Олег Штуль-Жданович, Голова ОУН (з книги “На зов Києва”, 1985)
Ген. М. Омелянович-Павленко у своїй капітальній праці про Перший Зимовий Похід приходить до висновку: нехай нам Бог заощадить в майбутньому вести визвольну війну партизанськими методами й засобами. В основі цього висновку лежить не непристосованість високого старшини регулярної армії до форм партизанської війни. В основі його лежить гіркий досвід командарма, який проти організованої сили ворога, що мав бази резервів і постачання, мусів вести війну і без баз, і без постачання.
Партизанка не може виграти війни. Вона завжди є тільки дуже помічним засобом, зокрема у війні беззбройного народу за своє визволення. Партизанські методи — хоч як це може бреніти парадоксально — стають щораз важливішим методом модерної війни регулярних і технічно оснащених армій. Вже великі фахівці військового діла порівнювали блискучі рейди Роммеля з рейдами відважного й майже геніяльного партизанського ватажка — Махна. Теорія майбутньої війни щораз більше й більше присвячує місця питанню необхідности розсіювати чи навіть зменшувати людську масу армій в зв’язку з небезпекою масового знищення засобами стратегічної і тактичної атомної зброї. Ця теорія вже стоїть в стадії реалізації: през. Айзенгауер запропонував не тільки реформу американських сухопутніх дивізій в напрямку збільшення їх рухливости, але й в напрямку зменшення їх людських ефективів шляхом збільшення сили вогню. Військові теоретики щораз більше говорять, що майбутня оборона, як і наступ буде проводитись малими частинами, бо великі
ризикують бути знищеними атомною зброєю.
Але регулярні армії студіюють можливість вживання — так би мовити — партизанських методів війни. Не засобів! Бо засоби партизанської війни — дуже обмежені й ніколи не вирішальні. Противники цієї думки подаватимуть найновіший приклад війни в Індокитаї. Але ж це буде спекуляція, бо червоні в Індокитаї воювали тільки партизанськими методами, а не засобами. Вони мали за собою червоний Китай, мали базу вишколу й постачання і — зрештою — дуже скоро, як тільки змогли, переключились і на регулярні частини, схоплені в батальйони, а згодом — полки й дивізії, і в останній стадії війни вже оперували дивізіями, включно з артилерійськими та протилетунськими полками. Мали свою організацію постачання з-закордону, мали важку зброю, вели нормальні операції і щойно цим перемогли. Ніхто не буде заперечувати, що регулярна армія, яка виросла в підпіллі, загартувалась в партизанці, не боїться відірватись від бюрократії і касарняного духу — має перевагу над армією, яка всього цього не має, але це вже інша справа.
Виходячи з досвіду давніших партизанських подій, як подані вище, ОУН завжди бачила перед собою партизанку, як один з засобів визвольної боротьби, але не єдиний і не найважливіший. Менш критично підходило до цього питання членство ОУН у своїй масі, зокрема ж його молодше покоління, як і личить всякій масі, навіть масі політичних бійців.
Основний тягар боротьби ОУН в часі останньої світової війни несли на своїх плечах два покоління: те, що в 1917 р. боролось, і те, що в тому приблизно періоді родилось (з відхиленням на кілька років в один чи другий бік). І одні й другі жили легендою зброї, відчуттям невідкличної необхідности мілітаризації нації, яка завдяки своєму квієтизмові, завдяки своїй кволості, відсутності військової виправки й системи думання та організації — програла визвольну війну й втратила здобуту державу. Слушно казав б. старшина, ад’ютант от. Василя Тютюнника й полк. А. Мельника, людина, що могла бачити всю розпач командирів, які не мали потрібного кадру військовиків, а з цивілів не могли негайно зробити вояків, — “коли будемо мати державу, то мінімум на 20 років треба загнати всіх, старих і малих, в касарні, щоб відробити віки уцивільнення, яке нам накинув окупант, що не допускав до вироблення військової еліти нашої, бо її — як і взагалі нашу еліту — денаціоналізував і відбирав собі, залишаючи нас в аморфній масі”.
Коли при цих розважаннях ставилось питання: а як же цю зброю здобути, як вести збройну боротьбу, з чого створити армію, — ясно — приходилось до висновку: до легкої зброї, навіть до кулемета дійти у певних обставинах не так то й важко. І це ставало нашою перспективою, образом нашої майбутньої збройної визвольної війни.
При цьому всі — і старші, і молодші — пам’ятали про перехід Збруча, про трагічний фінал Армії УHP і УГА, але ніхто не хотів згадувати про кінець партизанських спроб 1921-23 років, включно зі спробами Юрка Тютюнника, Андруха й ін. їх трагічний кінець став для нас символом героїзму, а при тому майже успіхом… Ці настрої, ще підсичувались напередодні війни збільшеним випуском літератури про партизанку, її героїзм, її успіхи, романтику смерти зі зброєю в руках, в полі, в лісі, в яру, словом — в бою, що притягало більше, як перспектива скінчити на шибениці, за ґратами. Навіть холодний розважний, але й романтичний Ольжич казав з замріяними очима: “Я б хотів піти у рейд з великою партизансько-диверсійною групою…”
Коли наближалась війна, всі ми вірили, що дістанемо шансу здобути волю. Ясно було вже після трагічних подій в Карпатській Україні, що нема тих, які б нам збирались дати змогу творити регулярну армію. Тому логічно, що всі ми бачили себе в армії партизанській.
