе т.зв. демократи, а зокрема розгублена в новому світі еміграція з підбольшевицької України.Не бракувало дезорієнтації і серед переконаних націоналістів, що боялися чи націонал-соціалізм не здискредитував націоналізму взагалі. Але постать Андрія Мельника стає орієнтиром. Він вважає націоналізм незмінною вічною вартістю. Збанкрутував нацизм, а не націоналізм, який залишається не лише єдиною платформою наших визвольних змагань, але й основою майбутнього розвитку світу.
“Від 1938 року, коли він перебрав головування ПУН, він стояв у центрі української політики, але не був політиком у популярному значення того слова. Не був політиком, що прямує до здобуття влади для себе і для своєї групи, не нехтуючи навіть макіявелівськими принципами політики. Він очолював революційну організацію, але при зустрічі “розчаровував” поверхових людей, які утотожнюють революційність з зовнішими ефектами голого чину та уявляють революційного діяча як палкого трибуна народної стихії і безоглядного командира озброєних революційних лав, який твердою рукою жорстоко карає всякий непослух його підвладних” — підсумовував Юрій Пундик.
“Як досі, так і на майбутнє перемагатимемо лише нашою Великою Ідеєю, глибокою мораллю, гідною поставою, відданістю справі та вірою в перемогу. В часі, коли Батьківщина вимагає від нас творчого чину, праці та жертвенного самозаперечення, ми не сміємо зводити революцію на шлях безвідповідальности й самовинищування”.— Андрій Мельник
Спокуса влади й сили — велика й часто непереможна. Андрій Мельник мав у своїх руках владу, підтриману силою його організації, але ця влада ніколи його не спокусила тому, що він був зразком тієї ідеальної української людини, до якої прагне український націоналізм, його особа та життєвий приклад були, як писав Юліан Вассиян, “відкликом до ідеї духового братерства й життєвого побратимства в серцях українських людей”. Він був дійсно практикуючим націоналістом у переконаннях і в діянні, а не на словах і зовнішніх ефектах.Багато революцій, розпочатих в ім’я великих ідей, перетворилися в самоціль і знаряддя здобуття влади для її творців. Андрій Мельник був послідовний у своїй вірі в те, що українська національна революція має служити тільки українському народові і що Організація Українських Націоналістів це тільки знаряддя для виборення національної незалежности й передання влади в руки народу. Тому всяке діяння, що вело б до розбиття національної єдности, було для нього зрадою революційних ідеалів і принципів націоналістичного руху.— “Вояк-філософ” Юрій Пундик
“В переломних хвилинах окупанти України вживатимуть нових заходів, нової облуди, щоб внести роздор у нарід, використовуючи для цього національних відступників і партійних слабодухів. Тому треба повного довір’я у ці важливі дні Проводу боротьби, до Організації Українських Націоналістів.Щоб уже ніколи за чужі ідеали не гинули українці! Хто в сьогоднішній грізний час поборює ОУН, той служить інтересам ворогів, той зраджує Націю.Ті противизвольні українські політичні чинники, що саботують нашу боротьбу, мусять тямити, що в Українській Державі зустріне їх заслужена кара.”— Андрій Мельник Голова ОУН
Націоналізм був для нього живою філософією життя відданого бійця за національну — і тільки за національну, а не групову — справу. Він був безкомпромісний тільки там, де йшлося про добро національної справи; і навпаки якщо національна справа вимагала компромісу з іншими групами, він без вагання готовий був шукати такого компромісу в дусі національної Соборности.
Як колишній військовик та активний учасник війни за українську державність Андрій Мельник був свідомий факту, що кожна революція освячується кров’ю її слуг. Але клич революція потребує людської крови не був для нього абсолютом і самоціллю. Він не вірив у революцію для самої революції і революційний порив для пропагандивного ефекту. В його розуміння революція мала служити тільки конкретним справам національної й державницької рації, бо кожна зайво пролита краплина крови – це національна втрата. Тому він погодився вжити кадри ОУН в боротьбі за Карпатську Україну, але відмовився дати наказав до повстання в Західній Україні в 1939 році, коли розліталася Польща, за що пізніше його крайньо революційні противники обвинувачували в бракові революцінйости. Під його проводом ОУН не піддалася також спокусі розгорнути масову партизанську боротьбу в Україні під час німецько-совєичькох війни, воліючи на короткий час жертвувати своїми організаційними впливами, замість безкорисно жертвувати людським життям для короткотривалого ефекту й організаційних амбіцій.
