Богдан Пастух
Ця гостроактуальна стаття відомого літературознавця і критика, кандидата філологічних наук Богдана Пастуха підготовлена для чергового числа журналу «Українська культура». З дозволу автора публікуємо її тут у рамцях співпраці «УК» і Культурної референтури ОУН, зважаючи на суспільну значимість проблематики, яку осмислює автор, і потребу ширшої її рецепції – також як анонс третього (за травень-червень) числа «Української культури».
Ситуація, що склалася цього року довкола Національної премії імені Тараса Шевченка, звістує нам про кілька важких та важливих проблем, що постають на тілі нашої культури. Автор цих рядків говоритиме від себе як від звичайного споживача музики, літератури, театру та інших мистецьких форм, що їх оцінює журі згаданої премії. Та передовсім мова тут піде про літературу, яка все більше витискається з життя сучасної людини.
Всі, хто бодай трохи стежить за сучасною українською культурою, розуміли, що основну мистецьку премію країни потрібно змінювати, змінювати сам концепт, щоб раз і назавжди відмовитися від темних «договорняків», «черг», «вислуги років», тобто усього того, що компрометувало цю премію. Діяти слід було рішучо, просто рубати вузол, адже в інший спосіб навряд чи можна було розв’язати цю проблему. До того ж серед членів попереднього журі були настільки одіозні фігури, що ввіряти їм такі повноваження було просто абсурдно. Яскравий приклад — Дмитро Дроздовський, якого спіймали на агресивному плагіаті в його, присвяченій літературі, докторській монографії. Та й узагалі, просто хотілося «оновлення крові», попри те, що в старому складі були дуже достойні люди, як-от Елеонора Соловей чи Григорій Гусейнов. Отож, потрібно було діяти, але все, що відбулося на очах у публіки, більше нагадало не намір виправити складну ситуацію, показавши приклад чесної оцінки, а гру в наперстки, до того ж дуже брудну, з абсолютною зневагою до ошуканих.
Після закінчення терміну подачі документів на премію президент Зеленський змінює склад журі, що вже само собою якось насторожило, премію передають під юрисдикцію Міністерства культури, молоді та спорту, яке очолив відомий екстрасенсолог пан Бородянський. Реакцією на ці перші маніпуляції було те, що кілька людей принципово забрали свої твори, відмовившись брати участь у цих брудних іграх. Серед них був, наприклад, відомий поет, доброволець російсько-української війни Борис Гуменюк. А тим часом сам термін подачі творів продовжили. І о, диво! ― Премію з літератури отримують саме ті, хто подав документи якраз у цей додатковий термін.
Таку брудну маніпулятивну турборежимну гру можна побачити лиш у стінах Верховної Ради або десь біля якогось непевного базару. Але голова новообраного комітету Юрій Макаров вирішив прикрити ці махінації красивими словами ― «мистецький прорив», сором’язливо не зазначаючи, куди саме комітет премії і сам його голова прорвалися.
Загалом немає претензій до членів журі в літературному секторі премії. Це недурні, начитані люди, втім це особистості далеко не того масштабу, щоб їм можна було довіряти таку премію. Більшість із них ще нічим вагомим не відзначилися, можливо, колись, у майбутньому, можливо… але не тепер. А це ж мають бути люди з високим авторитетом, нехай навіть не для усіх представників того чи іншого мистецького середовища; вони можуть належати до різних ідеологічних спрямувань, але це мають бути «кити», на яких тримається та чи інша галузь. Та коли читаємо інтерв’ю з головою журі, то складається враження, що маємо справу з цілком догматизованою людиною, яка говорить лише визнаними в якомусь вузькому середовищі сталими мовними конструктами і яка не спроможна вийти за клітку кондового сленгу. Дрібний калібр призначений для дрібних цілей ― нічого нового.
Але краще гляньмо на цьогорічних лауреатів.