Але Провід Українських Націоналістів знав добре, що партизанські загони, сотні й курені найбільш відданих людей, нехай це будуть і найбільш леґендарні герої, — це не армія. Пізніший досвід це підкреслив і трагедією геройської УПА і навіть прикладом ворожих нам червоних партизанів, що мали бази постачання, але гинули, коли від тих баз відривались. Ось хоч би історія Ковпака.
Тому ПУН ніколи не ставив ставки на партизанську акцію, як на основну. Але про неї ніхто не забував. Автори злощасного бунту в ОУН ще й досі підносять закид, що ПУН не готувався в 1939 чи 1940 році до партизанського, чи й загально-революційного зриву на момент вибуху німецько-совєтської війни. При цьому забувають вони, що й вони ухвалювали на II ВЗУН генеральну лінію дії ОУН, яка висловлювалась в ухвалі: “Українські визвольні змагання всеціло підметні в своїй основі й незалежні від кожночасного укладу міжнародніх сил… ОУН вважає себе відповідальною перед історією за долю української нації”…
Але коли так, то чому мала ОУН витягати німцям каштани з вогню коштом українського населення? Націоналістична Пресова Служба в інструкції редакціям націоналістичних органів у всьому світі писала 1 вересня 1939 p.: “Негайний виступ з вибухом війни був би напевно в інтересі сторонніх сил, але націоналісти дали зайвий доказ про самостійність їхньої політики”. Ця самостійність і наказувала розгортати дію так, щоб виказати всю відповідальність за ведення боротьби беззбройного народу. Тому рішено було вживати тільки тих методів, які в даному менті були найдоцільніші. В мент вибуху війни у 1939 р. і в 1941 р. партизанські дії були зовсім недоцільні й тому вони не почалися.
Але ніхто не сумнівався, що раніше чи пізніше дійде до зудару з німецьким наїзником. Ніхто не мав сумніву,що німці війну програють і доведеться зударитись з червоним наїзником знову може й формою партизанської боротьби. Для цієї мети в майбутньому, треба було використати всі можливості, що їх приносив вибух німецько-совєтської війни: мільйони вояків червоної армії кидали зброю й вона валялась по лісах цілими ешелонами. Можна було підбирати її, підбирати людей, вишколювати людей.
Тому напередодні 22 червня 1941 р. весь актив ОУН отримав інструкцію, яка на випадок війни на сході наказувала між іншим: “Творити військові загони й з’єднання й, не допускаючи їх до стику з німцями, займати різні терени й розбудовувати там всі форми державного життя. Нагромаджувати й заховувати засоби, зокрема бойового характеру, щоб мати змогу їх використати в пізнішому етапі, коли в багато важчих умовинах доведеться далі провадити боротьбу”.
* * *
Головні німецькі удари на східньому фронті, поза південним відтинком, пішли но лініях: на Смоленськ і на Звягель-Київ. Німецькі армії зовсім обійшли Поліську котловину й тут довгі місяці не ставала нога ніякого німця. Тут саме ставала можливість творити військові з’єднання, не вводячи їх у стик з німцями, і тут було завдання такі з’єднання творити для охорони цивільного українського населення перед терором червоних недобитків, які сюди відскочили від німецьких клинів і не знали, що робити, доки не вирішили, що в Україні їм залишатись небезпечно й слід пробиратись в Брянські ліси, на територію, що ближче до фронту та до Москви.
Силою таких чи інших історичних обставин ОУН на Поліссі не встигла закорінитись масово перед 1941 роком. Тут на базі своєї довоєнної політично-організаційної діяльности зачепився за терен Тарас Боровець, що прибув сюди — відбувши ув’язнення в польському концтаборі Береза Картузька – з еміграції в серпні 1940 р. Тут він підготовив основу майбутньої Поліської Січі, яка виступила збройно з днем вибуху війни 1941 р. Наявність тут організаційної сили в формі збройних відділів звільняла ОУН від того, щоб спішити творити тут свої з’єднання. Більш логічним було — співпрацювати з існуючою тут самостійницькою збройною формацією, виходячи з засади, яка в ОУН завжди мала силу: треба підтримати кожну визвольну силу.
