Грецький філософ Діоген ходив у білий день із засвіченою лямпою по людних улицях міста, шукаючи чесної людини. Діогенів цинізм щодо його земляків був безперечно перебільшений. А все ж як важко знайти в житті людину, яка єднала б у собі максимум шляхетних прикметі наближена була б до ідеалу справжньої Людини, що силою своєю особистості відрізнялась би від юрби сірих комах людського мурашника, що викликала б пошану і беззастережне довір’я навіть у її противників, що все своє життя віддала б праці для ідеї, не шукаючи собі в тій праці особистої слави, популярності й оплесків.
Такою рідкою Людиною українськім житті був полковник Андрій Мельник, якого архієпископ Іван Бучко, назва найкращою людиною на очолювання української нації і якого Юліян Вассиян схарактеризував як людину природної достойності і внутрішньої гідности «живою, дійсно лицарською людиною».
Часто, коли хочеться в короткій формі схарактеризувати історичну особу, її порівнюють до іншої відомої історичної постаті. Особа полковника Андрія Мельника викликає згадку про римського імператора й філософа Марка Аврелія, ідеалом якого було так провести життя, щоб на його схилі можна було б із внутрішнім вдоволенням ствердити, що не пішов за дрібною життєвою суєтою, не дбав про життєві втіхи та болі, відкинув з погордою багато так званих почестей, виявив прихильне наставлення до злобних людей, і щоб люди могли сказати: «Він ніколи не скривдив людини ані вчинком, ані словом»
Марк Аврелій, як рідко, хто поєднував у собі вояка й філософа, дві прикмети, що в популярному уявленні собі протилежні.
Таким контрастом був і Андрій Мельник. Від 1938 року, коли він перебрав головування Проводу Українських Націоналістів, він стояв у центрі української політики, але не був політиком у популярному значенні того слова. Не був політиком, що прямує до здобуття влади для себе і для своєї групи, не нехтуючи навіть макіавелівськими принципами політики.
Він очолював революційну організацію, але при зустрічі «розчаровував» поверхових людей, які утотожнюють революційність з зовнішніми ефектами головного чину та уявляють революційного діяча як палкого трибуна народньої стихії і безоглядно командира озброєних революційних лав, який твердою рукою жорстоко карає всякий непослух його півладних.
На думку декого, Андрій Мельник повинен був бути сам таким безоглядним вождем Організації Українських Націоналістів у трагічні роки Другої світової війни, коли вирішувалося питання її організаційної цілости і коли революційний примітив намагався підмінити державницький розум у національний боротьбі.
На щастя для української справи, Андрій Мельник таким «революціонером» не був, бо в іншому випадку наша визвольна діяльність під час війни була б перетворилася у братовбивчу війну між самими українцями, яка була до краю ослабила і так послаблені ворожим терором національні сили і скомпрометувала б саме визвольне-револбційне діяння. У відповідь революційному примітивові він писав:
«Як досі, так і на майбутня перемагатимемо лише нашою Великою Ідеєю, глибокою мораллю, гідною поставою, відданістю справі, та вірою в перемогу. В часі, коли Батьківщина вимагає від нас творчого чину, праці та жертвенного самозаперечення, ми не сміємо зводити революцію на шлях безвідповідальности й самовинищування»
Спокуса влади й сили – велика й часто непереможна. Андрій Мельник мав у своїх руках владу, підтриману силою його організації, але ця влада ніколи його не спокусила тому, що він був зразком тієї ідеальної української людини, до якої прагне український націоналізм, його особа й життєвий приклад були, як писав Юліян Вассиян, «відкликом до ідеї духового братерства й життєвого побратимства в серцях українських людей». Він юув дійсно практикуючим націоналістом у переконаннях і в діянні, а не на словах і зовнішніх ефектах.
Українська національна революція, до якої прагнув очолюваний ним Український Націоналістичний Рух, була для нього не тільки збройним чином, але в першу чергу намаганням переродити українську людину і перетворити її індивідуалізм з анархічної отаманщини у творчу співпрацю людей, свідомих своєї особистої гідності, сповнених пошаною і почуттям дружби до інших членів національної суспільності й готових жертвувати собою в боротьбі за національні ідеали.
