100 років від дня народження Василя Вериги.

Ольга Веремійчик

«За рідний Край, за нарід свій»

5 січня виповнюється 100 років від дня народження видатного українського громадського діяча, історика, журналіста Василя Івановича Вериги  (03. 01. 1922, с. Колодрібка, нині Заліщицького району Тернопільської області – 30. 12. 2008, Торонто).

З 1990 року – доктор філософії. Навчався у гімназіях у Заліщиках і Коломиї (1936–1942), вчителював. У 1943 добровольцем вступив до дивізії СС «Галичина», брав участь у бою під Бродами. Після 2-ї світової війни перебував у таборах в Італії та Великій Британії.

Від 1951 жив у Канаді. Студіював історію та бібліографію у Торонтському (бакалавр, 1959) і Оттавському (магістр, 1968) університетах. У 1961 – 1987 Василь Верига працював бібліотекарем, головою секції каталогування слов’янського відділення Торонтського університету, водночас викладав історію України на курсах українознавства імені Г. Сковороди, був редактором журналу «Вісті Комбатанта» (1966–1973). Був головою (1954 – 1955), заступником голови (1978 – 1982) Крайової екзекутиви Українського національного об’єднання; головою Крайової управи Братства колишніх вояків 1-ї дивізії Української національної армії; членом (від 1967), генеральним секретарем (від 1988), віце-президентом (від 1993) Світового конгресу українців; заступником голови НТШ у Канаді (1996–2004). Досліджував політичну історію України XIX–XX ст., зокрема національно-визвольний рух.

Василь Верига був автором книжок з історії України. У Видавництві імені Олени Теліги у 2006 році вийшла книга Василя Веригипро Другий Зимовий похід (я упорядковувала цю книгу).

Книга «Другий Зимовий похід» оповідає про визначну подію нашого минулого – Другий Зимовий похід 1921 року, або, як його ще називають, Листопадовий рейд. У книзі подається як широке суспільно-політичне тло цієї події, так і її подробиці. Автор докладно зупиняється на діяльності зарубіжного державного центру УНР, очолюваного Симоном Петлюрою, що на той час перебував у Польщі, також на діяльності так званого Партизанського Повстанчого штабу (ППШ), очолюваного Юрієм Тютюнником, і на детальному описі усіх трьох (Волинської, Подільської та Бессарабської) груп Української Повстанчої Армії, що здійснювали рейд. На сторінках книги виразно постають особи Юрія Отмарштайна, Юрія Тютюнника, Андрія Гулого-Гуленка та інших.

Другий Зимовий похід – операція з’єднань Армії УНР, – був проведений з метою об’єднати і скоординувати дії розрізнених повстанчих загонів на повалення більшовицького режиму в Україні. Військові відділи (загальною чисельністю близько 2000 осіб) формувалися за добровільним принципом серед інтернованих у Польщі вояків Армії УНР. Очолив Другий Зимовий похід генерал-хорунжий Ю. Тютюнник, начштабу – полковник Ю. Отмарштайн

17 листопада у бою біля с. Малі Міньки поблизу Базару (згодом Народицького району Житомирської області) 400 вояків Волинської групи загинули, 537 потрапили у полон, деякі з них вчинили самогубство. Після рішучої відмови полонених перейти на службу до Червоної армії 359 бійців Повстанської Армії 21 листопада1921 було розстріляно під Базаром. Тільки невеликий загін зі 150 бійців Волинської групи зумів прорвати оточення і перейти польський кордон. Прикордонники звітували, що відбулося прикордонне зіткнення біля с.Тернівка із «контрреволюційними силами».

Другий Зимовий похід, що відбувався за складних і несприятливих обставин, був завершенням збройної боротьби Армії УНР. Його поразка, серед головних причин якої – поінформованість ВУЧК про маршрути й стан військ та особисті амбіції деяких командирів, загалом негативно позначилася на українському визвольному русі, оскільки підняти загально-українське збройне повстання так і не вдалося.

