Л. Діброва
Від’їзджаючи, Ольжич твердо вірив, що він ще повернеться до Києва. Він згинув в німецькій катівні в Саксенгавзен. Але не згинула ідея, за яку він боровся. Пам’ять про нього житиме в наших серцях і передаватиметься з покоління в покоління. І Він повернеться до Києва!…
Відгриміли останні постріли, відпалахкотіли вогнi пожеж і до Києва вступили “нові визволителі”. Настороженими, безлюдними вулицями Києва проїхали перші моторизовані частини німецької розвідки. Золотоверхий, кучерявокаштановий Київ бачив не одних окупантів і сприймав він цих тривожно-насторожено, готовий зустріти їх непокоримістю і спротивом.
Пошарпана фізично й духово Укpaїнa не мала на той час твердої політичної організації, яка б моrла відразу взяти в руки керму подій. Відомо, що за час свoгo панування большевики вивезли всіх чолових, найсвідоміших та найкращих національних діячів і знищили їх. Ті одиниці, що збереглися, не були в силі схопити цілости проблем. А молода генерація, вихована в школах марксизму-ленінізму, навчана історії України в спотворному вигляді, переконувана, що націоналізм – це вopor, залякана висилкою і розстрілом за саме слово “Україна”, та генерація не була ще готовa стати на чолі подій. Вона майже нічоrо й не знала про боротьбу ОУН та не знала де знайти собі місце.
При таких обставинах появились у Києві “rаличани” або “західняки”. Так звали всіх, що приїхали з-поза залізної заслони, якою була відділена Україна від своїх західніх земель і після 1939 року.
У вересні 1941 року пронеслася Києвом вістка, що приЇздить Олесь Кандиба. Від 1933 р. твори О.Олеся були заборонені, як буржуазно-націоналістичні. Та можна було заборонити й нищити книжки, але вирвати з серця і пам’яті пісні, натхнені любов’ю до України – цьоrо не могло зробити навіть “всемогуче” НКВД. Тому так схвилювала Київ вістка про приїзд О. Олеся…
Проте незабаром виявилось, що приїхав не Олесь, а Кандиба-Опьжич, син Олеся, що виїхав з України малим хлопчиною. Скрізь, де тільки пульсувало українське життя, можна було побачити високоrо, стрункогo, худорлявого чоловіка в сірому, осінньому, вітром підбитому плащі, капелюсі та в звичайних військових, rрубих черевиках-буцах. Цієї людини не можна було не помітити, хоч в ньому не було нічоrо надзвичайного, але при першому поrляді вас вражав і полонив погляд йоrо глибоких синьо-сірих oчей. В йоrо погляді перехрещувались глибина і м’якість моря з гостротою леза сталевоrо меча. Тією гостротою погляду він ніколи не позував, але видно було, що від цьоrо ока не скриється нічого.
В листопаді 1941 року створено Всеукраїнську Національну Раду, головою якої став ректор Київської Політехніки проф. М.Величківський – поважний і заслужений вчений та rромадянин, що довrими роками висиджував у в’язницях за свої національні переконання. У творенні ВУНРади Ольжич брав якнайактивнішу yчасть. Він виявляв ініціятиву, намовляв, переконував, погоджував і довів до успіху. Така ж була йоrо роля і в постанні інших українських установ і організацій.
В жовтні 1941 року при активній допомозі Ольжича почала виходити газета “Українське Слово”. Редактором їі був син Закарпаття Іван Рогач. Перше число “Українськoгo Слова” було ніби соняшним променем, що засяяв на похмурому небі понурої дійсности. В газеті чітко і ясно було сказано, що тільки шляхом національно-визвольної боротьби можна дійти до Самостійної і Соборної Української Держави. Газета пробуджувала надію, запалювала людей і показувала новий світ, який досі був прислонений большевицьким терором та московською агіткою. Її націоналістичний зміст наче б відкривав очі, що були замкнені протяrом 20 років.