Сл. п. М. Сціборський і О. Сеник-Грибівський привітали Т. Боровця, що діяв під псевдом Тарас Бульба й прибув до Львова в серпні 1941 p., як репрезентанта концепції, яку ставить ОУН. Ясно було, що з ним треба негайно нав’язати якнайтісніші зносини, бож це готова база вишколу, це готовий зав’язок збройної сили, це готове прибіжище для всіх розконспірованих, яких завтра чи післязавтра почне цькувати Ґестапо. 1 тому негайно туди їдуть молоді старшини ОУН: Домазар, сот. Терлиця, пор. Юрко Д-ко, пор. Кедюлич. Там вони набирали бойового досвіду, допомагали в організації боротьби з большевицькими диверсійними бандами. У Львові організаційні чинники почали готувати другу групу старшин, але осінь принесла логічний розвиток подій: німці почали натискати на Поліську Січ і вона мусіла звужуватись, аж в листопаді, з приходом німецької цивільної адміністрації, Т. Бульба мусів формально розпустити бійців і старшин та скласти зброю. Зброю склала незначна частина Олевської залоги, решта ж пішла додому зі зброєю, знаючи, що її незабаром треба буде вживати проти цих же “адміністраторів”.
Рівнолежно з цією практикою партизанської дії і організації для старшин, вся організаційна мережа виконувала другу частину вище цитованої інструкції: нагромаджувала засоби, в першу чергу — бойові. Найбільш запопадливо взялись за цю працю ті клітини, що мали відповідний терен і можливості та мали в своєму проводі справжніх військовиків. Те, що Бульба робив на Клесівському відтинку “лінії Сталіна”, те робили клітини ОУН на всіх інших відтинках: зносили зброю в поодинокі бункри, в викопані землянки й замуровували чи закопували її. За ці підготовчі заходи в ім’я майбутнього дорого заплатила Житомирська клітина ОУН, де Обласний Провідник сот. Яценюк розгорнув цю акцію так широко, що аж вона розконспірувалась. Всіх заарештованих в Базарі, Радомишлі й Житомирі за ту зброю допитували німці і за ту зброю переведено розстріли в Радомишлі й Житомирі (друг Яценюк втік з-над могили і був згодом комендантом партизанської сотні, вживаючи псевда —
Волинець).
Як наявність партизанської бази Т. Бульби, так і пляни творення власних баз розглядала ОУН знов же не як єдину форму майбутньої боротьби, а як одну з форм. Тому ці бази не творились негайно, бо ж війна щойно починалась. Кожна акція підлягає законові інерції, чи ланцюгової реакції: приходять репресії, щораз більше людей мусить відходити в підпілля, акція умасовлюється і… Що далі? Умасовлення повстанської боротьби доцільне в момент зриву, а цього моменту не було видно тоді, як не видно й тепер. Збереження холодної крови належить також до основних прикмет провідника революційної дії. Цю прикмету мав ПУН і після від’їзду Бульби було вирішено, що наразі вистачає тісний контакт з ним, щоб в разі негайної потреби була негайна можливість примістити тих, що мусітимуть відійти від мережі в ліси чи землянки, бож обов’язком революціонера є присутність в народній гущі, а не на найменше заселеному просторі нашої землі.
* * *
Перші арешти в Києві в грудні 1941 p., були сигналом, що цим відтинком треба зайнятись активніше. У Києві зголосились охочі пробувати організувати партизанську базу ОУН на Чернігівщині. Один з охочих навіть робив там конкретні заходи, але ґрунт і настрої для партизанського руху ще не були назріли. Це пасувало ще наразі тільки червоним, населення ще не було готове до відкритої боротьби з німцями, німці ще не встигли були показати свойого справжнього обличчя. Але нарада Центрального Керівництва у Києві тоді вирішила, що треба бути готовими на перекидання людей в партизанку й це рішення передано до Інспекторату ч. 2 (Волинь), який негайно почав вживати заходів для підготови нової форми боротьби.
На Волинь відразу перекинено такого фанатика партизанської боротьби й здібного організатора, як Антін Баранівський. Туди ж перекинено й тих, яким вже не було місця в містах, тих, що втікли з-над могили під кулями: Яценюка-Волинця та Арійця-Білого. Вони й стали організаторами боївок, авторами схем бойових завдань, а згодом і першими командирами.
* * *
Виконуючи постанову Центрального Керівництва, Провідник Інспекторату ч. 2 — Барда — доручає Межирицькому Районовому, Кривоносові, нав’язати контакт з Бульбою, що вже у повному підпіллі. Командир Топчанської боївки, Муляр, виконує це доручення і відтоді контакт цей не рветься. Кількакратно на розмови в штаб Бульби їде як зв’язковий — Шморгун, а згодом, коли стверджено, що й Бульба розуміє необхідність спільної дії у такій відповідальній ділянці боротьби, як військова, до нього приділюється сталий зв’язковий від Інспекторату ч. 2 ОУН — Антін Баранівський. Властиво тепер вже є не тільки контакт з Бульбою, але й спільна дія у повному взаємному
довір’ї. Баранівський і Шморгун беруть неофіційно також участь у переговорах, що їх вів Т. Бульба з червоними партизанами Мєдвєдєва.
Літо 1942 р. було свідком кривавих подій, викликаних німецьким божевіллям: німці палять село Озірці й вистрілюють усе населення, у відповідь на провокативну акцію Мєдвєдєва, якого завданням і було — чим скорше створити в Україні “нєвиносімоє положеніє”, як наказував Сталін. Після кількох відплатних акцій Бульби з ним починають німці переговори.
