Таня Череп-Пероганич
Вона була лікаркою, з тих, хто в буквальному розумінні цього слова живе роботою.
Пацієнти, чергування… почала якось худнути, швидко стомлюватися, рідні просили обстежитися, а вона казала, що то все роки, що лікарі не хворіють, що є, ті, кому її допомога потрібна понад усе і саме зараз. «Потім, потім якось», − обіцяла доньці.
А потім… стало пізно.
У лікарні, коли почепили оголошення, що лікарю потрібна грошова допомога на лікування, із її колишніх пацієнтів відгукнулися одиниці. Здебільшого підтримали колеги, родичі. Та лікарка все одно померла.
У доньок не стало мами, в онучат − бабусі, у чоловіка − дружини, у старенької мами − доні…
Не відкладайте нічого на потім, де б ви не працювали, ким би ви не були, особливо, коли це питання здоров’я. Я сама така: все, що стосується себе − хай потім. Але нині почула цю історію, і вирішила нагадати і собі, й усім вам, що не буває потім, просто не буває…