Тарас Головко
Нинішня російсько-українська війна, яка багато в чому схожа на іншу, не менш жорстоку і криваву, радянсько-німецьку війну 1941-1945 років, начебто поступово забуту і, певною мірою, відсунуту з людської пам’яті щоденними страхітливими подіями як на фронті, так і в тилу. Нагадує про неї двотомник «Спогадів про Другу світову війну» Вінстона Черчілля, що з’явився на вітчизняному книжковому ринку кілька років тому.
За радянських часів подібне видання могло вийти друком лише російською мовою та й то, мабуть, з грифом «для службового використання», оскільки війна, зображена у спогадах Вінстоном Черчіллем, докорінно відрізнялась від тієї, що викладалась у тодішніх підручниках з історії, у мемуарах воєначальників-пенсіонерів та публікаціях ідеологічно заангажованих журналістів. Більшість з них, на відміну від колишнього прем’єр-міністра Великобританії, суб’єктивно оцінювали дії союзників по антигітлерівській коаліції, перш за все США і Сполученого Королівства, штучно перебільшуючи роль Червоної Армії в перемозі над гітлеризмом і водночас уникали говорити правду про колосальні втрати радянської держави у живій силі і техніці у початковий період збройного протистояння, применшували значення ленд-лізу у забезпеченні боєприпасами, технікою і продовольством радянський військ під час війни.
Переклад цієї фундаментальної праці видатного англійського політика ХХ століття вперше в Україні здійснив Петро Таращук. Складно зрозуміти, за яким принципом формувався двотомник «Видавництва Жупанського», бо автентичне видання, що публікувалося на батьківщині Вінстона Черчілля з 1948 по 1953 роки, нараховувало аж шість томів. Згодом ця фундаментальна праця, з волі автора, розрослась до дванадцяти томів, встановивши своєрідний рекорд з випуску видань подібної історичної тематики. Не випадково за шеститомну роботу її автор у 1953 році отримав Нобелівську премію з літератури, збагативши назавжди світову історичну науку безцінними свідченнями.
Вже з перших сторінок захоплюючої розповіді Вінстон Черчілль вносить певну інтригу, категорично заявляючи, що Другої світової війни можна було не лише уникнути, а й запобігти, тим самим зберігши життя мільйонам громадян різних країн світу, якби конкретні керівники європейських держав не припустилися фатальних помилок, які у підсумку призвели до планетарної катастрофи. Аргументація автора має настільки переконливий вигляд в описі значущих подій та аналізі прийнятих рішень тим чи іншим урядовцем, що читач беззастережно вірить усьому. Рефреном звучить думка про те, що жоден з представників тодішньої політичної європейської еліти не міг прорахувати наслідків поступових тектонічних зсувів на європейському континенті, що знаменували наближення катастрофи. Черчілль теж помилився у своїх передбаченнях, бо, приміром, був переконаний у тому, що Гітлер не наважиться напасти на Росію в 1941 році.
Однією з причин, що спровокували початок Другої світової війни, як вважає Вінстон Черчілль, стало підписання у червні 1919 року Версальського мирного договору Антантою (військово-політичним блоком у складі Російської імперії, Франції, Великобританії) й іншими країнами, що приєдналися до неї, з одного боку, а з іншого – Німеччиною, що програла у Першій світовій війні. Договір зобов’язував останню виплатити країнам-переможцям 20 млрд марок, загальна ж сума претензій становила нечувану суму як на той час – 132 млрд марок. Автор детально описує настрої у Веймарській республіці, проголошеній внаслідок революції у повоєнній Німеччині, економічну кризу, що виникла через спад виробництва, тотальне безробіття, втрати всіх колоній і 1/8 території з 7-мільйонним населенням, обтяжливі грошові виплати державам Антанти. Одне слово, йшлося про те, що покликало до життя найрадикальніші суспільні прошарки, здатні взяти реванш і відплатити переможцям за приниження, яке зазнали німці.
Серед численних політиків, яким Вінстон Черчілль аргументовано висловлює претензії, постає ім’я прем’єр-міністра Франції Раймона Пуанкаре. Саме він у розпал фінансової кризи в Німеччині категорично відмовився відкласти виплату нею контрибуцій, ввівши в січні 1923 року французькі окупаційні війська у прикордонну німецьку область Рур, щоб у такий спосіб стягнути заборгованість. На переконання автора, це рішення Пуанкаре мало для Франції фатальні наслідки, що супроводжувалися у майбутньому численними людськими жертвами не лише серед військових, а й мирних цивільних громадян, масштабними руйнуваннями, втратою державної незалежності і встановленням нацистського окупаційного режиму. Показово, що тоді офіційний Лондон в особі лідера ліберальної партії, прем’єр-міністра Девіда Ллойда Джорджа не підтримав категоричний крок Парижа, що посилило розбіжності між Великобританією і Францією у підходах до ведення зовнішньої політики на європейському континенті, поглибило протиріччя у міждержавних стосунках, на які не раз звертає увагу Вінстон Черчілль. До того ж події навколо Руру створили передумови для вирішення незгод і суперечностей у міжнародних стосунках за допомогою військової сили.
Вінстон Черчілль від самого початку політичної кар’єри неодноразово демонстрував обізнаність у складних державотворчих процесах, що відбувались упродовж століть у Західній і Східній Європі. Як глибокий аналітик, він одразу зрозумів, чим насправді була так звана революція в Російській імперії, де було зруйновано деспотичний монархічний режим і встановлено ще жорстокіший у формі диктатури однієї партії – партії більшовиків, що сповідувала марксистсько-ленінську ідеологію. Спочатку Ленін, а потім Сталін очолив державу з абревіатурою СССР, яка в традиціях тепер уже колишньої Російської імперії почала проводити таку ж агресивну експансіоністську політику стосовно сусідніх держав. Туди, де не вдавалося захопити чужу територію військовою потугою, таємно засилалися агенти впливу, штучно підсилювались антагоністичні суспільні настрої, фінансово підтримувались антидержавні політичні рухи. У зародженні фашизму в Італії та нацизму у Німеччині автор вбачає прямий зв’язок з виникненням більшовизму у Росії, що, врешті-решт, призвело спочатку до ідеологічного протистояння між цими країнами, а згодом і воєнного зіткнення. «Як фашизм походив від комунізму, так і нацизм розвинувся з фашизму, ‑ робить висновок Вінстон Черчілль. ‑ Отже, зародилися ті споріднені рухи, яким незабаром судилося вкинути світ у іще огиднішу боротьбу, про яку ніхто не може сказати, що вона скінчилася з їхнім знищенням».
За десять років до того, як вибухнула Друга світова війна, в Сполучених Штатах Америки спалахнула тривала економічна криза, що одразу позначилося на економіках європейських країнах, особливо на Німеччині, обкладеної повоєнними боргами. Її фінансова система за короткий період часу занепала, а суцільне безробіття, дефіцит різноманітної продукції, спад виробництва, згасання ділової активності довели населення до крайньої межі бідності і зубожіння, тим самим покликавши до життя радикально налаштовані політичні сили.