Переговори з червоними дали завішення зброї з ними на кілька місяців, на короткий час заощаджено собі другого фронту. Переговори з німцями також дали певну передишку. Але ж відомо було, що це тільки намацування себе перед рішучим зударом, бо німці не могли змінити своєї тактики, не міняючи стратегії, а українська сторона не могла зріктись своєї мети, яка йшла врозріз із німецькою політикою. Атмосфера все згущувалась і вибух назрівав. Актив ОУН відбуває конференції в Почаєві й у Києві.
Практичним наслідком цих конференцій було те, що почалась напружена підготова до того вибуху.
Пізньою осінню 1942 р. німці викривають транспорт зброї коло Варкович (Волинь, Дубенщина). Зброя була підпільна, але охороняла її… українська поліція. В сліпій люті німці, які відчувають, що їм починає горіти земля під ногами, починають арешти й негайні розстріли, які викликають більше ненависти як страху. Ненависть до німців і німецька нервозність у жорстокості так наростають, що вибух може бути от-от і то не організовано, стихійно. Тому треба бути готовим на все і в кожній хвилині.
Провідництво Інспекторату ч.2 основну увагу присвячує тепер військовій ділянці. Рівне, Луцьк, Дубно, Крем’янець — стають основними осередками вишколу й організаційної підготовки. В допомогу Волинцеві й Білому стягаються безчисленні бойовики з військовим знанням. Завжди з дитячою усмішкою Хорват товчеться з району в район. Кожне село має свого інструктора. Військовий Референт Центрального Керівництва приїздить на довгий побут на Волинь і сам бере участь у вишколах. Лише в Дубенщині й
Крем’янеччині за два місяці — липень і серпень 1942 р. — було 15 вишколів, в яких брало участь і по 100 людей. А вже справжнім скарбом під цим оглядом була поліція і всякі батальйони, що їх німці творили, не знаючи, до чого вони їм придадуться, — там можна було вишколювати тисячі людей.
Це напруження, розуміється, збільшило кількість арештів і щоб зробити першу спробу “пера й чорнила” Білий переводить у січні 1943 р. напад на в’язницю у Дубні й звільняє всіх в’язнів. Менш вдало, але те саме переводять бандерівці в Крем’янці.
* * *
Наявна вже збройна сила, якою тоді була Поліська Січ Т. Бульби, готується до нових завдань: стати зав’язком великого повстанчого руху. Але ясно, що керівництво його мусить бути загальне, коли не хочемо ділитись і у військовій ділянці. Тому Бульба подає до ОУН і до бандерівців пропозицію створити спільне керівництво партизанської боротьби, яке у випадку потреби можна б обсадити так, щоб воно стало й політичною репрезентацією. Тоді можна його назвати — Українською Національною Радою. Над цим слід думати, бож політичні проводи всіх українських середовищ в легальному чи напівлегальному житті виставлені на удари німців. Бодай частина їх могла б діяти спокійніше в повному підпіллі, під охороною збройних з’єднань.
Інспекторат ОУН відповів, що, абстрагуючи від форми й назви, він готовий вести розмови на тему створення керівного осередку, а вслід за тим і спільного військового штабу. Але інша була постава бандерівців: вони не хочуть ніякого спільного осередку, бо себе уважають єдиним осередком. При цьому натякають, що коли Бульба визнає їх, як єдиний політичний центр, то вони визнають його головнокомандуючим УПА. Так виявились два засадничі, різні, підходи до майбутнього, що й заважило фатально на дальшому розвитку подій.
Весною 1943 р. німці розгорнули акцію виловлювання молоді для висилки на невільничу працю до Німеччини. Коли німці не могли собі дати ради самі в примусовому вивозі, то вирішили вжити українську поліцію. Вона відмовилась і — почалось. За першою відмовою поліції в Здолбунові німці її роззброїли, кільканадцять осіб розстріляли, а решту вивезли до Німеччини. Було ясно, що до подібного дійде у всіх інших місцевостях. Ще можна лявірувати, але не довго. І тут ми стали перед важким історичним рішенням: рішитись на рятування людей, не приспішуючи подій, чи йти на відтягнення всієї поліції в ліс, а тим і на вибух українсько-німецької війни, що викличе знов же ланцюгову реакцію — збільшення терору, збільшення втечі в ліс і т.д. Пожар
розгортатиметься, зрив ітиме до кульмінаційної точки, а наш рішальний момент зовсім не так близько, бо в разі поразки німців, вони з України відступатимуть організовано, на їх місце приходитиме організована московська сила. Обставини тільки погіршаться для нас, бож нема ніяких виглядів на продовження війни після поразки Німеччини. Під московською окупацією нам треба буде знову провадити боротьбу довгого віддиху, боротьбу затяжну, може й на десятки років, а тому чи сміємо умасовлювати партизанку, яка не має ніяких перспектив в умовинах московської окупації після закінчення війни, коли вона звільнить всі свої сили з фронту?
