Ніна Головченко
22 жовтня 2019 року в Національній бібліотеці України для дітей у м. Києві відбулася презентація аудіоверсії книги Оксани Радушинської «Метелики в крижаних панцирах».
Презентація аудіо книги Оксани Радушинської «Метелики в крижаних панцирах».
Сучасна українська письменниця Оксана Радушинська, яка через порушення опорно-рухового апарату послуговується інвалідним візком, у повісті для підлітків «Метелики в крижаних панцирах» (2015) описує історію дівчинки Ярини, що народилася здоровою і мала щасливе дитинство. Але внаслідок ДТП дівчинка раптом набула статусу сироти і людини з інвалідністю, що використовує крісло колісне. Подвійна оптика ― погляд письменниці на цю історію «із середини», крізь призму власного життєвого досвіду, викликав особливу довіру та увагу читачів.
Саме тому колектив Хмельницької обласної бібліотеки для дітей ім. Т.Г. Шевченка, Оксана Радушинська спільно з друзями-волонтерами створили 2019 року аудіоверсію книги (зокрема, для дітей з порушеннями зору) і тепер активно презентують її в рамках проєкту «Особлива книга для особливих дітей», який реалізується за підтримки Українського культурного фонду в рамках програми «Інклюзивне мистецтво», що спрямована на розвиток потенціалу митців з інвалідністю, активне залучення людей з інвалідністю до культурно-мистецького життя в країні та промоцію інклюзивного мистецтва в українському суспільстві.
У Києві аудіокнигу презентували пані Оксана та її друзі-волонтери Ігор Вилегжанін і Юрій Старчевод, директор Хмельницької обласної бібліотеки для дітей імені Т.Г. Шевченка Валентина Черноус і автор проєкту, бібліотекар Олена Цісарук, а також батьки письменниці Ніна Василівна і Петро Онуфрійович Радушинські. Працівники Національної бібліотеки України для дітей у м. Києві на чолі з генеральним директором Аллою Гордієнко гостинно зустрічали і творчий десант із Хмельниччини, і київських школярів, що завітали на презентацію. Розмова, яку модерувала Олена Цісарук, мала динамічний інтерактивний характер, ілюструвалася аудіофрагментами з книги, а також буктрейлером, виконаним засобами пісочної анімації (автор Тетяна Бикова, педагог Оксана Мергут, м. Хмельницький).
Такі заходи мають тепер особливе значення, адже від 2010 року в українській освіті запроваджується інклюзивне освітнє середовище.
Інклюзивне освітнє середовище нової української школи
Шкільна інклюзивна освіта у світі та Україні базується на принципі забезпечення права дитини з інвалідністю на освіту та права навчатися за місцем проживання в умовах закладу загальної середньої освіти (ЗЗСО), а не в спеціалізованому інтернаті. Середні школи мають адаптувати шкільні приміщення, програми, плани, методи і прийоми навчання до індивідуальних запитів дітей з особливими освітніми потребами, підготувати педагогічні кадри. І виховати толерантне середовище ― спільноту учнів і їхніх батьків, учителів, учнів з особливими освітніми потребами та їхніх батьків, громадськість у цілому.
На часі формування інклюзивної компетентності, як твердять науковці, ― необхідного обсягу знань і вмінь усіх учасників інклюзивного освітнього процесу (учителів, учнів, батьків та ін.), що забезпечують якісні умови для розвитку і саморозвитку учнів з особливими освітніми потребами.
Потужним помічником у процесі виховання компетентної толерантної особистості може стати книга. Проте українські шкільні програми із літератури (зарубіжної та української) не адаптовані на змістовому рівні, до них не введено окремих тем і творів з інклюзивної тематики, хоча на формуванні гуманізму, толерантного ставлення до інших, як ключових компетенціях, укладачі програм наголошують.
Поглиблена робота з художніми текстами дає змогу всебічно розглянути тему інвалідності та традицій сприймання осіб з інвалідністю у суспільствах різних часів і народів, сформувати навички толерантного сприймання людей із різними порушеннями, допомагає вибудувати навички недискримінаційної комунікації з людьми з інвалідністю тощо. Такі вміння є украй важливими нині, коли понад 5 років на Донбасі триває російсько-українська війна (АТО, тепер ― Операція об’єднаних сил, ООС) і соціалізації потребують також учасники бойових дій, що набули інвалідності, і бійці з посттравматичним стресовим розладом (ПТСР).
