Назар Данчишин
Ми досі живемо в Україні Українця і Хохла, Майдану та Антимайдану. І йдеться не про персоналії (Ющенка, Порошенка), а про ідентичності. Ще 2004 року на противагу естетиці й пасіонарности українського Майдану майбутні «ростовці» зліпили з несмаку та совка хохляцький Антимайдан. Коли Майдан здобув перемогу, Антимайдан нікуди не щез, і відразу (у 2005 році) знайшов своє маскультурне втілення у «Вечірньому кварталі». Як наслідок, тупий українофобський буцімто опозиційний буцімто гумор, який демонстрували буцімто актори, добряче приклався до реваншу Хохла.
Межа 2013 та 2014 років – новий Майдан, знову перемога за Українством, але разом із недолугим очільником Антимайдану в Ростов не втікає Квартал, що під час Революції Гідности зухвало «жартував» про ебонітові палички, якими пропонував бити повсталу націю, щоб добувати електрику. Ні українофобія (Україна як порноакторка, недоумкуваті гуцули, висміяні козаки), ні буцімто гумор не зникли, а переросли в проєкт «Слуги народу» (насправді Антимайдану) і, парадокс, повернули Хохла на вершину.
І біда в тім, що після перемог Майдану не наставало цілковитого очищення організму країни, інфікованої століттями московської окупації – а без повного лікування рецидив є неминучим. Натомість наставали періоди декоративної недоукраїнізації («Єдіная страна»). А мав би починатися всеохопний «Антиквартал», бо коли ти За Україну (здорову культурну націю), то водночас і Проти того, що їй перешкоджає бути Україною – ти борешся з хворобою.
Переможе врешті лише один.