Аскольд Лозинський
Цих кілька слів не про війну. Це про всі війни України, що охопили століття, і про одну людину, поета, яка пішла з життя у неділю, 29 січня 2023 року, на 93-му році життя. Він був великим поетом, безперечно, одним із найвидатніших українських поетів сучасності.
Це був Дмитро Павличко. Можливо, він був суперечливою фігурою навіть у свої хороші роки, тому що володів таким палким і владним характером. Кажуть, що саме він переконав Леоніда Кравчука, спікера парламенту УРСР у серпні 1991 року підписати проголошення відновлення незалежності України.
Біографія Дмитра Павличка буде написана і переписана багато разів і багатьма людьми, які знали його особисто чи просто знали про нього. Кажуть, у віршах розповідається про життя поета. Це не може бути правдивіше, ніж у випадку з Дмитром Павличком. Під час свого радянського періоду він писав вірші за вказівками Комуністичної партії, зневажливо і агресивно ставившись до націоналістичної української діаспори (я це пам’ятаю і маю ці вірші). Але, водночас, він написав слова до пісні, яка представляла українську націоналістичну боротьбу, «Два кольори», чорний і червоний, символізуючи чорну землю України, зрошену червоною кров’ю її героїв. Ці слова стали майже гімном та надихаючими, мотивуючими для нового покоління.
Так, він виконував накази ворога, але якось зберіг свій патріотичний запал. У нього були глибокі переконання, але ще більш проминентні людські слабкості. Його завзяття, мабуть, найкраще відображає бажання молодого гуцула приєднатися до Української Повстанської Армії, коли він був тільки підлітком. Його не прийняли через вік. Замість цього він продовжив вчитися і писати.
Йому потрібно було жити й працювати, а радянські московські вороги стояли на перешкоді шляху, якщо він не співпрацював з ними. Оскільки він був амбітним, то розумів, що для того, щоб досягти успіху і процвітати в цьому суспільстві, йому потрібно задовольнити владу, яка була вимагаючою.
В останню третину свого життя, нарікаючи на минулі роки ідеологічного раболепства, він часто зізнався в глибокому бажанні загладити провину. Він висловив велике каяття. Він багато разів вибачався і стверджував, що ніколи не писав московською, що теж не зовсім так. Але він був особистістю, і це був найкращий захист, який він мав, своє слово.
Між мною і громадським діячем Павличком у ХХІ столітті склалися робочі стосунки та дружба. Ми домовилися з багатьох питань. Навіть коли ми не погоджувалися, ми знаходили компроміси. Я попросив його написати передмову до однієї з моїх книжок. Він переглянув текст і сказав мені, що не погоджується з деякими моїми аналізами. Я підкреслив, що власне хочу чесної думки та аналізи, не буду ображатись і час покаже . Ходили один до одного додому, їли вареники та плов, палко й щиро обговорювали справи. Ми часто говорили про його минуле.
Я не номіную Дмитра Павличка до лику святих, але, безумовно, він був одним із найвидатніших і найвпливовіших українців ХХ-ХХІ століття. Як поет, письменник, революціонер, державний діяч, політик і дипломат він був однією з найпродуктивніших постатей ранньої української державності. Він справляв враження на всіх, кого зустрічав. Якщо ви зустріли Дмитра Павличка, ви його не забудете, якщо хочете його краще пізнати, то читайте твори автора, зокрема вірші, як хороші так і погані! Навіть радянські – мистецькі. Ви можете сміятися, плакати, а можете навіть називати поета “совком” або “народною іконою” залежно від тексту. Але байдужим його творчість нікого не залишить, краще зрозумієте Україну, її трагічну історію та нескорений народ.
Вічна пам’ять, Дмитру Павличку!