Вінстон Черчіль неодноразово зупиняється на постаті Адольфа Гітлера, заочне знайомство з яким у нього відбулось з прочитання політичного й ідеологічного маніфесту «Майн Кампф» («Моя Боротьба») ще в 1925 році. Вже тоді він кваліфікував майбутнього фюрера німецького народу відвертим расистом. Саме гоніння на євреїв не дозволило британцю зустрітися з майбутнім рейхсканцлером в 1932 році у Мюнхені, фактично напередодні його приходу до влади, де Вінстон Черчіль гостював, працюючи над книжкою про свого героїчного предка – герцога Мальборо. Варто було прес-секретарю нацистської партії дізнатися про коло питань, яке Вінстон Черчілль хотів порушити у розмові з лідером НСДАП, як останній одразу ж відмовився від зустрічі з впливовим державним діячем Великобританії лише тому, що той, на його думку, занадто переймався проблемами світового єврейства. Хто знає, як колесо історії могло б повернутися, якби така зустріч все-таки відбулась, бо ж політик-аристократ міг би довести колишньому єфрейтору кайзерівської армії всю безперспективність підкорення європейських країн за допомогою зброї.
Розчарування ‑ найточніше слово, яким можна охарактеризувати ставлення Вінстона Черчіля до зовнішньої політики США, здійснювану правителями країни в 20-30-х роках минулого століття. Фактична неучасть у європейському політичному житті через небажання вступати до Ліги Націй не сприяла досягненню повноцінного миру і безпеки між народами на континенті, запобіганню порушення міжнародного права Італією і Німеччиною, особливо тоді, коли ці країни очолили Беніто Муссоліні й Адольф Гітлер.
Не маючи відповідної підтримки з боку США на міжнародній арені, Сполучене Королівство, врешті-решт, опинилось у 40-х сам-на-сам з Третім Рейхом, який поступово розправив крила і почав як той орел, зображений на гербі спочатку Націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини, а згодом і всієї країни, почав у буквальному значені слова шматувати сусідні держави, відриваючи від них шматки територій.
Але навіть у 1933 році, коли президент Пауль фон Гінденбург під тиском політичних обставин призначив Адольфа Гітлера канцлером, Вінстон Черчілль ще сподівався, що той обмежиться лише проведенням так необхідних для Німеччини реформ, аби вивести країну із затяжної соціально-економічної кризи і не наважиться зруйнувати міжнародні домовленості, закріплені відповідними міждержавними угодами після закінчення Першої світової війни. Тим більше драматичні події у липні 1934 року вказували на те, що влада у руках новопризначеного політика доволі хитка і він реально може її втратити. В книжці автор детально і зі знанням справи описує всі перипетії, що сталися у «Ніч довгих ножів» ‑ операції, спланованої в середині НСДАП, яка передбачала партійну чистку і фізичну ліквідацію Ернста Рема ‑ сподвижника Адольфа Гітлера з моменту зародження націонал-соціалістичного руху, керівника збройного формування партії – штурмовиків, об’єднаних в організацію під назвою СА. Розправа над заколотником Ернстом Ремом і наближеними до нього партійцями, такими як Курт фон Шляйхер, Грегор Штрассер, Карл Ернст, а з ними ще від п’яти до семи тисяч штурмовиків, остаточно укріпили в думці Черчілля, що Гітлер максимально зміцнив свої позиції у правлячій верхівці нацистів і тепер одноосібно прийматиме рішення, не озираючись ні на кого.
Час від часу автор повертається до окремих положень Версальського мирного договору, за яким його підписанти суттєво обмежили Німеччину в її суверенних правах. З приходом до влади Гітлера почалось планомірне ігнорування взятих на себе зобов’язань країною, що зазнала відчутної поразки у війні. Зберігаючи на перших порах у цілковитій таємниці свої експансіоністські плани, Гітлер за досить короткий проміжок часу перевів економіку і промисловість Німеччини на військові рейки, щоб відновити сухопутні війська ‑ Вермахт, військово-морський флот ‑ Крігмаріне та військово-повітряні сили ‑ Люфтваффе, тим самим проігнорувавши ті пункти Версальського мирного договору, які це чітко регламентували або взагалі забороняли. Цей процес, як випливає зі спогадів Вінстона Черчілля, не пройшов повз його увагу. І тут читач стає свідком колізії між ним, як активним депутатом парламенту, і чинним на той час прем’єр-міністром Великобританії Невіллом Чемберленом. Останній до пори до часу плекав ілюзію, що Великобританії таки вдасться встановити довготривалий мир з гітлерівською Німеччиною укладанням мирної угоди, ігноруючи фактичне порушення рейхсканцлером міжнародного права, його агресивну політичну риторику, ініційоване ним переозброєння військ, проведення прихованої мобілізації і ще чимало іншого, що становило реальну загрозу для Великобританії. У книжці подається доволі критична авторська оцінка зовнішньої політики Чемберлена на межі 30-40-х років, конкретизуються суттєві прорахунки і допущені помилки. Безкомпромісними були оцінки Черчілля Чемберлена як політика, не здатного приймати адекватні рішення у світлі тих обставин, що складались у передвоєнній Європі: «Він сформував тверді судження про всіх тодішніх політичних діячів і на батьківщині, і за кордоном, і почувався здатним мати справу з кожним із них. Але понад усе він сподівався ввійти в історію як великий миротворець і задля цього всякчас був готовий діяти всупереч фактам і йти на великий ризик і для себе, і для країни. На лихо, він потрапив у течію, сили якої він не міг виміряти, і зіткнувся з ураганом, перед яким він не зігнувся, але встояти проти якого був неспроможний».
Хмари над європейським континентом все більше згущувалися і перші блискавки знаменували потоп, який от-от мав усіх поглинути. Його відчували не лише на заході, а й на сході Європи, зокрема, в СРСР, якому Вінстон Черчілль приділяє значну частку уваги, подаючи у своїх спогадах розгорнуту характеристику конкретних історичних осіб, аналізує етапи зародження радянської держави, зупиняється на тій соціальній катастрофі, що спіткала поневолені Росією народи, у тому числі українців, під час так званої колективізації.
Черчілль володів всебічною інформацією про те, як Ленін і його послідовники спочатку жорстоко розправилися у ході революції і громадянської війни з цілими суспільними верствами для встановлення авторитарного режиму в країні, а потім ‑ повторно колонізували території, які раніше належали Російській імперії. Національна політика, що втілювалася в життя варварським способом наступним правителем Росії – Сталіним, напевне, найбільше викликала інтерес у Черчіля, котрий як урядовець тривалий час займався справами домініонів і колоній Британської імперії, брав участь у військових компаніях на Кубі, Індії, Єгипті, Південній Африці на початку минулого століття. А ще він цікавився реформами у сільському господарстві та промисловості, ініційовані Кремлем в 20-30-х роках, наслідки яких його, відверто кажучи, шокували, бо, зустрічаючись під час війни зі Сталіним, неодноразово демонстрував свою обізнаність, ставлячи не дуже приємні для вуха диктатора уточнювальні питання. Але це станеться дещо пізніше, коли події почнуть розгортатися із калейдоскопічною швидкістю і Черчілль вперше у своєму житті приїде до такої ненависної йому більшовицької Росії, де зустрінеться у московському Кремлі із диктатором відразливої зовнішності.