Але інакше думали бандерівці, або краще сказати — нічого не думали. Вони завжди піддаються настроєві, стараються хапатись за ефект і за всяку ціну намагаються бути “першим парубком на своїй вулиці”. Маючи поважну кількість своїх людей в поліції, вони почали їх стягати в ліс. При німецькій системі збірної відповідальности це означало, що всі мусять тікати в ліс, бож за тих, що втікли, розстріляють тих, що залишились би. Протягом місяців березня і квітня 1943 р. поліція і вишкільні батальйони опинились в лісі. За ними пішли й боївки і так стала дійсністю партизанська армія числом в кілька тисяч.
Німецькі поразки, що після Сталінграду стали йти одна за одною, — підносили настрій бити німців. У кожного з нас раптом появилось солодке почуття, що досі непереможна німецька армія боїться нас, українців, бо не знає з-за якого дерева чи рогу впаде постріл. Для підпільника, що жив досі як зацькований вовк, боявся наразити себе й інших, — прийшов час відплати. Він міг голосно говорити, міг співати на всі груди. Українець, що жив віками бездержавним життям, що від 1920 р. переживав поразку Визвольних змагань відчув себе паном своєї долі, яка лежала в цівці його рушниці.
… Безличні й жорстокі есесівці, горді старшини армії трусились перед нами, лизали чоботи, коли попадали в полон. Від такого успіху можна було згубити голову хоч кому. Але провід боротьби не сміє губити голови від успіхів, чи від почуття успіху.
І знов же ініціятива вийшла від найстаршого партизана — від от. Бульби. Почались розмови його з представниками військового Реферату ОУН. Бандерівці теж приступили до розмов, а події тим часом йшли своїм шляхом. Партизанські групи оформились у Військові Відділи ОУН і поруч себе під тією ж назвою існували Відділи ОУН і бандерівців. Жили між собою в згоді, переводили спільні акції. Але треба було думати про майбутнє. І в цьому думанні бандерівці виявили таку засліпленість, що ставало страшно й просто не вірилось, що це вони говорять серйозно.
Вони ніби погоджувались на спільний штаб з Бульбою. На рішальні розмови мали зустрітись в кінці травня представники ОУН і бандерівців в штабі Бульби. Від ОУН прибув на умовлений час і місце автор цих рядків, від бандерівців — ніхто. Тут був початок трагічного розбиття збройних сил, що приніс стільки лиха.
* * *
Бульба обмежував свої дії до районів північної Рівенщини, Костопільщини та частинно Сарненщини. Тільки тут можна було з ним мати конкретний контакт. Саме тут і вирішив Інспекторат ч. 2 закласти основну базу партизанських сил ОУН, з якої можна було вести лісистою смугою рейди на Центральні Землі України, на яких панами вважали себе червоні партизани, що сюди доходили з лісів Білорусії і мали тут свої перехідні точки. Важним було якнайдалі на схід перекинути ім’я Української Повстанчої Армії, яке тепер вживали частини Поліської Січі й Відділи ОУН, що увійшли в контакт і співдію з Бульбою. Важно було якнайширше рознести славу української збройної сили, щоб москалі не повернулись після німецької поразки як єдині переможці німців. Тому сюди стягаються боївки організаційної мережі ОУН з усієї Рівенщини, сюди й перекидається з Ковельщини знаменита сотня пор. Волинця, створена на Луччині.
Одночасно ОУН доручає Блакитному розбудовувати дві бази партизанських дій — на Крем’янеччині й на Володимирщині. Блакитний завдання своє виконав блискуче, бо вмів підібрати добрих командирів, які вміли організувати частини в міру напливу підстаршинського складу й зброї. Операції були продумані й завжди успішні. Хрін — командир Кременецької бази й Білий — Володимирської — виказали себе першорядними партизанськими спеціялістами-самородками.
Така форма партизанки відповідала всім вимогам доцільности: ці частини мали добрий командний склад, добрих бійців, добрий виряд і добрий вишкіл. Вони могли зводити бої з німецькими карателями, могли бути невловимими месниками. Могли тримати німців в шорах, охороняти населення, а не втягати його в боротьбу, в якій лишались тільки трупи й згарища.
Але, як сказано вище, бандерівці мали іншу концепцію, якщо її можна назвати концепцією. Нам ставало ясно, що незабаром дійде до зудару з ними. Вони це почали де-не-де й заявляти. Ми довго й важко обдумува їй справу й вирішили в організації наших відділів піти дещо далі від початково прийнятого й Проводом Українських Націоналістів затвердженого пляну. Вирішили збільшити набір людей і в цій справі Барда сконтактувався з ПУН, але ПУН заявив, що свого первісного рішення в почутті відповідальности не змінить. Те, що станеться при нерозгорненні партизанки, заважить на нас в цій війні, але те, що сталось би при нашому намаганні зрівноважити бандерівців таким же умасовленням партизанщини — заважити може негативно на всій нашій визвольній боротьбі майбутнього й на всій нашій історії. Треба вибрати менше зло.
Це й перерішило перший період партизанських дій ОУН.