Бог і любов до України, особиста гідність, скромна відданість справ і мудрість державної рації — це були дороговкази життєвого шляху Андрія Мельника.
“Промов виголошував він мало, декларації та заяви складав тільки в конечності, пресові конференції чи інтерв’ю з пресовими кореспондентами відбував тільки в надзвичайних випадках, коли не можна було без того обійтися. По свій вдачі була це людина діла, а не слова, він не писав історії, тільки творив її. Таким був усе своє життя: скупим на слова, багатим на чини, рішучим у команді, непохитним у раз зайнятій поставі.” — так відгукувався про нього Зиновій Книш.
Перед смертю в розмові з Яковом Маковецьким виголосив Андрій Мельник:”… Час потвердив, що ОУН потрібна. Потреба її закріплена терпінням і муками в тюрмах, у концтаборах і на засланнях незчисленних її членів. Вона освячена кров’ю тих незліченних воїнів, що віддали життя в боротьбі з окупантами України за її волю.Але ОУН не осягнула ще остаточної мети. Нещадна боротьба українського народу з окупантами України йде далі. Чолове звено цієї боротьби несуть наші друзі на рідних землях. Їм конечна всестороння допомога їхніх побратимів, що живуть у вільному світі.Друзі, бережіть ОУН! Скріпіть її своєю жертвенною працею і поворотом до праці тих, що по волі чи неволі на відступах. Працюйте всі разом у взаємній пошані, згоді й любові, звернувшись лицем до краю. Тоді будуть успіхи. Хай кріпить вас геройський чин полеглих.”
І понині ОУН не втрачає своєї актуальності і цінності. Лише національно свідомі українці зможуть зберегти ідеал незалежної України, виборовши в боротьбі її волю. ОУН стала колискою і для майбутніх поколінь. Та щоб збагнути всю її унікальність і велич, слід зазирнути в минуле, що розкриє для нас і уроки; слід зрозуміти тих, хто очолював її у найважчий час, гуртуючи українців і закликаючи до єдності. Одним із таких був саме Андрій Мельник — Вождь, недооцінений у свій час, та в майбутньому буде належно оцінений нащадками; Вождь, що ніс тягар відповідальності у час розламу, зберігаючи віру в організовану й дисципліновану боротьбу; Вождь, який обрав шлях не гучних популістських гасел, а послідовної організаційної праці до конечної мети — Вільної України!
“Українська нація може гордитись поколінням політичних дубів полковника Андрія Мельника. Те покоління в більшості не дожидо до щасливих подій 1991 року, коли плекані ними і боротьбою підтверджені ідеали та мрії про незалежність стали дійсністю.Вже виростає молоде покоління нового типу, яке не має комплексу меншовартості і хоче бути частиною нового світу, а головне, бути партнером, а не васалом “могутніх світла цього”. (Микола Плав’юк)
Андрій Мельник усвідомлював без ілюзій і вагань, що правильною лінією розвитку є боротьба за незалежну Україну, всупереч тим політикам, які в такій чи іншій формі бажали бачити Україну частиною союзу з Російською чи Австро-Угорською імперіями, а згодом і під тоталітарною системою СРСР.Він відійшов у вічність 1 листопада 1964 року, якраз у той історичний день, коли 1918 року відновилася давня роль Галичини як західного форпосту України.
Таких Великих людей посилає нам Бог у найтяжчі хвилини; людей, яких не цікавлять титули і самолюбство, амбіції і помпезності; людей, зі світлою і скромною душею, що своїм прикладом надихає інших, але, на жаль, яких час не жалує на всеохоплення і розуміння, звертаючи на тих, хто радше йде по головам, гучних та різких у висловлюваннях. Та народ потребує справжньої опори і внутрішньої сили, далекоглядності із залізними принципами, витримкою, тому доля дає йому такий шанс. Одним із тих, хто став для українців уособленням стриманої твердості та організаційної дисципліни, був Андрій Мельник. Тож пам’ятаймо про його вклад в розбудову Української Державності!Слава Україні!