Вийшла з друку книга криворізького історика та краєзнавця Олександра Мельника «Антибільшовицький рух опору на Криворіжжі (1919 – 1923)»

(Мельник О.О. Антибільшовицький рух опору на Криворіжжі (1919 – 1923). – Кривий Ріг: Видавець Роман Козлов, 2018. – 296 с.) 

Презентація книги Олександра Мельника «Антибільшовицький рух опору на Криворіжжі (1919 – 1923)» відбудеться в рамках пам’ятних заходів з нагоди 120-ї річниці від дня народження головного отамана Холодного Яру Степового-Блакитного (Костя Пестушка), які пройдуть 9 лютого в актовій залі Криворізького педагогічного університету (поч. о 14:00). 

Книга криворізького історика та краєзнавця Олександра Мельника «Антибільшовицький рух опору на Криворіжжі (1919 – 1923)» − фактично  перше наукове дослідження одного з найбуремніших періодів історії краю, відомого як отаманщина.

На основі архівних джерел автор розкриває картину запеклого опору селянства встановленню радянської влади в Криворізькому повіті, який був на той час одним із найпотужніших центрів повстанського руху в Україні. Загони степових отаманів Іванова, Чорного Ворона, Вовгури, Гнибіди, Степового-Блакитного, Клепача, Лютого, Мелашка, Свища, Скляра, Федорченка та інших боролися з більшовицьким режимом фактично до 1923 року. 

Пропонуємо увазі читача деякі уривки з книги Олександра Мельника «Антибільшовицький рух опору на Криворіжжі (1919 – 1923)». Український час  
Підпільні організації та повстанські загони

…В липні 1920 р. було розкрито підпільну організацію Клепача-Скляра. У звіті ГубНК за липень говорилось, що більшість волостей повіту було охоплено великою контрреволюційною змовою. Змовники мали спільників навіть у повітвиконкомі. Після захоплення й арешту частини активних учасників Клепач і Скляр нашвидкуруч зібрали загін в 600 бійців і розпочали активні дії. Виконком було зрештою розпущено і створено ревком з трьох осіб [7].

Зі спогадів голови Криворізького політбюро С. Тинка ми дізнаємося, що підпілля в повіті організовував заступник голови виконкому Голобородько, в Широківському районі організатором був директор школи, який отримував інструкції від Голобородька по телефону. Зокрема, останній попереджав про виїзди каральних загонів [8]. У зведенні Катеринославського ГубНК за 11-18 серпня повідомлялося, що вони виявили на Криворіжжі й інші підпільні організації. В бюлетені НК за липень 1920 р. констатувалося, що основним організаційним ядром повстань були «установки агентів політичних груп або куркуля» [9].

У звіті секретаря Криворізького повітового партійного комітету за 1 вересня – 10 жовтня 1920 р. вказувалось на посилене розповсюдження прокламацій повстанського комітету – тобто замість розгромлених осередків виникли нові, які продовжили боротьбу [10].

В серпні 1920 р. отаман Брова зібрав у Саксаганському лісі повстанський з’їзд. На ньому був присутній голова повстанкому Родіон Федорченко, який обійняв цю посаду після загибелі Карпенка. На з’їзді Федорченка висунули на посаду командира повстанських загонів Катеринославщини.

Талановитим керівником повстанського загону виявився ще один член Ганнівського повстанкому – Гниненко («Вовгура»), який до травня 1920 р. обіймав посаду голови і воєнкома Жовтянської волості. Згодом він обійняв посаду начальника штабу Першої Олександрійської дивізії [12].

У серпні 1920 р. з Повстансько-Партизанського Штабу до загону отамана Іванова (Тишаніна) був направлений «політичний комісар» Гнибіда, який зумів «перетягнути» повстанців на свій бік. Згодом, у наступному 1921 році, Гнибіді та іншим повстанцям вдалося створити ефективне запілля, яке сприяло діяльності ряду повстанських загонів.

…Діапазон дій повстанців (Степова дивізія, отамани Клепач, Мелашко, Федорченко) був достатньо широкий: бойові операції проти частин регулярної армії, загонів ВУНК, окремих ескадронів і залог РСЧА, диверсії на залізниці, нищення засобів зв’язку, напади на продзагони і склади з метою зриву «продкампанії», агітація і пропаганда проти заходів радянської влади, терористичні акти проти функціонерів владних структур, сільських активістів, комуністів і комсомольців (вибірково).