Також Василь Верига був автором книжок, з яких можна дізнатися, як створювалася дивізія СС«Галичина», як діяла і чому молодь йшла до лав дивізії. Ці книги вийшли у Видавництві імені Олени Теліги у 2006 та 2007 роках.

Василь Веригаписав: «…документи стверджують, що організатори дивізії «Галичина» сподівалися, що заки всі добровольці перейдуть вишкіл, війна закінчиться і Дивізія служитиме виключно для українських цілей на українських землях. Так одначе не сталося, бо війна протягнулася ще 22 місяці… Хоча Дивізія творилася, можна б сказати, в таких умовинах, як колись Українські Січові Стрільці, але доля їй судилася зовсім інша. Війна закінчилася не так, як сподівалися чи хотіли українці. Замість сподіваного хаосу, на сході Европи запанували москалі, які посунулися ген, аж у Західню Европу. Одначе зовсім несподівано Дивізія відіграла поважну політичну ролю, перебуваючи в таборах полонених, надаючи розголосу українській справі. Через Дивізію про Україну говорилося в Організації Об’єднаних Націй і на нарадах у Потсдамі… Хто ж тоді йшов до Дивізії? До Дивізії пішла національнo свідома молодь університетська, із вищих кляс середніх шкіл та селянська молодь, яка не вірила, або послухала тих, що не вірили в “зелений ліс” як силу, спроможну стати на прю одночасно з двома великопотугами: Совєтським Союзом і Німеччиною. До Дивізії пішла молодь, яка хотіла вивчити як слід воєнне ремесло, щоб бути належно приготованою на несподіванки невідомого завтра, яке мало наступити із закінченням війни…»

Зацитував Василь Веригаслова блаженнішого патріярха Йосифа, який з нагоди 40-річчя створення Дивізії писав: «В 1943 р. у складній воєнній ситуації на нашій землі витворилася нова можливість творення наших військових формацій з модерним військовим вишколом, і постала Українська Галицька Дивізія, яка під кінець війни стала основою Української Національної Армії як її перша Дивізія, у склад якої входили вояки з усіх українських земель. Продовжуючи славну традицію Українських Січових Стрільців, на зміну батькам ішли їхні сини, щоб з поміччю св. Юра і Пречистої Матері «підняти червону калину» — символ потоптаної нашої Батьківщини.

Цього року клонимо наші голови перед тими, що в молодечому запалі голосилися добровольцями, щоб здобути для свого народу те, чого століттями не могли здобути для своєї Батьківщини їхні батьки і прадіди…»

Книги, які вийшли у Видавництві імені Олени Теліги, особливо цінні тим, що написані колишнім вояком Дивізії «СС Галичина», який від першого дня її створення і до розформування був у її лавах, до речі, літери СС у цьому випадку означають Січові Стрільці

Перша книга «Під крилами визвольних дум» укладена на основі спогадів, надрукованих у журналі «Вісті Комбатанта» за 1967 (ч. 2), 1968 (ч. 5–6), 1969 (ч. 3–4, 6), 1971 (ч. 1–4), 1975 (ч. 6), 1976 (ч. 1–6), 1977 (ч.1–6), 1978 (ч 4, 5–6), 1979 (ч. 5–6). У ній розповідається про те, як була утворена дивізія «Галичина», хто йшов до Дивізії, як і з ким воювали дивізійними.

Автор пояснив чому українські юнаки вступали до Дивізії. Вони сподівались звільнити Україну від всіх завойовників, як німецьких, так і радянських.

Друга книга «За рідний Край, за нарід свій або Хто такі дивізійники?»

У книжці розповідається про долі колишніх воїнів дивізії «Галичина», а потім 1-ї Української Дивізії Української Національної Армії. Автор описав хто йшов до Дивізії, як і з ким вони воювали і як склалися їхні долі після війни.

Автор простежив життєві шляхи колишніх вояків дивізії як в Україні, так інших країнах світу. Раджу тим особам, які плутають поняття «націоналісти» і «нацисти», ознайомитися із матеріалами зазначених книг Василя Вериги.