Отож, Борис Гуменюк, який свідомо відмовився брати участь у перетвореному на «95 квартал» конкурсі, — доброволець, воював на підступах до Донецького аеропорту. Його збірка «Вірші з війни» ― одна з тих, що тримає сучасну українську поезію в добрій формі. Дивовижний верлібрист з тонким чуттям екзистенційних ям, пише, як колись сказав Ніцше, ― кровʼю. Це одна з дуже небагатьох перлин сучасної української поезії. Але новостворений комітет премії завзято заговорив про те, що потрібно, мовляв, звернути увагу й на масову культуру. Так от, я відкрию для них таємницю: тираж поезій Бориса Гуменюка перекриє всі разом наклади членів комітету літературної секції, і для зважування можна докинути сюди ж тиражі цьогорічних лауреатів з літератури. Це близько 25000 примірників тільки однієї збірки поезії «Вірші з війни». Мовчу вже про сотні і сотні відгуків вдячних читачів. Але наші «наперсточники» в журі своїми «проривними діями» вказують на цілком інші «висоти» в літературі. Премію одержує Тарас Прохасько за збірку есеїв «Так, але…». Без сумніву, це один із найсильніших стилістів у нашій актуальній літературі. Але ж навряд чи можна прийняти властиві йому теми, як-от фантазію про окреме галицьке міщуцьке гетто, одне з тих марень, що працюють на руйнування України, настроюють людей одне проти одного, коли як ніколи має працювати ідея соборності, єдності. І, присуджуючи державну (sic!) премію, це мали б брати до уваги, чи не так, пане Макаров?!. Звісно, Тарас Прохасько — це таки автор добрий, привертає увагу своїм мисленням, стилем. Та все ж не таких героїв потребує саме нині література, і члени журі мали б відчувати, коли терези хитаються між глибокою добробатівською літературою, яку вояки не випускають із рук на межі життя і смерті, і стилістично мудрованими забавами для манірних людей, що з якогось дива полюбляють себе називати «інтелектуалами», — мали б схоплювати ті дуже тонкі грані, мати чуття на вертикалі в культурі, де низьке завжди бореться з високим.
Книжку «Бабин Яр. Голосами» Маріанни Кіяновської я придбав ще тоді, коли вона тільки з’явилася, слухав авторку на презентації та уважно читав удома. Ще тоді я був заскочений порожнечею її поетичних форм і сів було писати рецензію, та вдарив себе по руці, розуміючи, що Кіяновська в нашій літературі зробила багато, тож можна й стриматися з убивчою рецензією. Але тоді мені й у голову не могло прийти, що хтось за цю книжку може дати премію ім. Тараса Шевченка. Можливо, проблема не лише в поганому смаку та догматичній зашореності журі, але й у тому, що ніхто з близького середовища не сказав самій поетці, що «король голий», що її книжка дуже низького рівня, що її ритм нагадує січкарню, де авторка крутить корбу, а слова вилітають акуратні та рівно посічені. Що так про смерть і про масові розстріли не пишуть. Що книжка в прямому розумінні ― спартачена, а не написана. За лаштунками оповіді не вловлюєш духу, що мав би свідчити про причаєне там життя. А книжка ж то ― про масове вбивство, про розстріли євреїв в Бабиному Яру. Тема важка і відповідальна, тут мусимо входити в тіні мертвих людей, оживляти їх, крокувати разом із ними, аж по той час, коли куля вріжеться їм у потилицю. Погодьмося, що справа вкрай нелегка. Але ось що ми читаємо в описі свідомості дитини, яка бачить довкола себе смерть:
“за цю війну я навіть аж підріс ⁄ ходив у другий клас тепер я був би ⁄ у третьому болить розбитий ніс ⁄ ударив срулік я про це й забув би ⁄ якби не те, що ми із ним удвох ⁄ вціліли чудом із цілого класу ⁄ я заховався за чортополох ⁄ він ніч сидів на дереві щоразу ⁄ зригався [тут напевно мало би бути здригався ― Б. П.] і боявся що впаде ⁄ від страху весь спітнів казав до нитки ⁄ він думав хтось лишився та ніде ⁄ нікого але в їхньої сусідки ⁄ знайшовся кусник хліба на столі ⁄ він дав його мені казав не хоче ⁄ бо всіх убили всі лежать в землі ⁄ у бабинім яру земля хлюпоче ⁄ казав від крові там живих катма ⁄ вбивати німців в нього є граната ⁄ вже третій день його ніде нема ⁄ дивлюсь на жовті стрілки циферблата ⁄ годинник дідів і давно не йде ⁄ я скоро вмру як він бо час не жде ⁄ бо як була облава всіх взяли ⁄ й мене візьмуть не знаю ще коли”.