Саме тому доцільним є, на наш погляд, уведення до шкільних програм із літератури художніх текстів про особливий світ людини з інвалідністю і проблеми її соціалізації.
(До слова. У школі варто починати із толерантного називання людей/дітей/школярів з інвалідністю; осіб із порушеннями (інтелектуальними, сенсорними, опорно-рухового апарату, зору та ін.); глухої / нечуючої людини чи особи, що користується жестовою мовою; дитини з синдромом Дауна; особи / людини з наслідками дитячого церебрального паралічу (ДЦП); школяра, що використовує інвалідний візок (крісло колісне) та ін. (Див. Пояснювальну записку до проекту Закону України «Про внесення зміни до деяких законодавчих актів України щодо застосування терміну „особа з інвалідністю“ та похідних від нього» 02.10. 2018. URL: http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/GH6G600A.html)
Формулювання «інвалід», «людина з особливими потребами», «людина з обмеженими можливостями», «люди з вадами» (зору, слуху, опорно-рухового апарату, розумового розвитку тощо), «особа, котра страждає на ДЦП», «прикутий до інвалідного візка», «візочник», «хворий», «каліка», «неповноцінний», «розумово неповноцінний» та подібні вважаються некоректними у публічному мовленні).
Проблема формування толерантної людини, компетентної в царині інклюзії, з особливою гостротою увиразнилася тепер, коли інноваційні технології і темпи опанування їх набули стрімкого розвитку. Сучасній людині, учневі в тому числі, бракує часу на глибоке вивчення гуманістичного досвіду людства, на читання, аналітичні та порівняльні студії, поетапне формування світогляду і системи моральних цінностей.
(До слова. Український учень, на доважок, зростає з-поміж низки національних проблем: молода держава Україна ще не виструнчила свої стратегію, закони, інституції та ін. на шляху до спільноти європейських країн. У морально-ціннісній царині доволі потужним є сегмент ностальгії за «совком» і «братнім російським народом» попри російсько-українську війну на Донбасі та анексію Криму. З іншого боку, радикальні меседжі окремих націоналістичних організацій відштовхують патріотів, які вивчали іншу історію України. Станом на тепер оцю ціннісну розчахнутіть заполонили популістські проєкти, в тому числі політичні.
На незрілу свідомість українців «упав» ринок, де в царині книговидавничого сегменту почала нав’язуватися / домінувати масова література, що пропагує популістські стереотипи.
Православна церква України, отримавши Томос, ще не здобула потужного авторитету серед українців усіх рівнів і регіонів, тому її вплив на формування моральних цінностей сучасної молоді не відчувається.
Українська школа від 1991 року потерпає від експериментів і реформ. Уроки літератури, на яких мудрий учитель і плекав власне ціннісний світ дитини, перевантажені кількістю імен/творів, пропонованих до вивчення. А необхідність підготовки до ЗНО провокує часом не аналітичний підхід до тлумачення творів, а тренінг із запам’ятовування дат/імен/фактів/термінів. Перевантажений учитель не встигає опановувати новітній літературний процес («сучукрліт») і часом не спроможний коментувати його тенденції та якість учням).
Які міфи щодо осіб з інвалідністю розвінчує книга Оксани Радушинської
У книзі О. Радушинської «Метелики в крижаних панцирах» розвінчується багато міфів щодо людей з інвалідністю, порушається багато проблем. Книга спонукає читачів замислитися й переглянути багато стереотипів, про які йдеться у творі.
Які це стереотипи:
- Інвалідність – це кара сім’ї/родини/роду за гріхи, «бовкають люди» (с. 28). Таке середньовічне невігластво у побуті притаманне і неграмотним бабусям, і професорам, які дуже примітивно сприймають певні релігійні постулати. Історії людей з інвалідністю, у тому числі й історія Ярини, героїні О. Радушинської, засвідчує дуже багато об’єктивних чинників, від тяжких наслідків яких не застрахований ніхто: ДТП, родова травма; неякісна вакцинація; генетичний збій; екологія; війни та стихійні лиха; тяжкі хвороби тощо.