Разом з тим постала Спілка Письменників під ідейним керівництвом Ольжича й під головуванням Олени Теліrи. Заложено юнацьке Товариство “Січ”- та чи перечислиш все, що тоді за почином ОУН віджило й розвивалось, все життя від початкових шкіл до банкових інституцій. А на чолі керівництва ОУН в Києві стояв О. Ольжич: поет і воїн.
Люди почали підносити голови. Українська національна думка, державницька ідеологія поширювалась і захоплювала щораз ширші кола інтелігенції, робітництва, нав’язувались зв’язки з селами, містами, областями.
Все це кипуче життя опанував Ольжич незвичайним напруженням, якого по ньому ніхто не помічав. Взагалі не помічалось йоrо втручання. Все творилось ніби само, ніби з ініціятиви місцевих людей. Але ледве тільки виникали якісь труднощі, недоліки, бракувало наполегливости й витривалости у поодиноких керівників – тоді йшлося до Ольжича. І він у всіх випадках умів порадити. Вже сам його розважливий, спокійний зрівноважений погляд впливав заспокоююче на оточення.
Українське rромадянське життя і йоrо політичне вивершення почало справді наладнуватися. Праця українських установ, праця преси, повної глибоко націоналістичногo виховноrо змісту пробуджували національну свідомість і гордість.. Ця свідомість, московським окупантом розстріляна, вивезена за тисячі кілометрів в непроходимі тундри, придушена й вирвана з корінням катами НКВД, тепер, при першій можливості, продиралась наверх, скидала кайдани й розвивалась. Кожний, хто при большевиках боявся признатись до украінської національности, боявся заговорити українською мовою, вважав тепер за честь і обов’язок виявляти своє національне обличчя. Tому-то скрізь бриніла українська мова. Даремне намагалися большевицькі аrенти посіяти ворожнечу між місцевими українцями і “західняками “. Вcix єднала одна мета й Київ cтав справжньою столицею соборної України, щоб очолити боротьбу за самостійність.
Військова німецька влада не мала часу й змоги звертати увaгy на розквіт українськоrо життя. Вона оrраничилась лише до варварських заряджень, які саботували постачання Києва харчами в обличчі суворої зими. Але незабаром прибула “прекрасно організована машина”, якій ім’я Гестапо, що перебрала владу разом з цивільним управлінням. У Києві запанував терор. Безнастанні розстріли закладників, прилюдні вішання стали на порядку дня. Відважні завойовники “дикоrо сходу” видали навіть зарядження про винищення всіх “голубів, псів, котів, щоб їх не можна було вжити, як зв’язкових”. Населення цим не здивувалось – німці не були першим окупантом.
З кінцем листопада (26) німці розв’язали Bceукраїнську Національну Раду, як гніздо націоналістичної пропаrанди. Ше перед тим почалась ліквідація високих шкіл та Академії Наук. В грудні вже заарештовано редактора “Українсьoгo Слова”- І. Рогача та йоrо співробітників- Opшана-Чемеринськоrо і П. Олійника, а разом з ними ред. І. Кошика й інших киян.
Це визначило черговий період дії ОУН на Надніпрянщині. Треба було переходити в підпілля. Ольжич вже дaвно підкреслював вірним друзям, шо незабаром прийде період підпілля й тому намагався використати час для якнайширшої масової прапаrанди. І той час був використаний. ОУН за короткий час проробила величезну роботу, яка золотими літерами вписалась в історію України. Маса українців, що вже виросли в умовинах большевицькоі окупації за цей час відкритої і роботи знайшли своє національне обличчя і свій революційний шлях.
Ім’я Ольжича було у всіх на устах. Не тільки друзів, алей вopoгів. Большевики, відступаючи, залишили багато своїх агентів і ми, кияни, їх в багатьох випадках знали, хоч вони й дуже маскувались. Їм Ольжич стояв впоперек гopла не менше як гестапівці. Здебільшого ці агенти стали співробітниками гестапо й німецькими руками винищували найкращі українські сили. Якби не ці запроданці, німцям далеко важче було б боротися з напіоналістами.