У 1936 році Адольф Гітлер, всупереч Версальському мирному договору і Локарнської угоди, ухвалив рішення, що стосувалось так званої ремілітаризації, а, по суті, окупації Рейнської області. Аби виправдатися перед світовою громадськістю за цей крок, головний нацист Німеччини згадав раніше ратифікований радянсько-французький пакт про взаємодопомогу, який, за його словами, призведе до зміни кордонів між європейськими державами у випадку війни. Більшість політиків, зокрема Чемберлен, наче й не чули пояснення Гітлера, однак саме ця подія спонукала Вінстона Черчілля прозірливо передбачити всі наступні дії потенційного агресора, маючи цілковите переконання у тому, що подальше умиротворення диктатора неодмінно спричинить війну, бо той постійно посилюватиме свої вимоги у відповідь на поступки.
Другим у британській політичній ієрархії після Чемберлена, зовнішня політика якого викликала неприйняття у Черчілля, був прем’єр-міністр Стенлі Болдвін. Автор небезпідставно закидає йому прорахунки, допущені у налагодженні добросусідських відносин Великобританії і Франції, що не дало змоги виробити консолідоване рішення стосовно загарбання Абіссинії (нинішня Ефіопія) фашистською Італією. Існуючі розбіжності між Стенлі Болдвіном і французьким прем’єр-міністром Едуардом Даладьє, з одного боку, а з іншого – диктатором Беніто Муссоліні змусило останнього після введення економічних санкцій Лігою націй проти Італії за окупацію Абіссинії, по-перше, вийти зі складу цієї міжнародної організації, а, по-друге, навесні 1939 року підписати так званий Сталевий пакт з нацистською Німеччиною і вже під час війни виступати її союзником проти країн антигітлерівської коаліції.
У спогадах Черчілля постійно зринають імена відомих політиків і державних діячів різних країн, з якими довелось співпрацювати впродовж тривалої політичної кар’єри. Ці зустрічі мали для нього виняткове значення, бо в окремих випадках знаменували майбутні події з колосальними трагічними наслідками для мільйонів людей. В 1937 році він, як впливовий консерватор-депутат, мав бесіду з Йоахімом фон Ріббентропом, коли той обіймав посаду надзвичайного і повноважного посла нацистської Німеччини у Великобританії. Останній у доволі довірливій розмові поділився з Черчілем про найближчі плани Гітлера, що стосувалися східної Європи, зокрема, Польщі, Білорусії й України, закликав Англію і країни Британської Співдружності проводити зважену зовнішню політику стосовно Третього Рейху. Черчіль, уважно слухаючи й аналізуючи сказане дипломатом-нацистом, зрозумів остаточно, що загарбування східно- і запхідноєвропейських країн гітлерівською Німеччиною ‑ питання часу. Близько сімдесяти мільйонів осіб, які тоді проживали на території України і Білорусі, мали стати жертвами експансіоністської політики лідера Третього Рейху заради lebensraum (життєвого простору), проголошеного у нацистській політичній доктрині. Черчіль доволі іронічно кепкує у спогадах над своїм співрозмовником, оскільки тому довелось під фінал політичної кар’єри заплатити найвищу ціну ‑ власне життя за служіння нацистському режиму, фанатичну відданість Гітлеру, втілення його божевільних ідей стосовно підкорення світу.
Треба віддати належне Черчілю, що він як ніхто інший з тодішніх британських політиків дуже гостро реагував на загравання керівництва країни з гітлерівською Німеччиною, яка прискореними кроками наближалася до війни. Але цього парадоксальним чином не розуміли ні Чемберлен, ні Деладьє, намагаючись задовольнити апетити Гітлера, а також і Муссоліні подачками у вигляді територіальних надбань. І в Англії, і у Франції серед тодішньої правлячої еліти утвердилось стійке переконання у тому, що війни можна уникнути, пропонуючи диктаторам мирні ініціативи, здатні відвернути незворотні процеси на міжнародній арені.
Черчілль, навіть займаючи жорстку позицію у питанні міждержавних стосунків Великобританії з радянською Росією (у своїх спогадах він неодноразово на цьому наголошує, спираючись на власні антикомуністичні переконання), все ж критикує Чемберлена за те, що той навідріз відмовився перед війною вести переговори зі Сталіним аби заручитися його підтримкою у майбутньому збройному протистоянні із гітлерівською Німеччиною. Саме така короткозора політика призвела до того, що спонукала радянців заключити з нацистами за спиною у Заходу сумнозвісний пакт Молотова-Ріббентропа.
У розділі «Згвалтування Австрії, лютий 1938 року» автор дуже аргументовано й переконливо аналізує причини і мету аншлюсу сусідньої країни, ролі Гітлера в окупації, реакцію вищого військового керівництва країни, безсилля австрійського канцлера Енгельберта Дольфуса протистояти німецькій навалі. Навіть після окупації Австрії, сприйнятою Черчілем як один з останніх дзвінків перед початком всесвітнього збройного катаклізму, більшість його колег у парламенті, не кажучи про чинного прем’єр-міністра, доопрацьовували текст майбутньої мирної угоди з Німеччиною, проводили міжурядові консультації, заохочували поглиблення торгівлі. Автор дуже чітко розкриває перед читачем суть фактичної окупації Гітлером, після чого перед ним не лише розчинялися двері до Чехословаччини, а також широкі ворота до Південно-Східної Європи.
Гітлер, вивчаючи реакцію світової громадськості і лідерів основних європейських країн на анексію Австрії, реально відчув нерішучість правлячих еліт Європи вдатися до силових дій, аби запобігти гіпотетичній військовій експансії з боку Німеччини. Однією з причин такої поведінки, на переконання Черчіля, була неготовність на межі 30-40-х років армій Великобританії і Франції до ведення широкомасштабних битв на суші, в повітрі і на морі через відсутність сучасних зразків озброєння, зокрема, танків, літаків, кораблів, стрілецької зброї, а також неукомплектованість військ особовим складом, дефіцит боєприпасів, незавершеність систем укріплень на кордонах з потенційним агресором.