Бандерівці змасували частини довкола наших основних баз і їх не по-лицарськи ліквідували. Але поза розстрілом одиниць, вишколені вже й обстріляні кадри збереглись. Тепер, після ліквідації відкритої дії от. Т. Бульби, назва УПА вже вживалась тільки однією частиною партизан, тією, що вийшла з бандерівських заходів. Вони її радо перехопили, бо вона вже мала добру славу, хоч свого часу вони її і її командуючого, от. Бульбу, зараховували до “агентів Сталіна й Сікорського”, бо самі не мали змоги похвалитись партизанськими загонами. Бульба переіменовує свої відділи на Українську Народню Революційну Армію і в склад її ще якийсь час входили й частини ОУН, починаючи з частини сот. Волинця.
І Бульба не вступає у боротьбу з бандерівцями. Його частини лишаються на Поліссі в глибокому підпіллі, вважаючи, що тепер завдання їхнє виконане: вони дали початок Повстанській Армії і нехай за дальше відповідальність несуть ті, що їх так би сказати — переліцитували. Дальше завдання це — підготовитись до московської окупації.
Курінний УПА — Північ Макс, командир старшинської школи пор. Польовий — це імена партизанських командирів і організаторів, якими й бандерівці й УГВР хваляться, признаючи, що це люди, що виросли в ОУН. Але сотки й тисячі їх не називає ніхто з різних причин. Влились вони в УПА для боротьби з ворогом і в цьому великий вклад ОУН в боротьбу партизанськими засобами.
ОУН, ставши раз на ясну позицію в справі засягу й форм партизанської боротьби, і до сьогодні з них не сходить. Трактує вона партизанку тільки як один із засобів визвольної боротьби, як місце для відтягнення тих, що не можуть вести боротьби в політичному підпіллі, на якому лежить основне завдання в підсовєтській дійсності. Тому й після ліквідації основних баз, після ліквідації більших виявів партизанки, ОУН не закидає цього засобу. Не тільки її члени відіграють поважну ролю в УПА, але вона далі творить в міру потреби партизанські загони для відтягнення людей з мережі, які вже там не можуть втриматись, чи то для охорони населення. Так постає і Волинський Легіон, так постають відділи “Оборона України” в Карпатах. Нічого не поможе нашим противникам замовчувати їх діяльність, бо ворог не замовчує. І Ковпак, і Вершигора, і Мєдвєдєв, і Федорів, і інші — признаються, що партизанські частини ОУН завдали їм дошкульних втрат ще в зударах за німецької окупації. Мєдвєдєв у своїй книзі відкрито признається, що його велику частину, яка перетривала 2 роки в лісах Сарненщини та Цуманя, розбили українські партизани, а зокрема “мєльніковци”. На “мельниківців” гірко нарікає Руднєв. А відступаючи з Карпат, групи Ковпака були майже зовсім знищені саме українськими партизанами. При чому групу нач. штабу Бегми ліквідував у Шумському лісі курінь згаданого вище Макса.
Зовсім нова дійсність настала після повернення московської окупації. Большевики розпоряджали відразу зовсім іншими й далеко кращими засобами розвідки й їх боротьба з українськими партизанами відразу дала криваві висліди. Тим більше, що прийшли вони в розташування партизан зимою, коли амуніції й одягу бракувало, коли маневр був важчий, коли ще до того й людей стало більше, бо багатьом треба було тепер рятуватись в лісі перед червоними.
При тому в УПА на переломі 1943/44 років пройшов далекойдучий процес. Напливали елементи, які йшли до УПА, як до УПА, а не як до “Військових Відділів ОУНР С. Бандери”. Це були в багатьох випадках люди кваліфіковані. Вони розводнили бандерівські впливи ще більше, як свого часу перші кадри ОУН, що влились в УПА чи то в наслідок ліквідації наших баз, чи то згодом і добровільно, коли не було в сусідстві частини ОУН. Ведена згодом мобілізація влила ще більше непартійного елементу. Згодом найбільш крикливі, ті, що переводили мобілізацію, доказуючи її “доцільність”, втікли закордон, чим викликали кризу авторитету партії. Сл. п. Р. Чупринка-Шухевич від початку стояв на становищі військовика, а не партійника й УПА стала загально-національною армією. Не будемо тут жалкувати за тим, що не сталось це раніше й іншими методами. Судитиме це історія.
При таких нових обставинах багатьом патріотам був відкритий шлях до УПА й до командного складу її. Тому на становищах командирів опинилось багато здібних і жертвенних військовиків з кадрів ОУН, ось хоч би Кость Г., пор. Іван Кедюлич, що продовжували традиції 1942 і 1943 pp. І в цьому випадку партизанська діяльність кадрів ОУН була тільки функцією політичної боротьби. Так поставали відділи й на Закерзонні (напр., пор. Н-ич), так поставали відділи на Буковині й на Закарпатті, так довгі роки діяв загін Тесара на Лемківщині й Перемищені, так на Волині відновив традицію партизанської боротьби ОУН славний командир Остап у Цуманських лісах.