До характерних прийомів боротьби слід віднести напади на відділки міліції та НК. Це робилося з подвійною метою – визволення ув’язнених, які поповнювали ряди повстанців, і оволодіння зброєю та військовим майном. Так, при нападі на Кривий Ріг загони Гладченка – Мелашка – Іванова (500 бійців) 5 березня 1920 р. звільнили в’язнів, вбили начальника слідчого відділу Матвія (Мойшу) Янова, забрали в казначействі 13 млн. руб. [35]. Вирішальну роль у захоплені міста відіграв загін отамана Шаповала (штабс-капітан), підпільний штаб якого знаходився на Карнаватці [36].

Напад на волосне відділення міліції відбувся 18 липня 1920 р. в с. Cофіє-Гейківка. При цьому розорили волвиконком, забрали телефон і 14 гвинтівок. Того ж дня було обеззброєно міліцію с. Чайковське [37]. 22 липня загін з 60 бійців на чолі з Клепачем, Чирвою, Івановим увірвався в Ганнівку, де повстанці обеззброїли волосну міліцію і вбили одного міліціонера. 23 липня загін з 60 осіб напав на станцію Рядова, обеззброїв міліцію; забрали телеграфний і телефонний апарати. 24 липня Клепач обеззброїв Карнаухівську волосну міліцію. На зібраному мітингу закликали жителів приєднуватися до повстанців. 26 липня було обеззброєно Софіївську волосну міліцію, розігнано раду, знищено всю документацію, телефони, обірвано лінію зв’язку [38]. Міліція часто ставала об’єктом нападу повстанців, але попутно руйнувались органи влади, нищилась документація і засоби зв’язку.

Залізниця також була в центрі уваги. 28 липня 1920 р. загін Федорченка та Чирви розібрав колію між станціями Кудашівка й Милорадівка [39]. Другого жовтня 1921 р. отаман Іванов повністю розгромив станцію Рядова [40]. Через три дні було витягнуто 3 рейки на перегоні Куцівка – Долинська, зрубані телеграфні стовпи й обірвані дроти. В жовтні 1921 р. в Катеринославській губернії здійснено 9 нападів на залізничний транспорт, причому більшість з них (7)  скоєно Івановим.

Під час двадцяти нападів, скоєних у вересні, органи влади були зруйновані в чотирьох випадках. В жовтні було 35 нальотів, половина з яких припадала на Іванова. Численність його загону на цей час коливалась від 40 до 75 шабель. У жовтні Іванов направив свої зусилля на зрив збору продподатку шляхом пропаганди і вбивства продпрацівників, тероризування місцевих радянських функціонерів, руйнації волвиконкомів, вбивства міліціонерів, роззброєння військових частин, руйнування засобів зв’язку [41]. За нашими підрахунками в 1920-1922 роках повстанці здійснили не менш як 70 нальотів на волосні центри і великі села повіту.

            Активні напади на залізницю робив загін отамана Свища. Так, 13 вересня 1922 р. він захопив станцію Казанка і забрав з каси 100 млн. рублів. 23 жовтня на перегоні Казанка – Долинське Свищ розібрав рейки, що призвело до сходу поїзда № 3 Харків – Херсон. Розбилося 2 пасажирських вагони і 2 поштових. Загинув один пасажир і восьмеро поранено. Пограбувань не було [42].

            23 вересня 1922 р. пустив під укіс поїзд і загін Чорного Ворона (Черненка) на перегоні Апостолове – Радушна. В результаті розбились 12 вагонів з вугіллям і кавунами і 9 пошкоджено. Також пограбована автівка з членом ВУЦВК Ермощенком, у якого відібрано 7 млн. рублів [43].

            Значну увагу повстанці приділяли агітації. Під час захоплення великих населених пунктів проводили мітинги, де закликали жителів до повстання. Часом це мало успіх. В селах Саксагань і Петрове повстання вибухнуло 3 липня 1920 р. Саксаганський загін нараховував до 200 бійців. П’ятого липня 1920 р. у с. Софіївці підняли повстання мобілізовані. Організаторами були голови Лозуватської та Христофорівської сільрад [44].