Водночас до уваги бралась і громадська думка, що в кращих традиціях політичної культури англійців впливала на парламентарів і урядовців проводити саме таку зовнішню політику, не войовничу, а миролюбиву, бо ніхто морально не виявляв готовності воювати на Туманному Альбіоні, не кажучи про домініони і колонії, що належали Британській імперії. Відтак Великобританія охоче, як робить висновок Черчіль, разом з Францією, Німеччиною й Італією підписали сумнозвісну Мюнхенську угоду восени 1938 року. У радянській історичній термінології за нею закріпилась назва «Мюнхенська змова», у чеській і словацькій традиціях прийнято її називати не інакше як «Мюнхенська зрада», бо країни-підписанти погоджувались на відокремлення частини території тодішньої Чехословаччини – Судетської області на користь Третього Рейху, оскільки там компактно проживала німецька національна меншина. Взамін Великобританії і Франції з боку Німеччини й Італії гарантувались безпека і мир, створювалась видимість спільного протистояння поширенню впливу Радянського Союзу на країни Центральної і Східної Європи, що змушувало Гітлера, як багатьом тоді здавалось, переорієнтуватися у своїй зовнішній політиці із Заходу на Схід.
Про інше бачення того, що відбулося у столиці Баварії, читач має змогу дізнатися із спогадів Черчілля, котрий небезпідставно вважав: Гітлер обвів навколо пальця Чемберлена, так само як і Даладьє, поставивши свій підпис під Мюнхенською угодою 30 вересня 1938 року. Адже крім того, що нацистська імперія територіально розширилась і під її контролем додатково опинилось, за наведеною статистикою у спогадах, 3 500 000 судетських німців, а ще раніше 6 750 000 австрійців, ця людська маса одразу поповнили кількість робітників, задіяних на підприємствах військово-промислового комплексу Третього Рейху, а, крім того, з неї було сформовано десятки нових дивізій для Вермахту. «Внаслідок усіх наведених вище міркувань річний перепочинок, що, як казали, був «здобутий» завдяки Мюнхену, поставив Британію і Францію в набагато гірше становище порівняно з гітлерівською Німеччиною, ніж воно було до Мюнхенської кризи», ‑ до такого невтішного висновку приходить Черчілль в аналізі прорахунків, допущених напередодні війни у першу чергу британською дипломатією.
Автор ілюструє той градус обурення, що згодом виник в англійському політикумі як реакція на недотриманні Гітлером взятих ним зобов’язань, прописаних у Мюнхенській угоді. Під різним приводом той не лише одразу окупував Судети, а через кілька місяців фактично розчленував Чехословаччину, захопивши Прагу. Це була та крапля, як переконує Черчілль, що переповнила чашу терпіння Чемберлена і він розвернув свою зовнішню політику на 180 градусів. Звичайно, змарнований час вже не можливо було повернути, щоб спробувати, коли обставини це дозволяли, знищити в самому зародку нацистське зло, аж поки воно не набуло могутності. Тепер же апетити Гітлера настільки зросли, що його наступною жертвою мала стати Польща, перед якою Британія мала незаперечні зобов’язання. Дилема – воювати чи не воювати, ‑ просто танула на очах. І тут Черчілль у своїх спогадах виявляє виняткову мудрість, притаманну людині, у першу чергу щиро відданій своєму народу і батьківщині, навченій багатолітнім життєвим досвідом, озброєній глибокими знаннями, а головне ‑ наділеній вродженою інтуїцією. Він формулює сенс людського існування у світі, в якому діють жорстокі закони виживання, пропонує безальтернативну форму поведінки індивідуума, коли тому загрожує фізичне знищення, встановлює правила для суспільства, яке має перебудуватися, щоб протистояти потенційній зовнішній загрозі: «…якщо ви не хочете воювати за справедливість, коли можна легко перемогти, не проливаючи крові, якщо ви не хочете воювати, коли ваша перемога була повною і не дуже дорогою, можна дійти до миті, коли вам доведеться воювати з усіма шансами проти вас і тільки непевним шансом на виживання. А може бути ще й гірша ситуація. Вам, може, доведеться воювати, коли немає жодної надії на перемогу, бо краще загинути, ніж жити рабами».
Золоті слова, як на теперішній час, коли вирішується майбутня доля української народу в його боротьбі з московською ордою.
Вінстон Черчілль викладає своє пояснення, чому Сталін пішов на мирну угоду з Гітлером, легалізувавши у Москві сумнозвісний пакт Молотова-Ріббентропа в серпні 1939 року. Крім встановлення міфічного миру, тривалістю десять років, СРСР і Німеччина вирішували долю Польщі, прибираючи до рук її територію, а ще реалізовуючи свої геополітичні плани. Черчіль згадує вирішення проблеми Данцига-Гданська, яка, немов кістка в горлі, нервувала фюрера, а совєти отримали можливість відібрати Галичину у Речі Посполитої, тим самим узявши реванш за прикру поразку Червоної армії у битві за Варшаву, що відбулась під час радянсько-польської війни в серпні 1920 року. Але дуже скоро Сталін відчує важке похмілля від усвідомлення того, що його розрахунок знекровити Гітлера за рахунок військової експансії нацистської Німеччини проти сусідніх західноєвропейських країн виявиться марним і десятки мільйонів громадян сплатять власним життям за помилку більшовицького вождя.
Як відомо з біографії видатного англійського політика впродовж його журналістської, військової, політичної кар’єри, а ще державного службовця, він обіймав різні відповідальні посади. В 1917 році його призначили міністром боєприпасів, завдяки чому він розгорнув ділову активність і за досить короткий час досягнув вагомих результатів у забезпеченні британської армії набоями, а ще ініціював танко- і літакобудівництво, сприяв пришвидшенню переозброєння Королівського військово-морського флоту. Черчіль поспішав, бо зарано відчув, на відміну від інших, неминучість війни, що загрожуватиме самому існуванню Великобританії. Завдяки його невсипущій енергії вдалося не лише підготувати країну до відпору зовнішній агресії, а й переламати настрої громадськості, де переважали пацифізм і хибне уявлення про миролюбну політику фашистської Італії і нацистської Німеччини. І це вдалося, бо він не переставав вірити у велич Великобританії та її історичну роль у Європі, свободолюбивий дух британців, які, за його словами, хоч і ненавиділи муштру і не зазнавали інтервенції впродовж майже тисячу років, все ж з наближенням реальної небезпеки внутрішньо ставали лютими, а коли та переростала у смертельну – безстрашними.
3 вересня 1941 року Великобританія оголосила війну Німеччині на третій день після нападу нацистів на Польщу, дотримуючись взятих на себе союзницьких зобов’язань. Вінстон Черчілль ще раніше до цих подій був призначений на посаду першого лорда Адміралтейства – організації при уряді Великобританії, що відповідала за керівництво Військово-морським флотом Сполученого Королівства. Скоріше за все, цього виявилося замало і Чемберлен, відчуваючи допущені ним прорахунки у зовнішній політиці напередодні війни і тиск парламенту через його нерішучість, запропонував Черчіллю ще й сформувати спеціальний воєнний кабінет при уряді Великобританії у складі п’яти-шести міністрів вільних від міністерських обов’язків, сконцентрувавши їх виключно на війні.
