Аскольд Лозинський
Було набагато більше, ніж тільки події 29-30 вересня 1941 року. У цій статті концентрація на українських жертвах зокрема націоналістів, але не забуваючи мирне населення, інтелігенцію, службовців Києва чи українців які служили у Червоні Армії. З цих приблизно 50 тисяч взято у німецький полон. Їм давали доручення у перших днях закопувати євреїв, деколи навіть ще живих у ями в Бабиному Яру. Тих котрі відмовлялися, часто самих стріляли або хоронили поруч ще живими. Для власного спасіння інколи робили це і поодинокі євреї, призначені на смерть.
Старший науковий співробітник Інституту вивчення війни, Голокосту та геноциду в Амстердамі Кароль Беркхоф написав: “У Бабиному Яру вбивали не лише євреїв. Разом зі своїми друзями-євреями наприкінці вересня загинули жінки та чоловіки, які не були євреями. У лютому 1942 року було вбито голову Київської міської управи Володимира Багазія, а також кількох членів ОУН…“
Український історик Сергій Кот стверджував: “Серед жертв у Бабиному Яру були українці – вояки Червоної Армії, які потрапили в полон, учасники радянського комуністичного підпілля, учасники націоналістичного підпілля ОУН обох напрямів, прості мешканці міста, котрих стратили як заручників або за найменші порушення встановленого окупаційного режиму в період окупації Києва“.
ОУН (фракція Мельника) була перешкодою для німецьких намірів, тому нацисти з ними розправилися швидко й жорстоко. Пише О. Жданович: “В першій половині грудня заарештовано редакцію “Українського Слова” – Івана Рогача, Оршана-Чемеринського, М. Олійника, Яковенка та інших”.
До лютого 1942 року заарештували та інтернували на Короленка 33 (тепер Володимирська) провід ОУН-М який пізніше стратили у Бабиному Яру. Заарештували і стратили голову Спілки письменників Олену Телігу, її чоловіка Михайла Телігу, велику частину редакції газети “Українське Слово”, в тому числі Івана Рогача та іншу інтелігенцію.
У лютому 1942 року також був заарештований і голова Всеукраїнської національної ради Микола Величківський, проте йому вдалося уникнути Бабиного Яру. Згодом він написав спогади про своє ув’язнення на Короленка 33 , де знаходилася штаб-квартира гестапо: “Прийшов старий, мабуть, 70-літній жид і виніс «парашу» з моєї камери. Я розговорився з цим нещасним чоловіком, скориставши з того, що німець, як завжди, пішов на нижчий поверх і довідався, що походив він із містечка Бихова. «За що Вас посадили?» запитав я. “Як то за що? Та я жид!” — здивовано відповів він. Говорив він доброю українською мовою. Мене дуже зворушила відповідь нещасного жида, який усвідомлював собі, що його провина лише в тому, що він жид. Навіть був здивований, що я не можу цього зрозуміти. А потім попросив мене, чи не маю щось їсти, бо він уже чотири дні нічого не їв. Німці заарештованим жидам не дають їсти, а тих, які з голоду падають, розстрілюють. Я сказав нещасному жидові, що й сам нічого не маю, бо і нам не дають їсти. Я мав дві головки часнику і одну подарував йому. Жид узяв, подякував і сказав, що коли нас не годують, то видно, що будуть невдовзі розстрілювати. Говорив він це дуже спокійно, діловим тоном приреченого. Моя розмова з ним припинилася, бо прийшов вартовий, вдарив його в обличчя і зачинив мою камеру”.
Яскраво змалював події тих часів український письменник-націоналіст Ю. Федоренко: “Тільки масивні стіни сірого будинку Короленка 33, були німими свідками середньовічних тортур і мордів, що чинили розгнуздані гестапівці в цьому новітньому страшилищі з сірого граніту. Прийшов і трагічний жовтень 1942 року. Десь перед світанком засвітилися окасті фари вантажних аут на подвір’ї, загули мотори, застогнали від гестаповских прикладів смертники з 29-щї камери і пішли із зв’язаними руками на подвір’я…Навантажені аута понеслися сонними вулицями Києва і спинилися біля провалля Бабиного Яру. В’язнів виладували…Блиснули зловіщі вогники німецьких автоматів…” Федоренко продовжує: “Був теплий серпневий вечір сорок третього року але в повітрі почувалось напруження. Київ готувався до евакуації. Лівобережжя як день і ніч горіло. Червоні півні над містами,селами й хуторами п’ялися в блакитну височінь неба. Повзли безконечні валки обозв. Тягли на дротяних тросах понівечені танки, розбиті авта. Смертельно ранений займанець відкочувався на захід… Грізний наказ військового коменданта Києва – залишити місто цивільним під загрозою смерті. Все спішно вибирається з міста. Очищають сірого велетня по Короленка 33...Те саме провалля, але свіжий рів. Знову блиск вогників і тиша…“