Марія Мазепа.
“Озерлаг” назавжди в пам’яті Домніки-Ольги Гришин-Грищук. Ця мужня нескорена патріотка України, вірна і віддана дружина відомого письменника, політв’язня Івана Гришина- Грищука, який працював у нашій газеті, живе у Вижниці. Вона відзначає свій столітній ювілей, а може і 101-у річницю з дня появи на світ. Через помилку у документах точно невідомо. Але чи перша, чи друга дати – це нагорода від Всевишнього жінці, за плечима якої сталінські табори, біль і приниження, знущання, звірські допити і побої за любов до України. Вона не здалася.
Знаю її давно. Слухаю її розповіді і роблю висновок, що в жодному суспільстві не було таких перепрацьованих, змучених, закатованих представниць прекрасної статі, як у «стране, где так вольно дишит человек». Оточена любов’ю і повагою сина Богдана, невістки Світлани, внуків і правнука, п. Домніка-Ольга не може забути минулого. 10 років вона писала книгу про пережите «До своїх між громами» і мріє, щоб творіння побачило світ, щоб його прочитали і пам’ятали, якою ціною здобуто незалежність України.
Не дає спокою нинішня російсько-українська війна. Гірко переживає загибель наших воїнів. Свій біль виливає на папері. Нещодавно написала такі рядки: «Чорна земля виорана, ще й кулями засіяна. По ріллі коник ходить, по коліна в крові бродить. Зелений гай шумить, а стрілець на землі лежить. Над ним коник зажурився, по коліна в землю вбився».
Наша газета не раз писала про п. Домніку- Ольгу. Та кожен раз відкриваються нові цікаві факти з її біографії. Ця розповідь підготовлена за матеріалами написаною нею книги.
Весною, на світанку, перед великим святом Господнього Вознесіння, у селі Ревна над Прутом (с. Стрілецький Кут Кіцманського району) у родині Марії та Ананія Тащуків, де вже росли донечки Мідорія, Євгенія, Анна, народилася четверта дівчинка, яку назвали Домніка-Ольга. Тому вона полюбила пору року, коли земля прокидається від зимового сну, коли все пробуджується. Її дитинство та юні роки були тісно пов’язані з живою природою. Все добре, ніжне, що є в її серці і душі, перейняла від рідної неньки, від лісу, від навколишнього світу. Він був для неї таємницею, радістю, казкою. Дитячі та юні роки глибоко залягли в пам’яті. Пригадує, як ходила в ліс, який ріс неподалік від батьківської хати, сідала на пеньок і слухала спів пташок. Скільки разів закує зозуля, стільки років має жити людина, так казала бабуся Калина. А ще любила щоденно босоніж, з горнятком в руках, бігти по суниці і пригощати матусю. Бабуся Калина добре зналася на зіллях і брала з собою дівчинку збирати лікарські рослини. – Це, донечко, валеріана, материнка, звіробій, центурія, пояснювала внучці. Перед Зеленими святами Домніці доручали принести з лісу папороті, квітів та різного зілля. Ним встеляли у хаті долівку, лавиці, стіл. А образи, двері, вікна, криницю, стайню, хвіртку, грядки прикрашали липою. Наступала осінь і ґазди поспішали збирати врожай з поля, орати й засівати ниви озимими. Після перших осінніх дощів ходили за грибами. Коли дівчинка була маленькою, тато третій раз поїхав на заробітки в Канаду. Раніше він вже побував там двічі. Після повернення на зароблені гроші купив два гектари поля, побудував нову хату. Тато написав мамі листа, щоб вона вислала фото своєї найменшої донечки, бо коли від’їжджав за океан та була немовлям. Отож зібралися в Чернівці до фотографа. Дівчинка плакала, верещала, не хотіла ставати до знімку. Але пані, що фотографувала, подарувала їй ляльку, дала цукерок і таким чином заледве її вмовила. Це фото разом з листом поїхало до тата. До речі, він дуже хотів, щоб дружина разом з донечками переїхала до нього, уже й гроші вислав на дорогу. Але вона не зважилася залишити рідну землю і чоловік змушений був повернутися. Дівчинці вже виповнилося тоді шість років. Вона добре пам’ятає, як дивилася у вікно і сказала мамі:- До нас йде якийсь пан у гості з пакунками. Ананій Тащук зайшов у хату, цілує, обіймає дружину, бере на руки Домочку, а вона відвертається.- Та це ж твій тато, каже мама.- Мій тато бріх-трагер (німецькою поштар) – впевнено відповідала мала. Той приносив листи і тому вона називала його татом.