Багато революцій, розпочатих в ім’я великих ідей, перетворилися в самоціль і знаряддя здобуття влади для її творців. Андрій Мельник був послідовний у своїй вірі в те, що українська національна революція має служити тільки українському народові і що Організація Українських Націоналістів це тільки знаряддя для виборення національної незалежності й передання влади в руки народу. Тому всяке діяння, що вело б до розбиття національної єдності, було для нього зрадою революційних ідеалів і принципів націоналістичного руху.
Одначе його віра в революцію й ідеологію українського націоналізму не була догмою, зведеною в сухі безкомпромісні форми. Націоналізм був для нього живою філософією життя відданого бійця за національну – і тільки за національну, а не групову – справу.
Він був безкомпромісний тільки там, де йшлося про добро національної справи; і, навпаки якщо національна справа вимагала компромісну з іншими групами, він без вагання готовий був шукати такого компромісу з іншими групами, і він без вагання готовий був шукати такого компромісу в дусі національної соборності.
Українська соборність не була для нього соборністю тільки територіяльною, а соборністю діяння всіх українських сил в національній боротьбі з підпорядкуванням вузьких інтересів собі і груп загальними національними інтересами.
Саме до такої групи соборності послідовно прямував Андрій Мельник і Провід Українських Націоналістів у часі Другої світової війни та після неї. Згадати б заходи ПУМ для створення спільного з іншими українськими політичними групами українського політичного проводу в 1941 році, створення Української Національної Ради в Києві і пізніше її перетворення у Львові у Всеукраїнську Національну Раду, очолювання полк. Андрієм Мельником українського представництва для переговорів з Німеччиною при кінці війни і, врешті активну участь ОУН в реорганізації Державного Центру Української Народної Республіки після війни і допомогу цьому Центрові людськими кадрами в Німеччині, а особливо поза Німеччиною, же інші групи таких людських сил не мали аж до початків 1950-х років.
Як колишній військовик та активний учасник війни за українську державність Андрій Мельник був свідомий факту, що кожна революція освячується кров’ю її слуг.
Але клич «революція потребую людської крови» не був для нього абсолютно і самоціллю. Він не вірив у революція для самої революції і революційний порив для пропагандивного ефекту. В його розумінні революція мала служити тільки конкретним справам національної й державницької рації, бо кожна зайво пролита краплина крови – це національна втрата. Тому він погодився вжити кадри ОУН в боротьбі за Карпатську Україну, але відмовився дати наказ до повстання в Західній Україні в 1939 році, коли розліталася Польща, за що пізніше його крайньо революційні противники обвинувачували в бракові революційності.
Під його проводом ОУН не підалася також спокусі розгорнути масову партизанську боротьбу в Україні під час німецько-совєтської війни, воліючи на короткий час жертвувати людськими життям для короткотривалого ефекту й організаційних амбіцій.
Революційним діячам ставлять героїчні статуї, украдають романтичні балади творять довкола них легенди. Особа Андрія Мельника якось не укладається в такий тип. Може, тому що, він – як людина – був скромний та уникав героїчної пози. Але його заслуги не скромні, хоч оцінка їх вимагає вдумливої і глибокої аналізи. Як Голова Українського Націоналістичного Руху в незвичайно критичній для нашої нації доби, він урятував гідність української національної революції, зберіг чистоту ідей українського націоналізму, вивів ОУН на шлях конструктивної служби нації і силою власного прикладу та гідності допоміг оздоровити загальноукраїнське політичне життя в той час, коли йому загрожувало божевілля анархії і внутрішнього самознищення. Про нього можна повторити сова Олександра Неприцького-Грановського:
«І хоч пора не раз недопомогла,
Не можучи збагнути тих вимог,
Що історична путь в нас вимагала, –
З тобою завжди був одвічний Бог.»
Бог і любов до України, особиста гідність, скромна відданість справі і мудрість державної рації – це були дороговкази життєвого шляху Андрія Мельника.
Юрій Пундик