В грудневий день Ольжича затримали на бульварі Шевченка послужливі гестапівські прихвостні і заявили йому, що він арештований. Вони відвели йоrо до найближчої поліційної станиці на Пушкінській вулиці. На щастя в керівному складі цьоrо району були самі українці. Побачивши Ольжича в руках поліцаїв, вони вдали задоволення з його арешту й сказали залишити йоrо на станиці. Таким чином, цим разом Ольжич був врятований. Але лишатись далі нaзовні було неможливо.
До cвoгo арешту Ольжич віднісся цілком спокійно:
3рослась небезпека
з відважним життям,
Як з тілом смертельника
крила.
Але друзі почали шукати для Ольжича конспіративної квартири. Я дуже радо погодилась дати для цьоrо своє мешкання. В темний грудневий вечір Ольжич тихо застукав у двері. Тут йоrо вже чекали друзі, шо відбули нараду в організаційних справах. Після наради Ольжич повечеряв картоплею без товщу і чаєм з сахариною: населення баrатої України rолодувало. Большевики вивезли все, що моrпи, а німці витягали рештки.
Другого дня Ольжич перейшов мешкати до моїх батьків в тому самому будинку, бо мій сусіда був співробітником гестano, як совєтський агeнт. Тим часом гестапо шукало його. На Караваївській вулиці в домі Мороза був обшук, а він спокійно сидів в сусідньому будинку. Друзі радили йому виїхати з Києва, але він заявив категорично, що не виїде поки всі відповідальні пости не будуть обсаджені вишколеними й відданими мІсцевими людьми.
Вдень Ольжич не виходив, тільки вечорами, передягнений в чорну шинелю залізничника і кепку мойоrо батька. Тато, поглядаючи на нього, сумно посміхався в довrі вуси: Ольжич виглядає “по-пролетарськи” .
Мої тато й мама дуже полюбили Ольжича. Тато на старість помолодшав і чим мiг допомаrав Орrанізації. Не легко було жити й працювати у напівзруйнованому Києві, при світлі каганців і напівголодному. А він цим зовсім не переймався. Завжди потішав господарів, що пляцки печені з висівок корисніші хліба, бо в них і вітаміни і крохмаль… Але коли бачив, що маленька 6-літня Зірка не мaє чоrо їсти, йоrо обличчя наповнювалось сумом. Цей твердий, зрівноважений муж умів бути незвичайно чулим і ніжним з дитиною. І Зірка йому платила тим же. Вона тільки й чекала хвилини, коли “пан Доктор не працює” .
Довгими зимовими вечорами в маленькій кухні збиралась вся родина, бо це було єдине тепле місцe. При свІтлі каганця не було змоги працювати і якщо Ольжич не мав нарад, то він і Зірка займали почесне місце на софці й між ними велись таємні розмови: тихенько, так було цікавіше. Іноді нам вдавалось підслухати. Ми чули казки про “Оха-чародія”, або “Бабусю в гостях у ведмедика”, або “Beдмедика в гостях у бабусі”. Доктор малював Зірці зайчиків, лисичок і т.п. І в ті хвилини не вірилось, що перед нами сидить революціонер, на якого чигає смерть і який може послати тисячі на смертельний бій. Ольжич не був би Ольжичем, якби в ньому революціонер не поєднався з поетом. Творець з борцем. Завжди замислений, спокійний, навіть шорсткий, створений не то на коменданта, не то на аскета, він умів бути з дитиною ніжним, як мати.
Знаючи йоrо з офіційного боку ніхто б не припустив, що він співає народні пісні. Якось мамa пораючись в кухні, заспівала народну пісню. Ольжич з другої кімнати почав підспівувати. За одною пішла друга, третя – він знав їх сотки.