Після повернення з Канади господар перш за все викопав криницю на розі хати до схід сонця, а мама біля неї посадила калину. У родині Тащуків панував патріотичний дух, незважаючи на заборону всього українського румунською владою. Дідусь Домки по мамі Семен Панчук відкрив у своїй хаті бібліотеку. Там був «Кобзар» Шевченка, книги українських письменників, а також різні журнали, газети. У святкові дні до читальні сходилися селяни почитати, обмінятися думками. Дід організував товариство «Січ у Ревні» у 1914 році. Усі його шестеро дітей були її членами Отаман «Січі» придбав малинові прапори, синьо-жовті фани, стрічки, на яких дівчата вишивали «Січ у Ревні», створив хор «Джерело». Молоді січовики одягалися у вишиванки, брали з собою малинові прапори, синьо-жовті фани, стрічки і вирушали в похід по селах з концертами, агітуючи молодь до вступу у свою організацію. У тридцятих роках минулого століття румунська влада заарештувала дідуся Семена Панчука. На допитах жорстоко били, поламали ребра. Тримали під арештом місяць. Звинувачували у підриві румунської влади, в організації товариства «Січ у Ревні». У домі зробили обшук, розбили бібліотеку, книги та іншу літературу порозкидали, забрали «Кобзар», за яким бабуся Калина плакала. Понищили прапори, фани, стрічки. А привів до діда жандармів таємний агент. Не міг він пережити такої ганебної наруги, бо все, чим жив, що творив і про що мріяв, раптово і назавжди зруйнувалося. Лежав хворий від побиття і невдовзі помер. За ним плакало все село. Труну з тілом свого отамана на плечах з дому до цвинтаря несли його друзі, січовики.
Про все це Домці розповіла її мама Марія, донька покійного. У 1940 році після насильницької румунізації прийшли брати-визволителі. Люди зустрічали їх хлібом-сіллю, салом, молоком, синьо-жовтими прапорами, лозунгами «Ласкаво просимо». Мама напакувала Домці бесаги та й каже: “Йди, донечко, неси, прийшли наші визволителі, нарешті дочекались, буде Україна” .У селі заснували радянську владу, набрали в сільську раду своїх людей й приступили встановлювати нові порядки. Та згодом люди переконалися, що це не ті визволителі. З’явилися війська НКВД і за списком викликали в сільраду неугодних. Після співбесіди мало хто повертався додому. Забирали в Сибір. Викликали й Ананія Тащука і сказали: “Збирайся, куркулю, в дорогу”. Тільки через початок війни і повернення румунів сім’ї вдалося тоді уникнути депортації.
У 1942 році в Стрілецькому Куті почала діяти підпільна організація ОУН, яку заснував і очолив Василь Шумка (псевдо «Луговий»). Румуни відкрили дворічні курси для дівчат, які закінчили 7 класів. Викладали румунську мову, крій та шиття, кулінарію, гігієну й гімнастику. А для хлопців 14-18 років – військовий вишкіл, фізкультуру й ручну працю. Протягом двох років Домніка Тащук відвідувала навчання. Там познайомилася з Марією Майовською (псевдо «Гая»). Вона розповіла про ОУН і запропонувала приєднатися. Так в 1944-му році дівчина свідомо стала членкинею ОУН-УПА (псевдо «Квітка»). У присутності восьми повстанців склала присягу на вірність України. І ось знову повернулися визволителі. Та з таким шумом, що люди поховалися в хатах, лише пси гавкали та кури кудкудакали. Група енкаведистів завернула у двір Тащуків: “Ей, старік, у тєбя єсть чєво нібудь поєсть, попіть?” – звернулися до тата. Той відповів, що немає. Непрохані гості зайшли до великої кімнати й побачили п’ятилітрову бутлю з наливкою. “Ми верньомся із лєса і зайдьом”. За той час Домніка заховала бутлю в комору. Чекісти повернулися: “Гдє бутля? – Давай, а то прікончім”. Почали шукати і знайшли. Напилися, п’яні лежали на землі, обригались, як свині, почали стріляти. Зі страху всі повтікали з дому і повернулися тільки вранці.
