Кирста Богдан
Прикарпатський національний університет
ім. Василя Стефаника, філологічний факультет,
4 курс, 21 рік
Нас із дитинства вчили,
що всі ми –
нащадки своїх батьків:
очка мамині, носик татовий,
а далі,
наче сумнів у спорідненості,
пошук все нових і нових
рис обличчя, відтінків характеру,
дій, звичок і помилок.
Обов’язково помилок
/нам же не сказали,
що на чужому минулому
також можна вчитися –
тільки власні подряпини,
власні синці/.
А що, коли й наші слова –
всього лиш нащадки
слів наших батьків?
Раптом я постійно говорю
про книги та літературу
тільки тому, що
моя мама працює бібліотекарем?
Раптом ти звикла казати
“люблю”, “вірю”, “бережи себе”,
лиш тому, що твій тато
казав так твоїй мамі,
коли тебе ще й не було?
Знаєш, я ніколи не мав тата.
У моєму лексиконі
пізніше від моїх однолітків
почали проростати “молоток”,
“пиляти”, “рубанок”, “стамеска”,
“ремінь”, “кут”, “не бий, “цигарки”,
“пиво”, “горілка”, “боляче”.
Знаєш, мені завжди здавалось,
що слова забиваються між зубів
перед тим, як я маю їх сказати,
прилипають до піднебіння,
ховаються в горлі,
наче вони бояться бути промовленими,
наче вони бояться бути собою.
Інколи я помічаю
схожі риси за маминою мовою,
але ніколи її не питаю про це (чому?).
Інколи я бачу,
як слова застрягають
між зубів і в інших,
і в багатьох…
А що, коли ця риса
теж є всього лиш спадком
від слів наших батьків?
А що, коли це подарунок,
який передається з покоління в покоління
і замість голосу крові
нами тепер говорить
лиш задавлений та затиснутий
голос мовчання?
У мені забагато питань,
забагато слів, що впиваються
своїми недосконалими закінченнями
в ротову порожнину, в язик,
які ранять, але не відлітають,
яких я не можу так просто пустити.
А ти?
Я ніколи не питав тебе
ні про слова, ні про мову.
Ти завжди говорила до мене сама
і твоїми промовляннями
втихомирювались повені,
стихали зливи,
вщухали вогнища…
Твої батьки завжди клали на язик
листя з дерев іншої мови,
вони казали “спасиба”, “должна”, “река”, “отец”, “но”… Але.
Коли чую твою українську,
то розумію, що твої слова –
такі ж уперті нащадки, як і ти.
***
Хлопчику-камене,
лезо розкалене
світу тебе
роздає на двоє.
Авелі й Каїни
геть не прикаяні
носять в кишені
для брата набої.
Видихнеш зривисто
та в тобі виросте
дерево
з дивним листям.
Поки блукатимеш
попри блокади меж,
буде з тобою
і лис там.
Але у відчаї
від ласки вітчима
все ж
захистить тебе
тато.
Вас тут розсипали
стежками ситими.
Тепер
прийшов час
збирати.
***
Приходять розлючені, але рішучі,
стоять перед входом у невідоме.
Великої неньки невмілі учні
долають холод, біль та утому.
Кажуть:
«Дай нам, Михайле, свого меча.
Дай нам сили іти і не впасти.
Дай нам хреста, щоб за нас помовчав –
Ми ж не навчились…Не тої масті.
Дай нам, Михайле, твердості духу.
Поглянь скільки нас – молодих і упертих.
І слухай, Михайле, серця наші слухай.
Ми ж бо не з крейди – рукою не стерти,
не збити кийком і водою не змити –
вогонь у серцях не погасне від зливи!
Минулі роки ти прийми, наче мито,
в майбутні – дай зміни, бо це нам важливо».
І чує Михайло, чує усіх,
скликає воїв, вдягає лати.
І ангели йдуть, наче перший сніг,
Щоб вчити молитись та вчити стояти.
І каже Михайло напутні слова
а очі святого любові безкраї.
“Їхня земля, мабуть, справді свята,
якщо вони нею крокують до раю…»
***
Пам’ять – міцно стиснута пружина
схована в кожного десь у надгрудній,
що, розпрямляючись, б’є множинно.
Хай болить. Хай так і буде.
Біль – це чергова ознака пам’яті,
щоб не забути те, що хотіли б.
Він буде завжди люто патрати
наше нутро, минувшину, тіло.
Пам’ять має лиш гострі кути,
впивається ними різко, підшкірно.
Найгірше – від пам’яті не утекти.
Найважче – собі залишитися вірним.
Дихання важчає у листопсді –
пружина стискає усе сильніше.
Проти пам’яті ми безвладні –
тисне на горло, вичавлює вірші.
І ось – стоїмо, наче діти невмілі,
рукою трумаючись за пружину,
яка давно вже вросла у тіло,
щоб віддавати болем множинно.