Крім мене у батька було 4 синів; один втопився, дpyгого вивезли окупанти в Сибір, а два були невідомо де. Maма казала, що Ольжич їй замінює моїх братів…
Гecтапівські пси шукали Ольжича далі, бо знали, що він продовжує кермувати роботою. Ночами відбувались облави – вулицю за вулицею перешукували. Над Ольжичем повисла смертельна небезпека. Він знав, що йоrо чекає не лише смерть, але й нелюдські катування, та на йоrо обличчі ніколи не відбилось хвилювання. Проте він страшенно переживав арешти друзів, що тоді були щораз частіші.
В період Різдвяних свят арештовано голову ВУНРади проф. Величківськоrо. Заарештовано й разстріляно сестер Геню і Тоску Суховерських. Арештували переважно “західняків”. Німцям здавалось, що знищивши західняків і тих, що були на еміrрації, вони стероризоване населення обернуть в безлику й безмовну худобу. Але на місце арештованих ставали нові й то вже місцеві. Боротьба продовжувалась та готувала нові форми, які блиснули вогнем пострілів.
В січні 1942 р. Ольжич виїздив на побачення з полк. А. Мельником. За час йоrо відсутности положення ще більше стало небезпечим. Під удар стала Спілка Письменників під головуванням Олени Теліrи.
На початку лютоrо Ольжич повернувся. Була 4 година ранку. Я йоrо поінформувала про нові арешти й напруження. Він просив неrайно викликати до ньoгo Олеrа Ш. (Штуль), що мешкав разом з Оленою і Михайлом Теліrами. По дорозі я зустріла Олену Телігу. Як зараз пригадую її струнку постать в темному, наче вирізьбленому в сонячно-морозяному повітрі. Вона йшла до приміщення Спілки Письменників. Марійка Я. і я радили їй не йти, бо була небезпека aрештів, але Олена сказала, що в хвилини небезпеки мусить бути зі своїми співробітниками. І вона пішла- пішла назавжди . . “.
В цей день пройшли величезні арешти. Ольжич дав наказ виїхати з Києва вciм розконспірованим, що мали родини. Іншим іти в підпілля. Та й Ольжичеві не було рації сидіти в Києві, коли розгортання боротьби вимагало йоrо присутности на всіх інших теренах. Він тепер відбував день і ніч зустрічі й давав інструкції. Тоді вже в Києві було створено твердий актив з місцевих людей, які були готові перебрати на себе любі завдання.
В березні Ольжич виїхав з Києва вдруrе. Вперше виїздив він малим хлопчиною, а тепер маючи 35 років.
Пригадую, в лютий січневий морозний вечір, в неопаленій, неосвітленій кімнаті, Ольжич, дивлячись на зоряне небо, сказав: “Я люблю природу Італії, там дуже гарно, але ніде немa теплішого неба, як над Україною”. За вікном тріщав мороз, а йому було тепло. Я тоді не цілком його poзуміла. Але тепер, на еміграції, я йоrо вповні розумію. Розумію тепер те все, що оповідав Ольжич про мрії свoгo батька – повернутись в Україну…
Переодягнений в кожух сторожа, в кепці, Ольжич вiд’їхав. Через годину після тoгo до мене прибігли з дому Moроза й попередили, що гестапо знов там шукає Ольжича. Я була дуже стурбована. До всьoгo іншоrо долучувалось те, що тoгo дня на бульварі Шевченка повішено двох людей. Але через кілька днів я довідалась, що Ольжич щасливо доїхав до Львова.
Від’їзджаючи, Ольжич твердо вірив, що він ще повернеться до Києва. Він згинув в німецькій катівні в Саксенгавзен. Але не згинула ідея, за яку він боровся. Пам’ять про нього житиме в наших серцях і передаватиметься з покоління в покоління. І Він повернеться до Києва!…