Згодом військами НКВД була арештована підпільна боївка, до якої входила Марія Майовська. Почалися обшуки, облави після зникнення Василя Шумки. А тимчасом голова сільради з секретарем складали списки людей на висилку в Сибір. Йшла колективізація і розкуркулення. Домніці та ще кільком дівчатам вдалося влаштуватися на роботу на фабрику «Восход» у Чернівцях. Виконуючи завдання, розповсюджувала листівки на тему «Що таке УПА, хто ми такі і що хочемо». В її обов’язки ще входило забезпечення повстанців медикаментами, перев’язувальними матеріалами, збір інформації. Так тривало до 1946 року. Протягом трьох років «Квітка» була зв’язковою ОУН-УПА. За доносом зрадника, який виявився в УПА, за нею почало стежити НКВД. Незважаючи на це, продовжувала виконувати доручення. Нерідко енкаведисти переодягалися у повстанську форму і діяли під виглядом УПА. З місцевого населення організовували банди яструбків. Серед ночі вони вривалися до мирних людей, грабували, вбивали, арештовували. Серед зими голих, босих дітей виганяли на вулицю, ґвалтували жінок і дівчат у присутності батьків, відрубували коси, дротом зв’язували руки, обзивали нецензурними словами і сміялися.
Перший раз Домніку викликали на допит у березні 1946 року до Шмильова у Чернівці. Дівчина нічого не розповіла. Тоді їй запропонували працювати на НКВД. Другий допит закінчився в карцері на три дні. Третій – знову карцер, але вже надовго. Шмильов все допитувався про місцеперебування УПА і зв’язок з нею. Він вкотре нічого не дізнався. У камері, куди її вкинули, в кутку була купа соломи, де гніздилися щури, які вночі виповзали. Почалися нічні допити. Били до безтями, до непритомності. Коли приходила до себе, чула, як по ній лазять щури. Немита, нечесана, завошивлена. Так минув місяць. Раптом серед ночі відчинилися двері і хриплий голос скомандував: «На виход». Це вже не був допит. Енкаведист скрутив руки за спину, звалив на долівку і почав ґвалтувати. Дівчина боролася, кричала, але хто мав почути? Вона втратила свідомість. Коли отямилася, то була вся мокра, садист відливав її водою. Він підняв її і сказав: “Можешь ідті домой!” Після цього Домніка захворіла і злягла.
Минуло небагато часу як кагебісти знову взялися за неї. 18 липня 1946 року ввечері лягла спати і довго не могла заснути. Під ранок їй приснився дивний сон. Наче вона стоїть біля церкви, а навкруги так гарно, зелено, з лісу лунає спів пташок та чути запах смерек. Звідкілясь взявся солдат і почав у неї стріляти. Поранив їй праву руку, вона впала. Прокинулася від того, що їй світили ліхтариком в очі і кричали:- Вставай, бандеровка.Мама, плачучи дала доньці нашвидкоруч якусь одежину і торбину з їжею. Вся в сльозах проводжала її до хвіртки. Тата обізвали і сказали: “Ми за тобой, старий куркуль, прідьом!” У цей день в Ревні арештували 12 чоловік. Сформували колону. Було багато люду з навколишніх сіл. Оточили кагебістами з собаками і так гнали 150 чоловік, як худобу, 10 кілометрів до Чернівців. Справу Домніки Тащук вів Кравченко, а потім Путінцов. Невдовзі туди привезли і її батька Ананія. Знову довелося пережити страшні катування.