Польська армія після нападу гітлерівської Німеччини у перший день осені 1939 року змогла протриматися під ударами Вермахту і Люфтваффе 35 днів, постійно відступаючи і втрачаючи живу силу. І не випадково, бо 56 (у тому числі моторизованих і панцерних) дивізіям німців протистояло 30 дивізій поляків, що, як пише у спогадах Черчілль, становило лише дві третини їхньої регулярної армії (могли сформувати більше, але боялись спровокувати агресивно налаштовану державу-сусідку). Показово, що на полі бою польське військо на той час ще залучало кінноту, яка на тлі швидкісної броньованої техніки нацистів мала доволі архаїчний вигляд.
кінець першої подачі публікації
продовження
До 80-річчя перемоги над нацизмом у Другій світовій війні
Крізь пекло і вогняні дні ворожої навали
Про що свідчать уроки британської боротьби з нацизмом
Після падіння Польщі Черчілль усвідомив, що війна суттєво наблизилась до кордонів його країни і почав без зволікань вибудовувати систему її захисту, в першу чергу на морі як очільник Адміралтейства. В книзі детально описується, яких конкретних заходів вживалось цим надзвичайно важливим відомством в умовах війни. В першу чергу людські і матеріальні ресурси спрямовувались на те, щоб убезпечити торгівельний і військово-морський флот Великобританії від ударів Крігсмаріне Третього Рейху, зокрема підводних човнів, підпорядкованих грос-адміралу Карлу Деніцу.
Паралельно з вирішенням оборонних питань і подоланням прорахунків у ході різноманітних військових кампаній, що розгорнулись спочатку на європейському континенті, а потім поширилися далі, Черчілль дотримувався політики утримання за всяку ціну прилеглих територій сусідніх країн, зокрема, Франції, Норвегії, Бельгії, Голландії від їхнього захоплення і підкорення нацистським режимом. Він неодноразово переконував колег у тому, що Німеччина набагато більшу небезпеку становитиме для Великобританії, коли бомбардувальники Люфтваффе стартуватимуть не з глибини європейського материка, а з атлантичного узбережжя. Саме тому у своїх спогадах він переповідає, іноді з певною гіркотою і розчаруванням, як не пощастило британським збройним силам вчасно зайняти стратегічно вигідні міста у Норвегії, щоб позбавити тактичної ініціативи наступові німецьких військ суходолом, не дати скористатися її ресурсами для збільшення виробництва озброєння, завадити постачанню палива для танків і літаків.
Здача Нарвіка і Тронхейма, що призвело до захоплення Норвегії гітлерівцями у квітні 1940 року, а через місяць і до вторгнення у Голландію, Бельгію і Люксембург змусило Чемберлена подати у відставку. Посилаючись на погіршення здоров’я, він не відчував у собі сил і надалі керувати країною у драматичний для її долі період. Британії пощастило, що біля керма влади за досить несприятливих обставин, викликаних прорахунками у міжнародній політиці, опинився справжній лідер, який впевнено, а, головне, правильно обрав курс у протистоянні з грізним супротивником, змусивши останнього, врешті-решт, капітулювати.
13 травня 1940 року, після офіційного призначення Вінстона Черчілля на посаду прем’єр-міністра Великобританії, він виступив перед членами парламенту країни з доповіддю, вимовивши слова, що назавжди увійшли в історію англійського парламентаризму: «Мені нічого вам запропонувати, крім крові, праці, сліз і поту». Сказане зобов’язувало не лише Черчілля, а й цілу націю вести невпинну війну з ворогом аж до остаточної його поразки, незважаючи на будь-які людські втрати.
Досвід участі у колоніальних експедиціях, глибокі знання давньої історії людства, яка завжди супроводжувалася постійними війнами між народами давали перевагу Черчіллю над його опонентами при прийнятті важливих рішень. Особливо тоді, коли вони стосувалися планування конкретної військової операції. У спогадах він ніби доводить читачу, чому після призначення прем’єр-міністром йому важливо було ще й закріпити за собою пост міністра оборони. Концентрація в одних руках необмеженої влади в умовах війни давала можливість швидко реагувати на ситуацію, що динамічно змінювалась з розширенням театру воєнних дій, віддаючи термінові накази командувачам окремих родів військ. В деяких випадках, як, скажімо, в обороні Франції, Черчілль з ризиком для власного життя безпосередньо брав участь у кількох засіданнях генерального штабу французьких військ, розташованого у зоні досяжності ворожої артилерії, не кажучи про авіацію. В книжці для наочності опубліковано чимало карт, діаграм і схем, на яких детально позначено пересування військ воюючих сторін, водні перепони, фортифікаційні укріплення, назви населених пунктів, лінії фронтів з відповідним масштабуванням. В самому ж аналізі ситуації, що склалась у Франції з травня по червень 1940 року, міститься оцінка Черчіллем дій, перш за все, прем’єр-міністра Поля Рейно, начальника генерального штабу Моріса Гамелена, головнокомандувача французької армії Максима Вейгана і бригадного генерала Шарля де Голля. Всі вони виявилися не на висоті, бо не змогли щось серйозне протиставити наступу нацистських військ в Арденнах, коли бронетанкові війська Вермахту дуже легко обійшли розрекламовану лінію Мажіно довжиною у 1150 км, наблизивши остаточний розгром французької армії. Саме до такого невтішного висновку приходить автор, згадуючи внесок британського експедиційного корпусу у битві за Францію у складі союзницьких частин. Основним недоліком цього військового формування, на думку автора, була недостатня кількість танків, застосування ними на полі бою малокаліберних гармат і малоефективних кулеметів. Здається, Черчілль у спогадах ігнорує будь-яку політкоректність стосовно союзника Великобританії, з яким довелось пережити гіркоту поразки, виносячи йому остаточний вердикт: «Не можна стверджувати, що Франція в 1939-1940 роках дивилася на війну з піднесенням чи навіть із великою впевненістю. Нестабільна внутрішньо політична ситуація минулого десятиріччя породила брак єдності у суспільстві та невдоволення народу. Чимало людей, реагуючи на посилення комунізму, хитнулися в бік фашизму, охоче прислухаючись до вмілої пропаганди Геббельса і обертаючи її в плітки та чутки».
Як бачимо, небажання більшості французів чинити збройний спротив окупантам призвело до захоплення країни Гітлером упродовж неповних двох місяців. У підсумку, підкріпленого автором відповідною статистикою, під час перекидання з французького портового міста Дюнкерк 224-тисячного англійського експедиційного корпусу на материкову територію Великобританії потонуло або пропало безвісти близько двох тисяч осіб. До втрат Британії можна віднести і захоплення німцями усієї військової техніки, яку не встигли знищити. Але незважаючи на це фіаско, Черчілль, по суті, головнокомандувач британських збройних сил і як один із керівників евакуаційної операції під кодовою назвою «Динамо» у травні-червні 1940 року, усім довів, що навіть при відступі перед переважанням ворога в озброєнні зміг уникнути значно більших людських втрат завдяки умілій організації переправи через Ла-Манш великої кількості військових.