            Отаман Палій 27 липня 1920 р. провів мітинг в с. Казанка, де закликав дезертирів Червоної армії приєднатися до повстанців [45].

            На початку липня 1921 р. отаман Іванов шляхом розповсюдження відповідних прокламацій пробував підняти жителів с. Олександрівка Казанківської волості на повстання [46]. Отаман Іванов (Ілля Тишанін) був вбитий в бою біля с. Христофорівки. Замість нього загін очолив його брат Григорій.

            В інформаційному огляді Комісії по боротьбі з бандитизмом при РНК РСРР за 28 жовтня 1921 р. підкреслювалось, що отаман Іванов «розвинув систематичну і широку антибільшовицьку агітацію – селянство всебічно підтримує бандитів» [47]. В 1922 р. питання антирадянської пропаганди ще залишалось актуальним для повстанців. Так, в огляді за 13 березня 1922 р. повідомлялось, що загін Чорного Ворона зайнятий виключно агітацією та організацією повстання в районі Ротмістровки [48]. В квітні 1922 р. червоні частини в районі с. Троїцьке відбили в отамана Свища кілька тачанок з агітаційною літературою [49]. Ці факти вказують на те, що ідейні повстанці вважали агітацію за державну самостійність України важливою складовою своєї боротьби.

            В деяких випадках повстанці вдавалися до тактичних імпровізацій. Так, 4 липня 1920 р. четверо бійців зробили наліт на ст. Зелене, показавши охороні посвідчення Знам’янської ТНК. В результаті поранено четверо червоноармійців [50]. В березні 1920 р. на теренах Криворіжжя діяв загін, який був одягнений у червоноармійську форму (17 шабель і 2 кулемети) [51]. В травні 1921 р. до повітового воєнкома прибули шестеро червоноармійців з двома гарматами і кулеметом, маючи при собі необхідні документи. Червоне командування просило терміново зробити ремонт зброї. Це було виконано протягом п’яти днів. При від’їзді військові знову прибули до воєнкома і залишили листа, в якому батько Махно дякував за терміновий ремонт [52].

            За підрахунками краєзнавця Андрія Пахомова, в 1920 році на території повіту діяли загони отаманів Хмари, Клепача, Іванова, Чирви, Федорченка, Пестушка чисельністю від 50 до 400 бійців – всього їх було понад дві тисячі [53].

            Широкий розмах повстанства на Криворіжжі в 1920-1921 роках частково пояснюється в секретно-інформаційному зведенні Катеринославської ГубНК за 24 березня 1920 р.: «Всі колишні начальники партизанських загонів, що оперували в минулому у Криворізькому повіті, на своїх місцях і мають свої підпільні штаби» [54]. Тобто всі ті учасники руху опору проти гетьманської влади та під час денікінської окупації нікуди не поділись – вони придивлялися до дій радянської влади і чекали слушної нагоди. Інші польові командири вже на той час розпочали боротьбу. В інформаційному зведенні Катеринославського губкому КП(б)У за 16 березня 1920 р. говориться, що в Криворізькому повіті міліція на місцях не в силах боротися з повстанством, яке отримало грізні розміри, міліціонери бояться, щоб їх не повбивали [55].

            У другій половині 1921 року, коли радянська влада змогла зосередити проти опозиції великі сили, місцеві отамани, рятуючись від переслідувань ворога, почали переходити в сусідні Олександрійський, Єлисаветградський і Херсонський повіти Миколаївської губернії.

            У таких випадках переслідування припинялося – вважалося, що це справа каральних органів іншої губернії. Правда, цю тактичну помилку влада виправила на початку 1922 року.

            На відміну від інших регіонів, криворізькі повстанці, що виступали за незалежність України, намагалися не грабувати селян. За постій і харчі Івановці завжди платили, за взятих коней давали своїх. Налітаючи на продсклади чи станції з продовольством, їх громили, даючи можливість жителям, особливо в голодні 1921-22 роки, хоч ненадовго запастись продовольством [56]. В цілому грабунки селян широкого розмаху не мали. За зведенням Губкому КП(б)У в жовтні 1921 р. повстанці забрали у селян 194 пуди зерна і 6 коней [57]. В травні 1922 р. в Братолюбівській волості невідомий загін забрав 16 мішків зерна, давши селянам розписку з печаткою Міністерства внутрішніх справ УНР третього району Південно-Західного фронту [58].