- Виштовхування із соціуму як спосіб позбавитися від людей з інвалідністю. У епізоді з дискотекою О. Радушинська описує сумніви Ярини (с. 45): «Їй страшенно хотілося потрапити туди, де люди танцюють, але ще більше вона боялася… туди потрапити… Чи не засміють її незнайомі, мовляв, припхалася в інвалідному візку…». Люди з інвалідністю хочуть і можуть бувати там, де бувають і практично здорові люди. Це називається соціалізація. Суспільство має створити умови (пандуси, ліфти, слухові апарати, аудіокниги, наприклад), щоб особа з інвалідністю безперешкодно долучалася до усіх суспільних процесів. Люди з інвалідністю натомість мають навчитися не боятися, не соромитися, бути впевненими у собі. А усі інші люди – навчитися сприймати нормально, без огиди, зневаги чи жалісливого співчуття людину з інвалідністю за сусідньою партою, у ресторані чи в кінотеатрі. Саме про це йдеться у книзі.
- Ревнощі здорових дітей через більшу увагу сім’ї до дитини хворої. У творі О. Радушинської описано, як здоровий дорослий син Градових, що має вищу освіту, але лінується взятися до праці, сердиться на батьків. Олегові здається, що батьки більше опікуються осиротілою племінницею з інвалідністю Яриною, аніж ним. У подібних ситуаціях має бути розумний баланс і культура комунікації. Не можна зациклюватися, обділяти увагою одне одного, хоча у стані стресу, горя дуже складно керувати емоціями. Ці сторінки книги дають гарний привід для розлогої дискусії.
- «Навіщо тобі та інвалідка?!.» У повісті заторкується тема кохання, дружби, партнерства із людиною з інвалідністю. «Хай спілкується з такими ж, як сама…» − позиція мами Артема щодо його дружби з Яриною. «А хіба різні люди не можуть дружити?» − позиція Артема (с. 126).
Типова ситуація і типова дилема. І тільки сильні люди її долають. Зокрема, Оксана Радушинська створила команду волонтерів, де вона є визнаним лідером – «сотником». Оксана створила коло однодумців, які стали її друзями. І сама письменниця, і її книга вчать не ображатися, не замикатися, а нести світло і добро у світ. І тоді у тебе обов’язково будуть друзі.
- Жалісливі погляди бабусь на «калічку» (с. 113). «Не любить Яринка жалощів…» (с. 109). Головний меседж книги: людей з інвалідністю треба сприймати як рівних. Толерантність як готовність прийняти інших людей такими, якими вони є, і взаємодіяти з ними на засадах згоди і порозуміння – це найвищий пілотаж міжособистісної комунікації.
- Проблема булінгу – відвертого цькування через інвалідність – теж постає у книзі. Симпатична дівчинка Карина, через ревнощі, намагається публічно принизити Ярину, із якою Артур має танцювати бальний танець: «Тобі потрібна дівчина, яка ніколи не піде до іншого хлопця! Бо вона НЕ ХОДИТЬ!!! …Це ж ви тут будете навчати каліку танцям! Ото сміху буде!» (с. 119). У своїй злобі вона залишається самотньою і дуже негарною. Книга вчить не толерувати цькування, не керуватися агресією чи психологією натовпу.
- Страхи. «У мене нічого не вийде!» «Як ти можеш про це дізнатися, якщо не спробуєш»? (с. 134). Розгортаючи цю проблему, авторка наголошує, що упевненості в собі, почуттю власної гідності треба вчитися усім, не лише людям з інвалідністю.
- Просити благодійні кошти на лікування – це принизливо! – вважає Ярина. Але «ми збиратимемо кошти на лікування юної танцівниці! …Та всі захоплюватимуться твоєю силою волі, твоєю грацією, твоєю вправністю! Ти ж танцюватимеш!» Це не милостиня і не жебракування, переконують дівчинку друзі (с. 141). У епізоді з благодійним концертом та збором коштів на операцію Ярина усвідомлює, що спонукати людей до доброчинности – це Божа справа. Бо у тих, що ДАЮТЬ на добру справу, душа розквітає. (Хоча ця ситуація дає юним читачам багато приводів для дискусій).
- «Куди ви пхаєтеся з візком?!. Це громадський транспорт для нормальних людей…» − репетує кондукторка (с. 144). Оксана Радушинська піднімає проблему доступності міської/сільської інфраструктури, проблему безбар’єрности. І проблему сприймання)
- «Чому ти дозволяєш комусь впливати на твій настрій?..» с. 147. Книга вчить бути стійким. Якщо ти несеш добро і світло у світ, не реагуй на дурних, грубих, злих, випадкових людей. Світися добром попри все!
Під час предметної розмови з приводу книги О. Радушинської «Метелики в крижаних панцирах» учні усвідомлюють основне: люди з інвалідністю прагнуть спілкуватися «на рівних». А найбільше вони, як і всі люди, потребують цілющого і життєдайного джерела ― любові.