Всі вони, як і їх попередники, виконували чесно й по-геройськи свій обов’язок, не сплямивши високого імени революціонера, не завагавшись ніколи й не зійшовши зі своєї стійки, доки їх звідти не здійняла смерть, або доручення ПУН. Коли нові умовини підсовстської дійсности виключили дію більшими загонами, збройні частини ОУН приймають нову тактику: малих рухливих одиниць, або відділів, що мають характер колишніх боївок. В умовинах, коли окупант закріпився, коли немає ніякого воєнного фронту, коли відбудував свій розвідчий і розбудував до небувалих розмірів поліційний апарат, ця остання форма успішно складає свій іспит.
* * *
Якщо є ще злобні й заздрісні люди, які вважають, що партизанські дії в час Другої світової війни були —“зайві”, що вони “нічого не дали”, що вони “тільки збільшили наші жертви”, а тим самим “були навіть злочином”, то — підсумовуючи все нами сказане — найперше відішлемо їх до оцінки, яку дають українському партизанському рухові чужинці й вороги.
Чужинці підходять до української визвольної боротьби з холодним розрахунком і без всяких сантиментів. Вони зовсім не вважають, що державна незалежність нам належиться невідклично, бо виходять зі становища, що незалежність кожен нарід мусить собі вибороти й всі ті народи, що її не мають, видно, не зовсім на неї заслуговують. Вже клясичним стало здивування якогось англійця: “Як? Вас 40 мільйонів, ви європейська нація і не зуміли собі досі вибороти незалежности? Ви або не хочете тієї незалежности, або вас нема 40 мільйонів, або ви взагалі не народ”. Наші переконування про те, що Москва ворог вийнятковий, що його не легко перемогти, що сам Захід винен в нашій поразці, бо свідомо чи несвідомо підтримував наших ворогів проти нас — нікого не переконують. Чужинці хочуть бачити наші здібності до боротьби, нашу охоту до неї, наші осяги в ній.
З цієї точки погляду, певно, українські партизанські дії не розбили ніякого ворога й не вибороли української держави. Але чужинці не можуть не признати, що вороги зазнали важких ударів від української партизанки. Той факт, що німці мусіли тримати в запіллі для боротьби з партизанами й охорони своїх шляхів сполучення понад 10 дивізій, — промовляє кожному військовому й політичному найбільш холодному калькуляторові. Він при тому спокійно обраховує, що великий відсоток німецьких прикрощів відпадає на червону партизанку, на дії не-українців, але якби він не рахував, то мусить таки ствердити, що українці
без усякої допомоги з-зовні вміли поставити й збройну боротьбу. А той, хто бореться за свою державу, той на неї заслуговує. Розглядаючи питання організаторів цієї боротьби, чужинець мусить докопатись до всіх організаторів, чого найвимовнішим доказом є книга Джона А. Армстронга п. н. “Український націоналізм 1939-1945”. Автор цієї книги приходить в загальній оцінці до висновку, що якщо під оглядом чисто мілітарним українська збройна боротьба не мала вирішального значення, то мала його під оглядом політичним і національним.
Безперечно, кілька німецьких дивізій, які мусіли відійти з фронту для боротьби з партизанами, це в маштабі останньої війни не так то й багато. Але йдучи логічно далі, кожен мусить визнати , що коли б українці мали підтримку в своїй збройній боротьбі, коли б могли навіть тільки ті частини, які боролись, озброїти краще, дати їм засоби зв’язку й постачання, то вже вони відтягнули б тричі стільки дивізій на себе. При змозі поширити свої дії, число зв’язаних партизанкою ворожих дивізій зросло б ще. Ось перша калькуляція, яку переводить чужинець і далі він автоматично приходить до висновку, що український чинник буде важливим і в майбутній війні вже з самої мілітарної точки погляду, не говорячи про політичну.
Ворог дає ще кращу оцінку. Переможені німці, згадуючи про політичний бік останньої війни, щораз більше починають признаватись, що цей бік був поставлений нацистською Німеччиною якнайгірше. Ілюструючи ці твердження, майже кожен автор говорить, що брак правильної політичної постановки спричинив спротив поневолених народів, а на сході, зокрема в Україні, викликав партизанський рух, що був одною з великих і дошкульних перешкод.
Москалі так прямо ніколи не признаються. Зрештою, українська партизанка в часі війни діяла в основному не за їхнім фронтом, а за німецьким, а за їхнім лише відносно короткий час, бож після окупації москалями України війна тягнулась вже не довго. Але признаються вони своїм криком проти “буржуазних націоналістів”. Смерть маршала Ватутіна від партизанських куль, смерть ген. Свєрчевського — це факти, яких не затаїти. Найтвердішому кацапові ці факти промовляють, ці факти доводять силу українського самостійницького табору. Перед війною московський окупант після голоду й кривавих чисток мав надію, що настільки ослабив український визвольний рух, що може його замовчувати. Остання війна, дії підпілля і дії партизанки та їх наслідки — настільки змінили ситуацію, що сьогодні ворог не пробує тактики замовчування, бо замовчати вже не можна. Гори книжок, брошур, журналів, мільйони газетних рядків записує ворог пропагандою проти українського націоналізму. Різне можна замовчати, але не замовчиш тих, які загинули від партизанських куль. А коли так, то й не замовчиш тих, які зорганізували партизанську боротьбу.