Після капітуляції Франції Черчілль повністю сконцентрувався на захисті узбережжя своєї країни, яке могло стати полем битви при висадці гітлерівських військ. За його безпосередньою участю розроблено спеціальний план, який мав кілька найважливіших позицій: укріплення суші у місцях можливого десантування супротивника із здатністю його контратакувати мобільними групами ополченців; будівництво лінії протитанкових загород на всій території Англії, в тому числі Лондона і великих індустріальних міст; формування головних резервів у тилу для великого контрнаступу. Можна лише захоплюватись самоорганізацією британців перед потенційною загрозою, а також всеохоплюючою консолідацією в країні, що з’явилася між громадянським суспільством і правлячою елітою, в середовищі якої височіла постать Вінстона Черчілля.
Дізнаючись про ці своєчасні запобіжні заходи оборони, мимоволі виникають паралелі з безпечністю, виявлену керівництвом України напередодні вторгнення на нашу суверенну територію авіації і моторизованих частин рф у лютому 2022 року, що призвело до масштабних руйнувань і масової загибелі серед мирного цивільного населення у містах-супутниках, розташованих навколо Києва, а також у великих містах на сході країни, зокрема у Маріуполі!
Найбільших втрат на початку війни Великобританія зазнала від німецької авіації і військово-морського флоту, насамперед від підводних човнів, кількість яких почала суттєво зростати, як тільки Гітлер затвердив план вторгнення у Велику Британію у липні 1940 року. Операція «Морський лев» передбачала форсування Ла-Маншу, висадку між Дувром і Портсмутом майже 25 дивізій, швидкий наступ з метою відрізати Лондон від інших регіонів країни. Однак всього цього ворогу не вдалося тому, що гітлерівська Німеччина, по суті, програла Великобританії як на морі, так і в повітрі, не маючи можливості для розгортання військ для битви на суші. У тому, що сталося, велика заслуга Вінстона Черчілля, який мав ґрунтовні знання з морської справи, чудово розумів, як має відбуватися переозброєння флоту з урахуванням досягнень науково-технічного прогресу.
На початку війни Королівський флот налічував понад 1400 суден. Саме ВМС Великобританії забезпечували прикриття військ під час операції «Динамо», а також брали участь у багатьох десантних операціях, зокрема, під час вторгнення в Північно-Західну Африку, Грецію, Італію, висадки союзників у Нормандії. Упродовж чотирьох років війни британський військово-морський флот захищав трансатлантичні конвої з озброєнням, важливими стратегічними і військовими матеріали від нападу зграй німецьких підводних човнів. У книжці неодноразово згадується термін «Битва за Атлантику», який широко використовувався у тодішній англійській пресі, офіційних повідомленнях, документах, в урядових і військових колах. Цю битву вдалося виграти не лише завдяки героїзму британських моряків і морських офіцерів, а й умілому військовому керівництву, виявленому у морських баталіях, а також постійному застосуванні різних технічних новинок і наукових відкриттів. Черчілль згадує про тодішні, вперше застосовані британцями при захисті, радари, їхню ефективність при виявленні німецьких субмарин. А науковці-криптографи з Кембріджа й Оксфорда спромоглися дешифрувати секретні коди німецької шифрувальної машини «Енігма», що дало змогу генеральному штабу Королівських ВМС вчасно дізнаватися про плани вищого морського командування через радіотелеграми, надіслані для здійснення атак німецьким підводним флотом.
Протистояння між британськими і німецькими військово-повітряними силами Черчілль називає «Битвою за Британію», яка за значенням була другою після «Битви за Атлантику». Дуже часто автор посилається на секретні документи головнокомандувача Люфтваффе Германа Герінга, отримані британською розвідкою як у ході війни, так і після розгрому гітлерівської Німеччини. В них викладено етапи німецького нападу, що стосувалися нальотів на британські конвої у протоці Ла-Манш, південні порти від Дувра до Плімута, втягування британських ВМС у повітряні бої з метою їхнього знищення, руйнування міської інфраструктури, зокрема, центрів промислового виробництва, аеродромів, а також скупчення військової техніки, бомбардування Лондона. Захист столиці був надважливим завданням, оскільки німці вважали, що зумівши її паралізувати, одразу доб’ються втрати керованості військами як на суші, так і в повітрі й на морі.
Черчілль лаконічно описує події тих днів, сповнені драматизму, які, з його точки зору, мали виняткове значення у наближенні перемоги над сильним ворогом. Ось текстове відтворення одного з них: «15 серпня (йдеться про 1940 рік – Т.Г.) відбулася найбільша повітряна битва в тому періоді війни: точились п’ять великих битв на фронті в п’ятсот миль. То був справді вирішальний день. На півдні воювали всі двадцять дві наші ескадрильї, чимало їх робило по два, а деякі й по три вильоти за день. Німецькі втрати разом з тими, яких вони зазнали на півночі, становили сімдесят шість літаків проти наших тридцяти чотирьох. То була відчутна катастрофа для німецьких військово-повітряних сил». Напевне Герінг, за спиною якого маячив Гітлер, не міг стримати свій гнів від подібних втрат, які щодня множилися і виливалися в сотні збитих винищувачів і бомбардувальників Люфтваффе. Аби вимістити непогамовну злість, він наказав нещадно бомбардувати Лондон, намагаючись зламати дух і волю захисників столиці Сполученого Королівства, підірвати у них віру у вікторію. Від варварського бомбардування міста гинули сотні, тисячі мешканців міста, сам Черчілль потрапив у зону враження і лише щасливий збіг обставин врятував його від загибелі. З неприхованою гордістю і щирим захопленням розповідає він читачу, як його одноплемінники рятували помешкання, урядові приміщення, промислові об’єкти від займання, спричиненого запалювальними авіабомбами або тими, що мали силу уповільненої дії. У книзі згадується конкретний героїчний вчинок, виявлений командою розміновувачів, якими керував літнього віку граф на прізвище Саффолк. Ця команда знешкодила тридцять чотири бомби, які не вибухнули, а тридцять п’ята стала для графа і його побратимів рокованою.
Цей епізод у спогадах Черчілля екстраполюється на наші, позначені скандалами, дні, коли не так давно прозвучало твердження відомого блогера про те, що еліті, мовляв, не обов’язково йти вмирати на полі бою, бо хто ж тоді керуватиме «сірою масою». Але, виявляється, у цивілізованій нації і простолюдини, і обтяжені владою або родовим корінням громадяни повинні мати рівні права, коли йдеться про захист батьківщини навіть під загрозою власної смерті.
Черчілль зі смутком згадує кульмінацію усіх тих жахіть, що випали на долю англійців, які мешкали у великих містах, де працювало чимало промислових об’єктів. Лише в одному Ковентрі, як зазначає автор, 14 листопада 1940 року п’ятсот німецьких літаків скинули шістсот тонн фугасних і тисячі запалювальних бомб, в результаті чого місто вщент було зруйноване, 400 мешканців загинуло, багато зазнало важких каліцтв. Наступною жертвою став Бірмінгем, в якому впродовж трьох днів під час нальотів ворожої авіації загинуло 800 осіб. У переліку міст, особливо постраждалих від бомбардування, в книзі називаються Бристоль, Саутгемптон, Ліверпуль, Плімут, Шеффілд, Манчестер, Лідс, Глазго. Але незважаючи на всі випробування, що супроводжувалися значними людськими жертвами, це аж ніяк не впливало на стійкість і рішучість у прийнятті важливих рішень Черчілем як керівника держави, не підірвало його волю до спротиву і віру у непохитність народу Великобританії.