Вранці 18 грудня 1946 року розпочався суд. На лаві підсудних побачила свого 70-річного тата. Він заплакав. Прокурор зажадав їй 20 років ув’язнення. Після засідання дали 15. 6 місяців сиділа у камері до суду, 4 – після нього до відправлення етапом. Було велике щастя, коли хтось отримував передачу. Деколи у камері давали рибу. Дівчина залишала від неї кістки. Ними наносила собі рану на нозі або руці до крові. Брала клаптик тканини, мочила кістку у кров і писала на ній. Тоді клала її у глечик на дно, замащувала хлібом, рештками їжі і передавала додому. Таким чином повідомляла рідних, коли відправка етапом, щоб ті передали харчів і одягу.
З Чернівців засуджених повезли у Миколаїв Львівської області, де чекісти створили табір для політв’язнів. Туди приїхала мама Домніки Марія. Через колючий дріт відбулося їхнє побачення. Обидві плакали і не могли говорити. Це була остання їх зустріч, бо мама донечку не дочекалась з табору, померла. Довжелезний товарний потяг доукомплектовували в’язнями. Заганяли у вагони, як худобу. Першими на верхні нари позабирались злодюги. Вагон був чорний, на стінах залишки вугілля. У кутку під стіною прорубана діра і жолобок замість параші. Конвоїри зачинили вагони залізними штангами на замок. Потяг рушив на північ. Там на цих замордованих пасажирів чекали сталінські концтабори Колими, Норильська, Магадана і ін. Етап часто зупинявся на станціях в тупиках. Конвоїри поводилися по-звірячому. Морили голодом, води не давали після оселедців та тюльки. Пересихало в горлі, пекло в грудях. У дорозі ні разу не мились. Завелися воші, які заїдали до крові. Дорога тривала 35 днів. З 1000 в’язнів 200 чоловік загинули. Їх викинули з вагонів на з’їдання вовкам, обабіч залізичної колії. Йшов травень 1947 року. Попереду на всіх чекали великі випробування. Почалися один за одним етапи, з табору в табір. У Домніки Тащук всього їх було 12. Важко навіть уявити собі, що випало на долю цієї мужньої, нескореної жінки. Яку тільки роботу не виконувала, що тільки не пережила. Пізньої осені захворіла. Вся в струпах з температурою 42 градуси потрапила у табірну лікарню. Там познайомилася з лікарем Іваном Петровичем, який допоміг їй вижити. Запропонував дівчині допомагати доглядати за хворими. Та погодилась. Це був Озерлаг, грудень 1947 року.Після кожного етапу концтабори приймали знесилених політв’язнів. По дорозі їх багато гинуло. Скрізь у таборах разом сиділи бандюки, блатняки, суки, злочинці в законі, які знущалися над ними. У березні 1948-го прибули у нове санмістечко на 4000 в’язнів, туберкульозних доходяг, яких звозили з таборів Озерлагу на лікування. Медперсоналу не вистачало. Дякуючи тому, що Домніка знала латинь, вона потрапила на курси медсестер, тим більше, що вже мала досвід роботи з хворими. Через деякий час з туберкульозного перевели її у терапевтичне відділення. Обстановка у таборі була надзвичайно гнітючою. Кожної ночі відбувалася різанина, яку затівали рецидивісти, працюючи на чекістів.Особливо важким був етап на 51 колону спецтабору посиленого режиму. Тут в’язні позбавлялися всіх людських прав. Заборонялося спілкуватися із зовнішнім світом, листуватися з рідними, отримувати передачі. При собі не можна мати ні олівця, ні клаптика паперу, голки чи шпильки, ніяких металевих предметів. Дозволялось один раз в рік написати листа додому. Територія зони, де жила Домніка, була огороджена високим частоколом, колючим дротом в три ряди і висотою в три метри. Між дротами скопана земля. Заборонена зона огороджена дротами з електричним струмом. По кутах – вишки з прожекторами і гучномовцями, на яких сидять озброєні охоронці. Неподалік від зони-клітки, де тримають вівчарок для охорони зеків. Їх годували м’ясом, щоб добре стерегли, а в’язнів – гнилою рибою та якимось силосом смердючим. Працювали на лісоповалі. Невільники ледве ноги волочили, тяжко хворіли, в дівчат почалися кровотечі з ротової порожнини, випадали зуби, пухли ноги та живіт. Від недоїдання і нестачі вітамінів з’явилася цинга.…