І як не дивно, а тут доводиться ствердити прикрий парадокс: коли між українцями на денному порядку стоїть спекуляція на партійності УПА, коли між українцями незвичайно модно представляти її як діло одного середовища, ворог признає її всенародність, ворог атакує однаково всі елементи, що були її організаторами й взагалі носіями чинної політичної й збройної визвольної боротьби: ОУН, от. Т. Бульбу й бандерівців. Починаючи від б. совєтських партизанів такого виміру як Мєдвєдєв, Ковпак, Вершигора, Сабуров, Федорів, Руднєв і кінчаючи останнім, “чорнилом политим” пропагандистом з районних газет, — всі вони признаються, що найстрашнішим ворогом для них були українські партизани й називають їх по імені: мельниківці, бульбівці, бандерівці.
Але справа не тільки в збройних сутичках чи важких боях з українськими партизанами. Збройна, партизанська боротьба дала далеко глибший наслідок, як самі бої. Вона в українському народі зміцнила почуття власної сили й власної вартости, власних можливостей і власного уміння. Цей психологічний і національний бік справи слід вважати найважливішим і найбільш ефективним та конкретним. Ніхто бо не заперечить, що найбільшим нашим врогом є таке чи інше почуття меншевартости, викликане віками неволі, віками чужого вже не “впливу”, а чужого безкарного й ніким не стримуваного гарцювання по нашій національній душі. Зброя в руках — це була насолода для нас, для партизанів. Але й для загалу українського народу це було відчуття власної сили, відчуття, що перед українським озброєним партизаном дрижить гордий вояк Німеччини й не менш гордий представник московської імперії, ще більше нахабний від німця
і ще більше загрозливий, бо москаль грабує душу, якої не може вкусити німець.
Партизанські дії, які поза теренами, що на них діяв Т. Бульба, були виключно ділом націоналістів, як організаторів, провідників і в основному джерелом кадрів старшин і бійців, як ніщо інше поширили в масах престиж українського націоналістичного руху, зв’язали нерозривно українські маси з українським націоналізмом. І коли червоні москалі сьогодні все, що не з ними, христять ім’ям українського націоналізму, то вони мають рацію, бо джерело всього спротиву в найрізнорідніших формах лежить в націоналістах.
При всіх цих позитивах не можемо в підсумках забути й про негативи. Негативом було те, що правильну концепцію ОУН, з якою покривалась концепція от. Т. Бульби, щодо форм партизанської боротьби, — заперечила ОУНр, цим не допустивши до найважливішого: свідомого й організованого та розумного координування зусиль на цьому важливому й для нації дуже коштовному відтинку визвольної боротьби. Поминаючи всякі ексцеси у внутрішній боротьбі, яких тут обговорювати не будемо, бо з історичної точки погляду вони є явищем другорядного значення, хоч і не позбавлені негативної своєї ваги, — небажання ОУНр іти на свідому співпрацю було внутрішньою диверсією, зовсім недопустимою в такі критичні моменти. Дай, Боже, щоб це не повторилось ніколи.
В остаточному висліді УПА стала загальнонаціональним добром, бо в неї влились всі елементи українського самостійницького табору, а зокрема націоналістичного руху. Але це можна було осягнути безболісно, продумано, пляново й з найкращими вислідами. Можна було це осягнути, як вияв справжніх українських здібностей до організування великих подій, а не як випадковість, зумовлена тим, що найбільші екстремісти вийшли на еміграцію, передаючи провід військовикові, який довершив того, що можна було осягнути на роки раніше й без зайвого проливу крови та без зайвого замішання, копання внутрішніх проваль і розбурхування міжусобиць. Такий шлях не приніс слави ні їм особисто, ні їхній організації і в результаті вони не осягнули не тільки ліквідації своїх уявних “ворогів”, але й викликали ворожнечу у власному середовищі, що довело до ділення їх самих. Чи не найкращий це доказ, що концепція ОУН була правильна й що причиною багатьох трагедій було її відкинення діячами ОУНр?
Певно, в своє оправдання й на свій актив вони пробуватимуть записати те, що з ім’ям “бандерівщини” пішли в концтабори й на страту зайві тисячі юнаків і юначок. Сумний це актив, який в історичній перспективі ледве чи матиме більше значення. Врешті-решт не будемо випереджувати осуду історії, але ми певні, що вона ствердить:
1. Завдяки відкиненню концепції ОУН щодо розгортання партизанських дій — згинули зайві десятки, коли не сотки тисяч активу, який знайшов би краще примінення і на довшу мету в політичному підпіллі;
2. Всі конечні жертви дали б більший актив на конті визвольної боротьби, коли б вони пішли на свої жертви життя чи свободи під ім’ям єдиного центру визвольної збройної боротьби України, а не під ім’ям тієї чи іншої частини українського визвольного фронту;
3. ОУН дала в збройну боротьбу партизанськими засобами свій величезний вклад і вклад всесторонній — у вигляді правильної концепції і у вигляді жертвенности своїх кадрів. Це залишиться в українській історії нестертим дороговказом, що перетриває всі злободенні сперечання.