Серед труднощів, що виникали на кожному кроці з розгортанням війни, Черчілль вказує на брак валютних коштів у державній скарбниці, використаних на закупівлю озброєння у США у перший рік війни. В книзі він описує дружні стосунки, які склалися з тодішнім президентом країни Франкліном Делано Рузвельтом, дуже часто цитує фрагменти з їхнього листування, де порушувалось, зокрема, питання стосовно неможливості Великобританії вчасно розраховуватися з американськими виробниками різноманітного військового спорядження через дефіцит валютних резервів. Саме Рузвельт запропонував Черчіллю, попередньо провівши консультації у Конгресі США, постачати Британії як союзниці Штатів боєприпаси, техніку, продовольство, стратегічну сировину на умовах оренди і з відтермінуванням платежу. В березні 1941 року у США було прийнято Закон про ленд-ліз (англ. lend – позичати, lease – здавати в оренду, внайми), за яким союзним державам, що воювали проти нацистської Німеччини на боці США, постачалась номенклатура військових товарів, вироблених за океаном. Серед отримувачів цієї надважливої продукції була і більшовицько-сталінська Росія, штучно «одягнена в одежу» СССР, без якої вона ніколи не перемогла нацизм у Другій світовій війні. Як відомо, історія повторюється двічі: один раз – як трагедія, вдруге – як фарс. Як відомо, США за всю свою історію Закон про ленд-ліз підписували двічі ‑ 11.03.1941 р., а через 81 рік ‑ 09.05.2022 р.. Символічно, що цей нормативно-правовий акт набув чинності у день відзначення в рф 77-ї річниці перемоги у Другій світовій війні і також… у розпал російсько-української війни. США брали на себе зобов’язання постачати по ленд-лізу озброєння для України, яке, після потрапляння до ЗСУ, почало ефективно нищити живу силу ворога, втрати якого на сьогодні обраховуються мало не мільйоном убитих росіян, які вже ніколи не побачать того, хто послав їх на вірну смерть – нинішнього путіна. Так само британці в 40-х нищили нацистів, які сліпо вірили в маніакальні ідеї фюрера.
У мудрості стратегічного мислення Черчілля читач переконується у кожному розділі його фундаментальної праці. Всі зусилля, витрачені ним на оборону країни у передвоєнний період, попри колосальні втрати, в цілому виявилися не марними і мали вагомий ефект. Гітлер, по суті, обламав зуби на Великобританії, не добившись поставлених цілей – повної окупації країни, що уособлювала величезну за розміром Британську імперію з її заморськими домініонами і колоніями. Вождь нацистів, образно висловлюючись, вперся у непробивну стіну, і його військо поступово почало танути, не досягаючи мети. Підсумовуючи хід військової компанії на межі 1940-1941 років та аналізуючи ситуацію, що склалась на західноєвропейському театрі воєнних дій, Черчілль, як видно з його розмірковувань, очікував, що Гітлер, рано чи пізно, розверне свою армію на Схід. Впевненості так думати додавало хоча б те, що лідер німецького націонал-соціалізму не збирався відмовлятися від концепції підкорення східнослов’янських народів і територій їхнього розселення, про що неодноразово наголошувалося у «Моїй боротьбі» ще задовго до згадуваних подій. Цей розрахунок після місяців очікування таки справдився.
Але перед тим, як гітлерівці напали на СРСР в червні 1941 року, вони залізним мечем пройшлись по Югославії, Греції, Північно-Східній Африці. У зазначених країнах і регіоні британські війська у ході боїв на суходолі зазнали прикрих поразок від гітлерівців, втрачаючи як у живій силі, так і в техніці. В спогадах Черчілль неодноразово відзначає операції проти об’єднаних військ Великобританії (крім англійців, поруч з ними воювали шотландці, австралійці, новозеландці, канадці, індійці, греки, єгиптяни) генерал-фельдмаршала Ервіна Роммеля, якому присвоїли це почесне звання саме за успішно проведені північноафриканські кампанії. Під його командуванням німецький Африканський Корпус поблизу лівійського міста Ель-Агейла розбив англійські війська, керовані генералом Арчибальдом Вейвеллом. Черчілль детально зупиняється на цій поразці, аналізуючи прорахунки британського командування і, навпаки, пояснює успішні атаки бронетанкових корпусів німців активною підтримкою авіацією. На цьому неприємності для британців і їхніх союзників не закінчились. Навесні 1941 року Роммель як головнокомандувач об’єднаних німецько-італійських військ заволодів ще одним лівійським містом Бенгазі, завдавши поразки бронетанковій дивізії, захопив велику кількість полонених. Щоправда, Черчілль про це згадує у книжці мимохіть, концентруючись на зусиллях, яких вживало вище командування британськими військами для мінімізації втрат і запобіганні великих проривів на африканському фронті. Водночас Черчілль віддає належне Роммелю як солдату, а, головне тому, що той наважився усунути Гітлера від влади, приєднавшись до групи заколотників у верхніх ешелонах нацистської влади, за що і поплатився життям у жовтні 1944 року.
Інший фельдмаршал, на рівні з Роммелем, який викликав повагу у Черчілля, був Карл Густав Маннергейм – головнокомандувач армії Фінляндії, призначений на цю посаду наступного ж дня після початку радянсько-фінської війни у листопаді 1939 року. Черчілль намагався у будь-який спосіб допомогти Фінляндії, яка змушена була протистояти ордам зі сходу своєю нечисленною армією. Чотири армії СРСР, які нараховували близько півмільйона солдат, атакували фінів на фронті, що розтягнувся від Балтійського до Баренцового моря. Перекидання британською авіацією необхідного озброєння виявилося замалим, щоб докорінно змінити ситуацію у цьому збройному нападі. Але навіть за цих несприятливих обставин армія Фінляндії героїчно захищалась, витримавши перший удар підступного ворога завдяки вмілому командуванню Маннергейма. Черчілль ставить у заслугу йому і те, що саме за ініціативою фельдмаршала було побудовано смугу фортифікаційних споруд на Карельському перешийку, що не дало змогу радянському агресору зненацька окупувати частину території Фінляндії. Захват викликало у Черчілля те, що більшовицький агресор зганьбився перед усім світом своєю безпомічністю подолати спротив малочисельного фінського війська на самому початку війни, зазнавши відчутних втрат у живій силі, що вимірювалося десятками тисяч убитих, а ще сотнями одиниць спаленої техніки і знищеної артилерії.