Етап 24 колона… Етап 9 колона… 1952 рік. Це був ОЛП- 19-лісобіржа. Один з таборів сумнозвісного Озерлагу, володіння якого розпростерлися майже на тисячу кілометрів від Тайшета до Бодайбо в Східному Сибіру. Озерлаг – особливий табір для політв’язнів, який входив у систему таборів ГУЛАГу. Відомо про існування 26 окремих концтаборів у 12 з яких побувала наша героїня. Етап – це завжди велике випробування для в’язня. Адже ніби трохи обжилися на одному місці, налагодили стосунки з однодумцями, сякий-такий побут і тут раптом зміни – збирайся з речами і невідомо куди. А табори різні. Є такі, де чатує смерть, де немає шансів вижити. Тут знову Домніка-Ольга починає працювати в санчастині, де лікують дітей, народжених у таборі, хворих на гепатит. Згодом перейшла у медпункт амбулаторії, поки не звільнили за доносом, через те, що дуже добре ставилася до хворих в’язнів-японців. Замість шприца в руки довелося знову взяти сокиру, пилу, молоток, цвяхи. Одного ранку арештантів на роботу не вивели. Наглядач дав команду: “Стройся по п’ять! Нє разговарівать! Нє оглядиваться!” А далі начальник режиму: “Вніманіє! Сталін умєр! Мінута молчанія!” В’язні переглянулися. Коли вся країна ридала, вони у душі раділи. Нарешті дочекалися кончини вождя народів, ката. У серцях зажевріла надія на свободу.
Останній 12 етап був у Тайшет. Тут також її забрали у медпункт. З нетерпінням чекала звільнення, після якого додому не відпускали, а відправляли на поселення. І ось довгождане рішення з Москви. Це був травень 1955-го. Тоді ж доля звела Домніку-Ольгу Тащук з її майбутнім чоловіком Іваном Гришином-Грищуком, який також був засуджений на 20 років позбавлення волі. Термін відбував у Печорлагу, Мінлагу, Камишлагу, Озерлагу (Тайшет). На поселенні в Тайшеті працювала в лікарні у дитячому інфекційному відділенні. Через пів року Іван приїхав до своєї нареченої, як і обіцяв, влаштувався на роботу експедитором, бо потрібно було заробити гроші на квитки до рідної домівки, в Україну. Поверталися щасливі через Урал, навіки покидаючи сибірські табори, з пересадкою у Москві та Києві. У столиці України буяла весна, цвіли каштани, духмяний запах свободи п’янив. Закохана пара пройшлася містом. Не вірилось, що за ними не ходить конвоїр з автоматом, не чути гавкання псів і озвірілих наглядачів.
Оселилися у Вижниці, де й прожили у парі пів століття. Домніка- Ольга Ананіївна відпрацювала медсестрою у тубсанаторії, у Виженці, а Іван Петрович був на творчій роботі в редакції. Залишив після себе багату літературну спадщину. Виховали сина Богдана, який став лікарем, створив гарну сім’ю. Разом з дружиною Світланою виростили чудових дітей – Ольгу і Романа, тішаться внуком. Вони всі – справжні патріоти, шанувальники творчості свого батька, дідуся. А п. Домніка-Ольга у свої 100 років, маючи чудову пам’ять, здоровий глузд, гарний догляд пише спогади, переглядає домашню бібліотеку, сімейні фотографії і не вірить, що так швидко збігли літа. Та немає дня, щоб вона не згадала Озерлаг, щоб її серце не стиснулося пекучим болем від туги за роками, проведеними у концтаборах Сибіру… Та найбільший її біль – сьогоднішня війна. Тому щиро молиться за наших воїнів, які боронять Україну від москальських загарбників, які знівечили її долю колись.