            Перехід до непу, наділення селян землею, введення ринкових відносин обумовили зміни суті селянського руху. Погіршення ситуації змушувало командирів повстанських загонів робити примусові мобілізації, вилучати у селян продовольство. В першу чергу це стосувалося заможних господарств, проти яких також спрямовувались репресії радянської влади. Така ситуація, поряд із прагненням до розвитку свого господарства, в цілому сприяла відходу від повстанського руху з другої половини 1921 року [59].

            Певна активізація повстанського руху відбулася з кінця літа 1922 р. в зв’язку з початком збору продподатку. Так, у закритому листі Катеринославського губкому КП(б)У за жовтень 1922 р. сказано:

            «Покращення економічного стану створило можливість активізації діючих і організації нових банд, за рахунок окремих осіб, які оперували раніше. У вересні виступи бандитів починають набувати політичного характеру: вбивства співробітників ДПУ, радянських працівників, червоноармійців, напади на поїзди, залізничні станції. Встановлено петлюрівське забарвлення деяких банд» [60].

            Важкий удар по рухові опору було нанесено в результаті розгрому загону Іванова 21 грудня 1921 року. В тому бою неподалік від сучасного райцентру Широке загинув Григорій Іванов [61]. Правда, отаман Лютий (Коваль) зумів відновити загін і продовжив боротьбу в 1922 р. Повстанці називали себе «Івановцями», або «Синами обіжених батьків».

            У грудні 1922 р. офіційно повідомили про загибель отамана Платона Черненка (Чорного Ворона). За вироком надзвичайної трійки було розстріляно 14 його бійців. Всього за справою було ув’язнено понад 140 осіб [62].

            Серед причин, що сприяли затуханню повстанського руху слід назвати голод 1921-1923 років. Під час цього лихоліття всі помисли селян були спрямовані на виживання. Політична активність практично падала до нуля. Голод став фактором, який ефективніше, ніж репресивно-каральні акції влади, втихомирював повстанців. Влада це відразу збагнула і почала ще інтенсивніше викачувати всі продовольчі запаси на селі [63].

            Подолання кризи голоду, стабілізація економічної ситуації, зокрема введення єдиного сільськогосподарського податку, який можна було сплачувати грошима, став фактором подальшого послаблення повстанського руху. Архівні джерела свідчать про його практичне завмирання. Так, в огляді за січень 1923 р. ми читаємо, що надзвичайна трійка вилучила у населення повіту багато зброї та «бандитського елементу», проведена політична обробка населення волостей, яка дала добрі результати [64].

            У лютому 1923 р. було остаточно розбито загін отамана Сови, що діяв понад три роки, здійснив велику кількість нальотів, включаючи на поїзд, яким їхав Г.Петровський [65]. У березні 1923 р. секретар губкому КП(б)У Симонов у своєму листі-огляді стану повідомляв про існування «прихованої контрреволюції», проти якої ведеться розробка справ у ДПУ [66].

            У квітні 1923 р. в Криворізькому повіті було вилучено в населення: гвинтівок – 145, обрізів – 1127, револьверів – 607, патронів – 30635, бомб – 207 [67].

            Після розгрому загону отамана Свища на початку 1923 року фактично зникають повідомлення про збройний опір. Останній факт появи загону повстанців у Нікопольському районі повіту датується березнем 1923 року [68].

            На початку 1923 р. повстанство як форма боротьби було остаточно ліквідоване. Незважаючи на його розгром і великі жертви з обох боків, ми повинні сказати і про деякі здобутки в цій боротьбі. В кінцевому результаті радянська влада пішла на поступки: більша частина землі перейшла в індивідуальне користування селян, продрозкладку замінили податком, були легалізовані товарно-грошові відносини [69].

            Найяскравіші сторінки повстанського руху в краї пов’язані з іменами отаманів Никифора Григор’єва, Костянтина Пестушка (Степового-Блакитного, Григорія Тишаніна (Іванова) та інших.