Як і в будь-якій війні, поразки завжди чергуються з перемогами, залежно від того, хто з командування воюючих сторін виявив більшу кмітливість або, навпаки, поверхово оцінив ситуацію, що склалась на полі бою. Так сталось і у битві за острів Крит у травні-червні 1941 року, якій автор присвятив цілий розділ книги. Черчілль починає свою розповідь з того, яку стратегічну роль відігравав цей шмат суходолу, що омивався з усіх боків водами Середземного моря. На острові перебувала військово-морська й авіаційна база британців, яка, наче порошинка в оці, заважала німцям і їхнім союзникам італійцям вести успішно операції не лише у Східному Середземномор’ї, а й в Азії та Африці. 20 травня 1941 року почався штурм острова елітними парашутно-десантними підрозділами у складі авіаційного корпусу, командувачем якого був Герман Герінг. П’ять тисяч німецьких парашутистів позбулися життя під час висадки на Крит, поблизу міст Малеме і Канеа, а Люфтвафффе в ході операції, названій німцями «Меркурій», зазнало втрат у понад сто сімдесят літаків. Окрім того, майже чотири тисячі гітлерівців потонуло у морі після затоплення десятків десантних кораблів ударами британських ВМС і авіації.
Впродовж шести кровопролитних днів в обороні Криту, як констатує автор спогадів про Другу світову війну, командування Імперського Генерального штабу наказало евакуюватися британським військам з острова, щоб не зазнати втрат серед особового складу. Попри відступу британців з цього важливого острова для подальшого ведення війни, захоплення Криту гітлерівцями виявилося для них пірровою перемогою: ворог не дорахувався убитими і пораненими понад п’ятнадцять тисяч солдат. «Битва з Крит становить приклад вирішальних результатів, яких можна домогтися запеклими та інтенсивними боями, не здійснюючи маневрів, щоб зайняти стратегічні позиції, ‑ підбиває підсумок Черчілль, ‑ Ми не знали, скільки парашутних дивізій мали німці. А насправді 7-ма повітряно-десантна дивізія була єдиною, яку мав Герінг. Ця дивізія була знищена в битві за Крит».
Сказане видатним британським політиком викликає неминучі порівняння з драматичними подіями навколо аеродрому у Гостомелі, в лютому 2022 року, коли так само, як колись гітлерівці, російські випускники Рязанського вищого повітряно-десантного училища десятками, сотнями, а може й тисячами, десантувалися з літаків і геліокоптерів на українську землю, а потім лягли у неї навічно від куль бійців місцевої самооборони і національної гвардії, сплативши непомірну ціну ‑ власне життя за імперські амбіції біснуватого путіна.
Перший том «Спогади про Другу світову війну» Вінстона Черчілля «Видавництва Жупанського» закінчується розділом, де дається убивча характеристика Сталіну, усієї правлячої верхівки більшовицької країни, якого і яких у передвоєнні роки, місяці, дні Гітлер пошив у дурні, вбивши їм у голову, що не збирається нападати на них. Другим непоправним прорахунком «вождя усіх народів» було його зневажливе і доволі підступне ставлення до західних держав, зокрема, Великобританії і Франції, яких на межі 30-40-х років, він навіть гіпотетично, не розглядав як союзників. Далася взнаки інтервенція з боку цих країн у роки громадянської війни, які підтримували не більшовиків – узурпаторів влади в колишній Російській імперії, а сили, які їм протистояли – «Білу армію», національно-визвольні рухи, зокрема, Україну часів УНР і Директорії. І третє, на чому наголошує Черчілль, то це недалекоглядна і збочена зовнішня політика кремлівського правителя стосовно балканських країн, які могли б стати одним з перших неподоланих бастіонів на шляху Гітлера з його лиховісними експансіоністськими планами. Звичайно, за умови підтримки Великобританії, до якої СРСР так і не звернувся, сподіваючись на те, що Гітлер, рано чи пізно, «проковтне» британські острови. Цього не сталося і нацисти, не дуже напружуючись у військовому вимірі, поставили на коліна одразу три держави – Румунію, Болгарію і Югославію. У такий спосіб німецький фюрер забезпечив собі тил на Балканах, а потім потай почав перекидати велику масу військ до кордонів СРСР. Спираючись на статистику, наведену у книзі, Гітлер на початок літа 1941 року мав у своєму розпорядженні150 дивізій, включно з панцерними і моторизованими частинами, яких повинні були підтримувати з повітря за планом воєнної операції «Барбаросса» близько 2700 літаків. «Війна – це здебільшого перелік помилок, але навряд чи яка-небудь інша помилка в історії дорівнювала помилці, в якій завинили Сталін і комуністичні керівники, коли відкинули всі можливості на Балканах, і лінькувато чекали страхітливого нападу, що нависав над Росією,‑ або ж були не здатні уявити його собі, ‑ не приховуючи іронії, робить висновок Черчілль. – Доти ми вважали совєтів за корисливих егоїстів. А в цей період совєти довели, що вони ще й простаки. Сила, маса, сміливість і витривалість матінки Росії ще мали бути кинуті на шальки терезів. Та, коли йдеться про стратегію, політику, завбачливість і компетентність, такі вожді, як Сталін і його комісари, виявилися тієї ж миті абсолютно ошуканими партачами Другої світової війни». Характерним є те, що ці думки Черчілль виклав на папері після того, як війна скінчилась перемогою над гітлерівським режимом і вже не існувало реальної загрози загарбанню Великобританії гітлерівською Німеччиною. Зовсім інші настрої панували у душі політика після 22 червня 1941 року, коли почалося вторгнення німецьких військ на територію СРСР. Наступного ж дня Вінстон Черчілль звернувся по радіо до нації. У своєму виступі він фактично протягнув руку допомоги ненависному для нього сталінському тоталітарному режиму, бо, напевне, мусив з більшого вибирати менше зло. Черчілль, як досвідчений стратег, чудово розумів, якщо після нацистської навали впаде Радянський Союз, Гітлер знову спробує заволодіти Великобританією для остаточного поневолення всього європейського континенту і запровадження найжорстокішого диктаторського правління, якого ніколи не відчував на собі Старий світ. Тому Черчілль закликав росіян не втрачати мужності і залишатися холоднокровними перед тими жорстокими випробуваннями, що випали на їхню долю, а британців попросив подвоїти, потроїти сили у боротьбі з ворогом, як в тилу, так і на фронті, задля майбутньої перемоги у війні. Минуть місяці, поки у Москві повірять у щирість намірів Черчілля – найзатятішого за своїми ідеологічними переконаннями антикомуніста серед тодішніх європейських лідерів, але раціонально мислячого політика, з яким можна було мати справу. Тим більше, що ситуація на початку війни мала катастрофічний вигляд для Кремля, бо саме існування СРСР було під питанням. Коли Вінстон Черчілль письмово звернувся до Йосипа Сталіна і запропонував стати союзником Великобританії у спільній боротьбі проти гітлерівської Німеччини, той довго не вагався, адже нацисти перебували за вісімдесят кілометрів від радянської столиці і ніхто на той час не знав, чи вистоїть Москва під час штурму шістсоттисячного німецького війська.