Я б назвав це рулонною поезією, яку може писати будь-хто, хто чує найпримітивнішу музику рим. Можна лише гадати, чому Кіяновська зрадила служінню поезії. Може, тема для неї чужа, вона в неї не вжилася, не прийшла вона до неї спонтанно? Може, тому, що тема Голокосту в Україні в наукових та літературних колах, на жаль, стає все більш прагматичною через добре її фінансування — на відміну від теми Голодомору. Це нагода їздити на тематичні конференції, нагода діставати непогані винагороди. Для українського нужденного гуманітарія чи літератора — це взагалі вікно можливостей, таке ж, як і вікно в Європу для заробітчанина, особливої різниці немає. І тут важко когось засуджувати ― людина має тіло, і його треба утримувати. Але журі такої премії мало б відчувати і такі нюансовані моменти та відповідно відбраковувати кон’юнктурщину.
Вже віддавна на Заході почали говорити про нещирість цих постійних еківоків у бік Голокосту і що встановлене правило виказати співчуття вбиває саму суть емпатії. В античні часи було таке поняття, як otium, ― це час дозвілля, коли аристократія могла дозволити собі вправлятися у мистецтвах, не дбаючи про те, що буде їсти. Цього часу не мали простолюд і раби, що мусили працювати для свого тіла. А поезія пишеться саме в час такого «дозвілля», в «otium», аж ніяк не для того, щоб прокормити себе. І саме це відрізняє справжню поезію від заробітчанської імітації. Важко повірити, що дівчина, яка виросла в Жовкві, де колись була одна з катівень НКВД, де людей тисячами вбивали в підвалах, — раптом почала чути голоси мертвих євреїв, загорнутих землею в Бабиному Яру. То звідки ж ця кон’юнктурна фальшива струна, яка псує випнутим штучним звуком весь оркестр збірки? І як такого не могли почути члени журі? А може негаразд, зі слухом чи зі смаком? До речі, у римлян слово «смак» було однокореневе зі словом «розум». І якщо журі не має доброго смаку, аби відрізнити добру поезію від її партацької імітації, то може звернутися до мене, і я, не вимагаючи винагороди, назву їм принаймні з десяток молодих поетів і поеток, які на цілу голову переросли поезію цьогорічної лауреатки.
Підсумовуючи сказане, зазначу, що такі тенденції вкрай погано впливають на розвиток нашої літератури, зводячи її на манівці літературної підробки, вмотивованої кон’юнктурними, а не літературними міркуваннями І ось нещодавно дивлюся інтерв’ю Володимира Єрмоленка з талановитою письменницею, Софією Андрухович. Інтерв’юер не ставить проникливих питань, наче підлабузнюючись до письменниці, що доволі цікаво розповідала про свій новий роман. Авторка нового роману говорила впевнено, красиво тримаючи голову, та приблизно десь уже на 18-й хвилині збилася на те, що свідомо хоче увести в роман про Розстріляне відродження тему Голокосту, що в українській літературі ця тема, мовляв, не опрацьована. Але письменниця помилилася, бо на цій галявині вже помародерила Маріанна Кіяновська, заковтнувши гачок трендової теми.
Окремої розмови заслуговують також події довкола цьогорічної премії. А це відштовхує мене як від позбавлених смаку «наперсточників» із журі премії, так і від їхніх критиків, і почасти провокує безнадію. От, наприклад, серед підписантів листа від опозиційної колись офіційній спілці письменників АУП, спрямованого проти порушення процедури премії, є такі одіозні персони, як, наприклад, Тарас Салига, який свого часу активно захищав огидний плагіат Дмитра Дроздовського, тож підписатися у цьому листі разом із цією компанією — рука не піднімається. З іншого боку Тамара Гундорова, котра стільки часу присвятила боротьбі зі згаданим тут плагіатом, бере участь у цій блюзнірській наперсточній грі, наче відволікаючи своєю сукнею ошукуваних глядачів. І як завжди, чергова політиканська маніпуляція прикривається розлогими брехливими міркуваннями про «конфлікт між молодими прогресивними людьми, що роблять прорив, та старими нечесними на руку ретроградами». Та, як бачимо, перші не кращі за других. Одні симулянти мистецтва замінюють інших. Премія знову стала дерибаном для своїх. А ти стоїш посеред цього всього базарного дійства і гадаєш: а де ти і де твоя Україна? І до чого тут Тарас Шевченко?! Тож коли на врученні віддерибанених грошей (премією це не назвеш) президент твоєї країни з очима субретки говорить про культуру, то це його культура, не моя. Це культура конформізму, плебейської лояльності та відвертої колаборації.